Венеційська бієнале — виставка, що розмірковує про глобальну нестабільність та стала її частиною

«У мінорних тональностях» (In Minor Keys) — назва 61-ї Венеційської бієнале, яка ґрунтується на — процитуємо кураторський текст — «глибокій вірі в художників як у тих, хто здатен інтерпретувати соціальний і психічний стан сучасності» й звертає увагу на складність та крихкість світу у прискорені нестабільні часи.

Розказуємо про павільйони, які варто не пропустити, щоби зрозуміти цілісність концепції проєкту In Minor Keys.

Тайвань

У напівтемному просторі колишньої венеційської в'язниці XVI століття Палаццо делле Пріджоні тайванський павільйон представляє художник Лі Ї-Фан (Li Yi-Fan). У своїх відео, створених у програмі Unreal Engine, митець розмірковує про екзистенційні болі цифрового сьогодення. Його проєкт «Екранна меланхолія» (Screen Melancholy) існує десь між іконографією Дюрера, театром цифрових аватарів та постінтернетною руїною.

Його маріонетизовані персонажі блукають просторами, схожими одночасно на відеогру, помилку сервера та хворобливий сон після багатогодинного перебування перед екраном. Вони смішно жартують, говорять мовою ШІ-епохи, рефлексують про власну цифрову природу й водночас виглядають глибоко виснаженими процесом безкінечного генерування діджитал-образів. Його аватари ніби застрягли між людським і синтетичним станом — вони здатні безкінечно генерувати зображення, але дедалі менш спроможні переживати власну присутність. На цьогорічному Бієнале «Екранна меланхолія» видається однією з найточніших робіт про психологічний стан людини в епоху ШІ, алгоритмів та екранного шуму, в яких поступово розчиняється гуманізм.

Ватикан

На противагу перенасиченому образами цифровому потоку павільйон Ватикану звучить майже пошепки. Побудований навколо ідеї слухання та натхненний постаттю мистикині, композиторки, філософині, натуралістки та абатиси XII століття Гільдегарди Бінгенської, він працює зі звуком, рослинами, повільною присутністю. Проєкт, співкуратором якого став легендарний куратор Ганс Ульрих Обріст, об’єднує практику понад 20 митців — зокрема музикантки та поетеси Патті Сміт, режисера Джима Джармуша та музиканта, піонера ембіенту Браяна Ено.

Незважаючи на гучні імена, простір навмисно відмовляється від видовищності та помпезності. Павільйон складається з кількох звукових і садових зон, у яких голоси, тексти та ембіент-композиції поступово накладаються одне на одне, створюючи майже медитативний досвід перебування. Назва проєкту «Вуха — це очі душі» (The Ear is the Eye of the Soul) походить від вислову Гільдегарди, для якої звук був способом духовної взаємодії зі світом. Важливими стають не так образи, як процес слухання та сповільнення. Глядачу пропонують не лише відвідати виставку, а й відчути себе всередині неї. На тлі загальної втоми від нескінченної лавини інформації павільйон видається спробою повернути здатність бути уважним: до простору, звуку та присутності іншого поруч.

Австрія

Багатогодинні черги на професійному прев’ю цього року дісталися австрійському павільйону, де художниця та хореографка Флорентіна Гольцінґер представила радикальний проєкт «Морський світ Венеції» (SEAWORLD VENICE). Гібрид постапокаліптичного аквапарку, боді-горор-перформансу та екологічної фантазії — цей проєкт звертається до теми води, трансформації тіла та меж людської витривалості.

Простір населений оголеними перформерками, котрі відтворюють майже циркові трюки в антуражі металевих конструкцій та водних резервуарів. Гольцінґер давно ставиться до тіла як до простору вразливості й сили, стираючи межу між видовищем, насильством та емансипацією. Масивний дзвін, закріплений перед входом до павільйону, в який перформерки дзвонять власним тілом, водний скутер, що рухається по колу резервуара всередині виставкового простору, утворюють систему постійного руху та напруження, де кожен елемент підтримує функціонування іншого.

Найбільш обговорюваною складовою проєкту є біотуалети, під’єднані до водної системи павільйону, якими пропонують скористатися глядачам: сеча фільтрується, очищається, після чого наповнює резервуари з водою, всередині яких перебувають перформерки. У контексті Венеції, міста, що тоне, цей очисний акт підкреслює важливість адаптування людського тіла до нових неприродних умов існування.

Японія

Найбільш партисипативний павільйон цього року. Художник Ей Аракава-Неш із проєктом «Діти трави, діти місяця» (Grass Babies, Moon Babies) запрошує здійснити акт турботи та повзаємодіяти з однією із сотень реалістичних ляльок-малюків, якими населений простір павільйону.

Їх можна брати на руки, годувати, носити із собою та спілкуватися з ними як із живими істотами. Ця, на перший погляд, абсурдна дія відсилає до особистого досвіду Аракава-Неші, який нещодавно став батьком.

Франція

Проєкт Comme Saturne художниці Іто Баррада являє собою мікс архівних матеріалів, кіно, алхімічних візій і текстильних інсталяцій. Художниця звертається до тем революції, пам’яті та циклічності історії. Простір павільйону побудований як фрагментована система історій і образів, де особистий досвід авторки — міграції та життя у постколонії — постійно переплітається з французькою історичною пам’яттю, екологією та механізмами культурного виробництва.

Замість прямого політичного висловлювання Баррада говорить через поетичність, повторення та крихкі зв’язки між речами, залишаючи відчуття нестабільності, що повільно накопичується всередині самого простору. Ця абстрактна, але водночас дуже конкретна какофонія сенсів створює відчуття втоми від цитування самої себе. На тлі павільйонів, побудованих навколо технологій, швидкості чи перевантаження образами, Франція звучить значно тихіше: як справжнє виснаження.

Канада

Канадський павільйон цього року представляє Аббас Ахаван із проєктом Entre chien et loup — французьким висловом «між собакою і вовком», що означає момент між днем і ніччю, коли знайоме й побутове здається загрозливим. Як-от звичайна вішалка для одягу, що перетворюється на загрозливий силует з приходом ночі.

Проєкт звертається до тем насильства, переміщення та крихкості життя всередині політичної нестабільності. Центральними елементами павільйону стали величезні водяні лілії, які асоціюються з колоніальними ботанічними експедиціями Британської імперії, бронзові та органічні скульптурні форми, схожі одночасно на археологічні залишки й фрагменти природного середовища. Сам павільйон виглядає як монументальна оранжерея ботанічного саду, де природа поступово повертає собі територію після насильства.

Україна

Україна цього року представлена проєктом «Гарантії безпеки» (Security Guarantees) Жанни Кадирової під кураторством Ксенії Малих та Леоніда Марущака, що займає одразу два експозиційних поля. Центральною роботою павільйону став «Олень-оригамі» — скульптура тварини із бетонних блоків, створена мисткинею 2019 року для парку в Покровську на місці демонтованого радянського військового літака. Після наближення фронту до міста скульптуру евакуювали, й олень подолав довгий шлях до Венеції.

Його подорож, зафіксована на відео, стала частиною проєкту та документом постійного переміщення, до якого скульптуру, так само, як і українців, спонукала війна. Фільм експонується в українському павільйоні в Арсенале, тоді як сама скульптура, закріплена у підвішеному стані на вантажівці, зустрічає відвідувачів на вході в сади Джардіні. У цьому нестійкому, тимчасовому положенні «Олень-оригамі» перетворюється на образ колективної крихкості та постійної невизначеності, життя без реальних гарантій безпеки.

Відвідати Венеційську бієнале можна до 22 листопада включно.