“Ми не повинні втратити те, що руйнує ворог”: Як Україна відновлює культурні та історичні пам’ятки під час війни

“Це за своєю суттю геодезична робота, - розповідає співзасновник Skeiron Юрій Преподобний, - Просто ми її подаємо трохи цікавіше. Уявімо, що є певна геодезична мережа, і наш спеціаліст за допомогою приладу виставляє точки з чіткими координатами. Далі на об’єкт наклеюються мітки (чорно-білі квадрати), і після цього він сканується геодезичним лазерним сканером. Сканер розміщується у багатьох місцях (якщо це, приміром, двокімнатна квартира, то таких місць може бути 10-15), після чого ми все об’єднуємо, отримавши таку собі “хмару точок”.

Як приклад, Юрій пригадує історію зі зруйнованою мозаїкою “Море і риби” на магазині “Океан” по вулиці Володимира Великого у Львові, яка викликала свого часу широкий розголос у місцевих активістів. Завдяки тому, що за декілька днів до знесення будівлі фахівцям “Скейрону” вдалося відсканувати мозаїку, історичний малюнок вдалося відновити завдяки цим даним, і тепер він знову зайняв своє місце на фасаді вже нової споруди.

Також “скейронівці” відтворили модель драмтеатру Маріуполя, який росіяни знищили у березня 2022 року. “Коли до нас прийшов житель Маріуполя зі зйомкою драмтеатру з дрона, наша команда вирішила спробувати, використовуючи кадри, створити модель театру до бомбардування”, - розповідають фахівці компанії.

3D-модель Маріупольського драмтеатру. Фото: Skeiron

Вони запустили кампанію зі збору фото та відео, і за допомогою технології фотограмметрії створили “хмару точок” не лише театру, а й всієї центральної частини міста. Також було створено модель театру після бомбардування.

Після бомбардування Маріупольського драмтеатру росіяни знесли частину будівлі, щоб приховати сліди воєнного злочину. Але спеціалісти зі Skeiron стверджують, що зафіксували зображення моделі драмтеатру одразу після бомбардування. Пізніше вони продовжили краудфандинг зі збору фото та відео різних пам’яток Маріуполя і продовжують опрацьовувати ці матеріали для подальшого відновлення пам’ятки.

Для того, щоб відновити деякі об’єкти, необхідно, очевидно, найскладніше: деокупувати територію від загарбників. То чи є сенс зараз, коли війна ще триває, а ворог відступати не планує, розмірковувати з цього приводу чи щось навіть планувати?

Директорка Українського державного інституту культурної спадщини Ірина Прокопенко вважає, що сенс є:

“Ворог стирає цілі епохи розвитку нашої держави, і це, на жаль, ми вже не зможемо відновити. Що ми можемо робити вже зараз, попри активні військові дії, це – проводити дослідження, документування руйнувань та втрат. Назвемо так: це – підготовчий процес до майбутнього тяжкого процесу притягнення до відповідальності країни-агресора, та, відповідно, відтворення зруйнованого та втраченого”.

Складною є й ситуація з прифронтовими областями, або з тими, куди час від часу прилітають російські ракети. А вони, на жаль, прилітають майже всюди.

“Слово “відновлення” в умовах війни взагалі є неприйнятним, - вважає виконавчий директор Українського культурного фонду Владислав Берковський, –

Як показує практика, у тому ж харківському ХНАТОБі (Харківський національний академічний театр опери та балету – БЖ) – замінили вікна, через деякий час знову “приліт”, і вікна вилетіли. А що ми будемо з археологічною спадщиною робити? Приміром, на Чернігівщині, на окремих археологічних пам’ятках стояли російські танки та артилерія, вони зруйновані. На Херсонщині теж”.

Найбільш практичні та близькі до реальності терміни стосовно збереження культурної спадщини, які сьогодні звучать від фахівців – це консервація та стабілізація нерухомих об’єктів.

“Це комплекс заходів, які дозволяють захистити будівлю чи об’єкт від впливів атмосферних опадів, від доступу сторонніх осіб, від руйнувань, - пояснює харківська архітекторка Катерина Кублицька, - Зараз важливо вчасно зупинити руйнівні процеси, щоб вони у подальшому не погіршували стан об’єкту відносно того, який є зараз.

У майбутньому це не вплине на здорожчання відновлення та дасть змогу більш-менш відновити вже те, що пошкоджено”.

— продовжує цю думку Ірина Прокопенко, - відповідно, повинні відбуватись стабілізаційні процеси на об’єктах, як от: консерваційні роботи та першочергові протиаварійні. Паралельно повинні розроблятись науково-проєктні роботи щодо реставрації чи відтворення, які мають включати вже новітні технологічні рішення інженерних систем та безпекові проєктні рішення (бомбосховища, тощо), не забуваймо також про безбар’єрність, на жаль, цей критерій буде ставати дедалі актуальнішим”.

“Переміщення рухомої спадщини – завдання реалістичне, хоч і доволі складне, бо вимагає дотримання нормативів пакування, умов зберігання і таке інше, - вважає провідний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень Ольга Михайлова, - безпосередня загроза втрати пам’яток – аргумент на користь рішення про їх евакуацію. Зрештою, можливість евакуації дозволяє відповісти однозначно позитивно на питання щодо доцільності реставрації рухомих пам’яток”.

Керівник Українського культурного фонду вважає, що коріння проблеми полягає у іншому:

“У нас до сьогоднішнього дня немає базової інституції, питання про неї я підняв на другий день війни, - згадує Владислав Берковський, - Ця інституція мала б була створена ще у 2014 році. Наведу, можливо, непопулярний приклад, але під час Другої світової війни радянська влада створила Надзвичайну комісію з обліку втрат, такі самі комісії були створені у Франції та Великобританії. У нас досі немає такої комісії, яка б мала провести державний облік втрат усієї культурної спадщини та розробити відповідні нормативні документи. Значна частина культурної спадщини на сьогодні у нас не облікована, ми знаємо, що вона є, але офіційно у державному полі вона не існує”.

Міста, де вже зіткнулися зі значними руйнуваннями культурних та історичних пам’яток, повинні були швидко приймати рішення, що з цим робити далі. Зокрема, деякі з фахівців Харкова, який зазнав величезних втрат, вважають, що більшість об’єктів підлягають відновленню. У той час місцева влада мала наміри зносити деякі з них.

“Моя категорична точка зору: ми у жодному разі ні від чого не відмовляємося, і нічого не зносимо, - заявляє харківська архітекторка Катерина Кублицька, —

Ці об’єкти були цікаві та виразні, вони характеризували місто, зараз їх можна побачити хіба що на довоєнних світлинах чи у кінохроніці, яку робили німці під час окупації. Тому моя чітка позиція: ми не маємо повторювати помилок минулого, і ці питання не слід вирішувати швидко у поспіху”.

Владислав Берковський вказує на ще один важливий нюанс, і він теж стосується нормативних документів:

“Пам’ятки культури просто знищуються, це дуже вигідно, зокрема у Києві це відома історія. Існує багато випадків, коли об’єкт не внесено до переліку культурної спадщини з тих чи інших причин, потім стався “приліт”, і його винищують “в нуль”, бо насправді там вигідно щось побудувати.

В інших містах так само – якщо об’єкт не внесено до національного переліку, то міська влада заявляє: “а у нас такого об’єкту немає, тому ми й зносимо якісь незрозумілі руїни”.

“Якщо ми збудуємо на місцях поруйнованих об’єктів культурної спадщини нові будівлі, то відповідно втратимо сформоване історичне середовище і цілісність історичної забудови, - переконана Ірина Прокопенко, - І найголовніше – ми все ж таки маємо зберегти для нащадків наш архітектурний спадок, тому в першу чергу повинні розглядати питання можливості реставрації чи відтворення”.

Паралелі з відбудовою СРСР та країн Європи, які постраждали від фашизму під час Другої світової війни, мимоволі виникають, коли постає питання, скільки часу може зайняти відновлення нерухомої культурної спадщини у повоєнній Україні, чиїми силами це відбуватиметься, і яку роль у цьому гратимуть наші союзники?

“Давайте пригадаємо “План Маршала” – економічно важливу програму створену США спільно з європейськими країнами для повоєнної відбудови, а також створення “Європейського платіжного союзу”, - нагадує Ірина Прокопенко, - Завдяки цим діям відбудову було пришвидшено. Але не забуваймо, що контроль і процес всього відбувався на умовах США, і європейські країни не перебували до часу Другої світової війни в централізованій економічній системі Радянського Союзу і відповідно система економіки і підходи до вирішення питання відбудови були інші”.

На думку Ольги Михайлової, тривалість процесу відновлення залежить передусім від економічної спроможності повоєнної України.

“Для прикладу, наслідки руйнувань Другої світової війни лишались у великих німецьких містах аж до кінця Двадцятого століття. Зокрема, Дрезден та Потсдам завершили відбудову лише після (і завдяки) об’єднанню Німеччини. Звісно, міжнародна підтримка прискорить процеси відновлення України. Вона може передбачати фахову роботу іноземних урбаністів, архітекторів, інженерів. Однак лише українські експерти, разом з громадськістю, спроможні сформувати образ повоєнного українського міста відповідно до наших уявлень, пам’яті, мрій”, – каже вона.

Юрій Преподобний каже, що наразі не ризикував би робити якісь прогнози щодо повоєнного відновлення.

“У Львівській області є вісім дерев’яних церков, які внесені до списку спадщини ЮНЕСКО, реставрація лише однієї з них – церкви Святої Трійці, тривала понад чотири роки. Тим не менш, я з оптимізмом дивлюся на відновлення пам’яток, і часто, як приклад, навожу відновлення Фрауенкірхе (Церкви Богородиці) у Дрездені, яка була майже повністю знищена під час бомбардування міста у 1945 році. Якщо придивитися уважно, то у відреставрованій будівлі можна побачити автентичні чорні цеглини, які унікальним чином збереглися від оригінальної будівлі, і це виглядає дуже круто: об’єкт ніби новий, але його відбудували по цеглинці і тепер він, немов оригінал”, – каже він.

Що стосується фінансової сторони питання, то у вересні минулого року під час форуму “Українська культурна спадщина” заступниця директора місії USAID в Україні Теодора Делл повідомила, що Державний департамент США виділив 7 мільйонів доларів на реалізацію своєї ліцензії з реагування на надзвичайну ситуацію у сфері культурної спадщини. Щоб це не означало.

“Бюджет на 2024 рік передбачає виділення 701,1 мільйонів гривень на збереження історико-культурної та архітектурної спадщини в національних і державних заповідниках, - розповідає Ольга Михайлова, - та 50,1 мільйонів гривень на охорону культурної спадщини, її вивезення/ввезення, повернення, а також на державну мовну політику. Крім того, програма “Культурна спадщина” в Українському культурному фонді має бюджет 30 мільйонів гривень. Складно прогнозувати, яка частка з цих коштів піде на відновлення постраждалих об’єктів. Навіть критерії оцінок втрат досі не вироблені. Але цей процес триває, і в ньому беруть участь представники ЮНЕСКО та міжнародних організацій, що опікуються цією сферою”.

Також випливає цікавий нюанс. З фахівцями, які взялися б за відновлення агресором зруйнованого після закінчення війни може бути ще складніше, ніж з фінансами на це.

“З перших днів Незалежності до сьогоднішнього дня напрямку охорони культурної спадщини, а тим більше – технічної охорони, у нас фактично не було, - констатує Владислав Берковський, - рівень навчання фахівців у напрямку реставраційно-консерваторських робіт не те що нижчий плінтуса, він займає від’ємну частину. За багатьма напрямками у нас немає не лише спеціалістів, немає кому викладати. Подивіться на зарплати реставраторів – людей, які часто працюють зі шкідливими матеріалами, типу свинцевих білил, вони отримують щось біля 12 тисяч гривень. Це не співмірно з роботою, яку вони виконують, жодна молода людина не піде туди працювати, та й зараз середній вік реставраторів – 50 плюс”.

Ірина Прокопенко додає, що за більше ніж тридцять років незалежності в державі не був пріоритетним напрямок дослідження і популяризації культурної спадщини. Були поодинокі проєкти, але державної цільової програми розвитку цієї сфери не було розроблено.

“Відповідно підготовки фахівців, набуття практики і оснащення, створення нових інституцій дослідницького і наукового характеру не відбувалось. Тому ми зараз вкрай потребуємо, саме фахової підтримки спеціалістів з-за кордону, їх досвіду і технологічних новітніх підходів і оснащення”, – каже вона.

Конференція з відбудови України. Фото: Ukraine International Institute of Restoration

Берковський погоджується – потрібна державна політика, державна воля і фінансова підтримка.

“Але в умовах війни всі кошти – і кишенькові і державні – спрямовуються на оборону нашої землі. Як ви гадаєте, чи знайдуться гроші, щоб фінансувати цей напрямок? Скоріше за все, ми почуємо: “зачекайте, є більш важливіші питання”. З одного боку ми розуміємо, що це вже треба робити, пам’ятки псуються, і там де ми могли умовно вкласти 2 гривні після завершення війни і поки навчимо спеціалістів (а це – від п’яти років) – буде вже тисяча. Звичайна математика, економіка реставрації”, – каже він.

Спасо-Преображенський собор в Одесі, пошкоджений російською ракетою. Фото: Одеська міська рада

У листопаді 2021 року до столиці західноафриканської країни Бенін Порто-Ново через 130 років повернулися 26 цінних предметів мистецтва, які у 1892 році французькі колоніальні війська викрали та вивезли з королівства Дагомея (тодішня назва Беніну). Випадок реституції між цими країнами у ситуації російсько-української війни не є вже таким малореалістичним чи безперспективним, як це здається з першого погляду.

Архітекторка Катерина Кублицька пригадує:

“У 2022 році я з командою архітекторів, інженерів-конструкторів, журналістів, фотографів (там навіть були прокурори та співробітники СБУ) ходили по об’єктах, які є пам’ятками архітектури і які отримали ураження внаслідок збройної військової агресії. На місцях відкривали кримінальні провадження.

Більше скепсису звучить у думках Владислава Берковського:

“В сучасних умовах ідейного розвитку російської федерації у них немає розуміння, що вони чинять злочин. Французи з часом це усвідомили, а тому пішли на виправлення. У паризькому Луврі, музеях Великобританії та Нью-Йорку теж були скандали з тим, що окремі об’єкти було викрадено, але їх не повернули назад, тому що не було усвідомлення злочину. На початку 2000-х наша держава пішла на усвідомлення того, що вчинила правопорушення, коли після Другої світової війни до України було вивезено унікальний архів німецького композитора Баха. Зрештою ми з цим погодилися і архів повернули. Може бути ще один варіант під назвою “горе переможеним”, коли росіян примусять виплачувати репарації, Але, мені здається, вони зроблять усе можливе, аж до знищення пам’яток, тільки би їх не повернути”.

Пам'ятник гетьману Сагайдачному в Києві, захищений мішками з піском. Фото: Kyivcity.gov.ua

Очікувати на простий і швидкий процес притягнення росії до відповідальності і реституцій не варто, також вважає Ірина Прокопенко. Хоча росіяни мали досвід реституції: у 2001-му році рф та Бельгія уклали угоду про повернення бельгійцям військових архівів, викрадених нацистами під час Другої світової війни, а потім доставлених до Москви радянськими військами. Росіяни погодилися повернути ці архіви за умови відшкодування витрат на їх зберігання.

“Після Другої світової війни було створено цілу низку міжнародних інституційних механізмів: від Міжнародного суду ООН до організації “Блакитний щит”. Представники цих організацій працюють з перших днів війни в Україні, фіксують і передають відповідні відомості для формування процесу притягнення росії до відповідальності”, – каже Ірина Прокопенко.

Тож, є надія, що це допоможе Україні у поверненні своєї спадщини.