Коли Марко Черветті, мандрівнику і бренд-шефу «Сільпо», запропонували поїхати в пустелю Оахаки, щоб дізнатися, як роблять мескаль, він одразу сів на літак. На прохання БЖ у дорожніх нотатках він розповідає, як зайшов у кримінальний район, де не люблять грінгос, та як зустрівся з місцевим шаманом мескаліто.
У кабіні таксі майже нічого не чути: з колонок лунає протяжна музика ранчера, через спеку вікна відкриті й пісню заглушає автомобільний трафік. Таксист поряд зі мною — невисокий, смаглявий, наче зліплений з глини й обвітрений чоловік — намагається перекричати і радіо, і шум за вікном. Чути його важко — скоромовкою, майже без зупинок, він розповідає мені про усе най-най: де пити, як пити, з ким закусувати, а з ким краще не треба, та про місця, куди я обов'язково маю піти.
Мексиканці — мелодична нація, навіть розмовляючи, вони вимовляють слова так, немов співають пісню. Через це мені здається, що я одночасно чую дві пісні: одну — по радіо, іншу — з вуст таксиста. Я давно не здував пилу зі своєї іспанської і, чесно кажучи, розбираю лише одне його слово з п’яти. Але я почув останню рекомендацію: обов’язково сходи в район Тепіто, особливо вночі, там люблять грінгос — іноземців.

Не маючи інших планів на вечір, я прийшов у Тепіто — один із районів Мехіко.
Усі знають цей відомий прийом американського кіно, коли, знімаючи фільм у сетингу Мексики, режисери обов'язково накладають жовтий фільтр, ніби ця країна постійно купається в променях сонця. Зовсім інакше американські режисери підступаються до нічної Мексики — тоді вулиці постають вугільно-сірими, ніби покритими попелом, наче апокаліпсис уже настав. Тепіто був саме таким.
Погано освітлені, закидані сміттям вулиці району, погано одягнені місцеві, які дивно дивилися на мене, незваного грінго, — усе тут кричало, що в Тепіто мене чекають пригоди. Пройшовши квартал-два, я вирішив розгорнутися. Може, мій таксист знає про сховані місця, які має відвідати кожен турист, і яких я просто ще не побачив?
Наступного дня я зустрівся зі знайомою журналісткою. Вона теж щедро роздавала поради, куди піти. Закінчивши список рекомендацій, вона на секунду витримала паузу, а потім сказала: «Але ніколи, за жодних обставин не ходи в Тепіто, особливо вночі».
Мабуть, пісні з радіо та гул вуличного трафіку — це вже too much, щоб правильно розчути таксиста.
Через дві години я вже був у Пуеблі — першій столиці Мексики часів колоніального правління. Мабуть, в уяві майже кожного європейця Мексика постає трохи потойбічним краєм, де саме повітря просякнуте шаманізмом, культом мертвих і давніми ритуалами індіанців. Я не мав такого упередження, але весь час, проведений у Мексиці, відчував, що ніби перебуваю в полоні легкої галюцинації — усе здавалося яскравішим, повітря п'янило, як текіла з додаванням галюциногенних кактусів. Саме в такому стані я побачив Пуеблу.

Невеликі двоповерхові будиночки були розмальовані в кислотні кольори: неймовірно насичені помаранчевий, блакитний, салатовий, жовтий — навіть білий колір тут наче розжарили. Небо, вулкан Попокатепетль за містом, земля під ногами — усе наче пропустили через фотофільтр в Instagram. Вже потім я дізнався, що штат Пуебла — один із найбільш високогірних штатів у країні; сама атмосфера і повітря робили з тобою неймовірні речі.
Пуебла не була сучасним містом. Раніше вона була одним із епіцентрів культури ацтеків і, здається, не хотіла крокувати в сучасність. Ацтеки здавалися мені глибокою археологією, але мешканці міста доводили, що це не так. Деякі з них говорили мовою ацтеків, і взагалі нагадували людей старого світу, коли в речей була лише одна назва. Зайшовши в ресторан, де мені подали флаутас — скручені у флейту млинці, — я запитав в офіціанта, як називається цей неймовірний сир у начинці.
— Просто сир.
— Розумію, але який?
— Сир.
— І як ви відрізняєте його від інших сортів?
— Ніяк, у нас один сир. У Пуеблі в усього лише одна назва.
Але я приїхав сюди не просто так — я мав зустрітися з маестро Ернандесом. Сівши в джип, я виїхав із міста і тримався траси вздовж пустелі, проїжджаючи 20-метрові кактуси та їхніх побратимів поменше, ідеально круглих, як диско-куля. Приїхавши в Оахаку, посеред пустелі я побачив сарай, де на мене вже чекав маленький, метр п’ятдесят, чоловік, з такою засмаглою шкірою, що здавалося, ніби він був зліплений із глини.

Маестро Ернандес провів мене в свою дистилерію, аби навчити варити мескаль. Як Дон Хуан, який навчав Карлоса Кастанеду ритуалів племені які, маестро Ернандес повільно показував мені кожен етап приготування мескалю — напою з агави, який місцеві називають магей.
Ернандес показав мені головну робочу конячку свого підприємства — земляну піч, в якій запікається м’якоть магею. Під час термічної обробки крохмаль з рослини перетворюється на цукор, потім напій ферментують, допоки з нього не виходить те, що маестро Ернандес називає тепаче — напій, який уже готовий до дистиляції.
Маестро Ернандес просить мене надягти головний убір — ми виходимо в пустелю. Пройшовши майже кілометр, він показує мені спочатку хабарі, а потім койото — рідкісні рослини-відлюдники, які завжди ростуть поодинці. Ернандес присідає біля койото і, здається, ось-ось продовжить розповідати про те, як робить з цієї рослини свій напій, але замовкає і кілька хвилин дивиться то на сонце, то кудись в далечінь.
Повернувшись від маестро в місто, на вулиці я почув, як місцевий маріачі грає Canción mixteca — пісню, яку я чув ще маленьким в Італії.
Oh tierra del sol
Suspiro por ver-te ahora que lejos
«О, земле сонця,
Я зітхаю за тобою, бо тепер живу далеко від тебе,
Без світла, без любові», — співав він.
Я пробув тут зовсім трохи, але відчував себе героєм пісні. Повертаючись додому в Україну, я вже помітив, як зітхаю за цією землею.




Тут з’являться результати вашого пошуку