1998 року Сідзука Йокомідзо почала фотографувати незнайомих людей через вікна їхніх квартир. Ці знімки констатували кінець епохи, коли людям було все одно, хто заглядає в їхні помешкання.
— Усе почалося з листів, які я підкладала під двері випадкових квартир.
«Дорогий Незнайомцю, я — художниця. Зараз працюю над фотопроєктом, у якому беруть участь люди, яких я не знаю.
Я хотіла б сфотографувати вас із вулиці ввечері у вашій вітальні.
Моя камера буде встановлена за вікном. Якщо ви не проти, будь ласка, постійте у кімнаті і подивіться крізь вікно в камеру протягом 10 хвилин.
Я не стукатиму у ваші двері, щоб зустрітися з вами, ми залишимося незнайомцями одне для одного».
Мені було цікаво дізнатися, що відбудеться, якщо я створю ситуацію, коли двоє цілком незнайомих людей зустрінуться і підтримуватимуть зоровий контакт протягом тривалого часу, зберігаючи при цьому певні умови — передчування та дистанцію.
За два роки роботи над проєктом було відправлено, ймовірно, понад 60 листів у квартири в Берліні, Лондоні, Нью-Йорку та Токіо. Я запитувала у знайомих адреси їхніх знайомих, хто живе на першому поверсі або у квартирах, розташованих так, щоби я могла підійти близько до вікна. Я просила не розповідати мені, хто ці люди.
Після фотосесії кожному з незнайомців я відправляла невеликий відбиток зі своєю адресою, і згодом від декількох моїх героїв отримала у відповідь поштівки. Одна з жінок у поштівці написала, що під час тієї зустрічі відчувала: ми з нею одночасно дуже близькі й дуже далекі. Насправді я відчувала те саме. Це видавалося і сюрреалістичим, і потойбічним, але водночас здавалося глибоко реальним. Певний час я навіть надсилала їм запрошення на виставки, де експонувалися мої роботи. Дехто з героїв декілька разів приходив, і це був дивний досвід — бачити їх без вікна між нами.
Нинішній світ уже менш поблажливий до незнайомих та незвичних речей, і чутливість людей та їхнє ставлення до приватного життя за ці роки суттєво змінилося. Тому я гадаю, що в наші дні втілити такий самий проєкт було б важко.
До того, як почати фотографувати незнайомців, я знімала знайомих — але також у стані незахищеності та порушення їхнього приватного простору. Наприкінці 1990-х я працювала над Sleeping — серією фото моїх сплячих друзів та знайомих.
Я просто сиділа в кутку кімнати і чекала, поки вони заснуть. Зрештою більшості з них через деякий час це вдалося. Коли людина переді мною засинала, атмосфера в кімнаті змінювалася. Вона ставала більш інтимною, я почувалася непроханою гостею, але з певною індульгенцією довіри. Мої знайомі немов зникали, і на ліжку вже лежало беззахисне тіло, яке більше нагадувало предмет. Тіло перебувало так близько, проте я не могла до нього доторкнутися.
Але ці проєкти були не тільки про вразливість інших, вони були й про мою крихкість також. Завдяки «Незнайомцю» я стала почуватися менш вразливою. Цей проєкт тривав, коли я була такою самою незахищеною, як незнайомці, котрі підходили до вікна. Переставши відчувати цю крихкість, я його припинила.
