Щотравня маленьке місто Славутич у 200 кілометрах від Києва стає відомим завдяки Фестивалю кіно та урбаністики «86». Цей проект на межі кіно і міста два роки тому заснували куратори Ілля Гладштейн і Надя Парфан. Тоді мало хто розумів, навіщо їхати у маленьке місто, щоб влаштувати фестиваль.
Втім, завдяки зусиллям команди «86» у Славутичі почали відбуватися реальні зміни – там облаштували громадський простір, запустили мистецькі резиденції, регулярно проводять культурні заходи. Місто стало позитивним прикладом культурної децентралізації.
Цього року Надя разом з командою запустила ще один проект – 86PROKAT, який виводить на український кіноринок документальне кіно не лише про урбаністику. Першим став фільм «Російський дятел» про Чорнобиль.
В ефірі Urban Space Radio Надя Парфан розповіла про те, як працювати з місцевими громадами і чому в Києві важче реалізувати культурний проект, ніж на периферії. Ми записали найцікавіші думки Надії, а повністю інтерв'ю можна прослухати за посиланням.
Наш проект – культурно-соціальний. З одного боку, ми хочемо бути акторами в кінопроцесі, документальному кіно. З іншого боку, «86» – це проект сталого розвитку Славутича як місця культурного туризму й інтелектуального обміну.
Нескромно так говорити, але наша команда – перша, яка почала щось робити у сфері децентралізації before it was cool. На старті це виглядало дуже сміливо, радикально і незрозуміло. Мені доводилося давати безліч інтерв'ю та пояснювати, що це неприкольно, коли культурна карта України на 75% складається з Києва і ще трошки з інших міст-мільйонників. Майже ніде більше культурного життя в Україні немає.
Зараз тема децентралізації стала популярною принаймні на дискусійному рівні. Це ознака того, що ми все робимо правильно.
Зміни у Славутичі – помітні й цікаві. Наприклад, зараз там абсолютно стихійно відбувається мистецька резиденція, заснована художниками Кроліковськими. Вони оселилися у місті, до них почала приїжджати мистецька тусовка.
Також у Славутичі було реалізовано проект Enlight. Його команда виграла у конкурсі еко-стартапів від «Чернігівського» і на отримані кошти збудувала молодіжний публічний простір – сцену, на якій стоїть сонячна батарея і вуличні конструкції від «Пилорами». Цей простір дуже живий, місцеві підлітки його моментально освоїли, вони там тусуються за будь-якої погоди.
У Києві завжди відбуваються цікаві контакти і зустрічі, тут повноцінно розвивається культура, а кількість людей, відкритих до неї, найбільша. Це специфіка міста, куди всі їдуть. Ти лишаєш у своєму рідному місті дитячий садок, друзів, домашні капці, маму, яка щось приготує, і приїжджаєш у столицю. І тут утворюється ментальний вакуум, який заповнює в тому числі культура. Це необхідно, без виснажливої міської культури ми би загнулись.
З іншого боку, це приймає іноді монструозні форми. Будь-який культурний проект в Києві дуже тяжко витримати на рівні дотошності. Ти хочеш, щоб відбувався контакт з аудиторією, щоб у людей був певний досвід, враження, емоції, але тебе поглинають такі питання, як орендна плата, речі супермаркетного типу.
Київ вимагає колосальну кількість логістики, координаційно-організаційної роботи. Я захоплююся людьми, які щось роблять у Києві, я знаю, що це дуже тяжко, бо це надрив і вигорання.
В Славутичі ти уникаєш логістичних і організаційних проблем і можеш нарешті зосередитися на своїй кураторській роботі. Але тут виникають проблеми іншого характеру.
Я не буду створювати ілюзію і казати, що Славутич – це суперкультурне місто, де всі дивляться документальне кіно. Там, як і всюди, де нема повноцінного культурного процесу, є певний консерватизм. Нам інколи тяжко знайти спільну мову і пояснити, що ми маємо на увазі.
Славутич – це зразково-показове радянське місто. Місцеві мешканці пишаються своїм містом, що дуже добре, але водночас вони вважають, що там немає проблем. У них прийнято про все говорити або оптимістично, або нічого. Ми ж намагаємось працювати з проблемами, рухати їх. За це славутичани на нас інколи ображаються, або навіть сприймають спроби щось змінити агресивно. Але ми шукаємо спільну мову і вчимося працювати разом.
Так, існує певний шарм, екзотика, коли в місті є лише три кафе і три магазини, немає кіосків, реклами, пластику. Але з іншого боку, коли на наш фестиваль приїжджають гості і скуповують в одному закладі пиріжки, продавчині кажуть: «Боже, коли ви вже поїдете, скільки можна?»
Тут немає усвідомлення того, що люди, які приїжджають у місто – це добре. Вони привозять гроші, імідж, це другий шанс міста на життя. Про це нам треба ще багато говорити і переконувати.
У Львові влітку стартував чудовий проект «У сусідів» – там заснували соціальну кав'ярню у сквері. Він закрився (через непорозуміння з місцевими мешканцями – авт.), але це був чудовий кейс, з якого ми всі багато чого навчилися.
Добре, що засновники гарно проговорили все те, що сталося (конфлікт з мешканцями – авт.). Щоб не було ілюзій, що ми прийдемо, а місцеві громади сидять і чекають, що ми їм зробимо соціальне підприємництво. Інколи громади агресивні й ірраціонально діють проти своїх інтересів.
Можна сказати, що ми – такі киянчики, які понаїхали і хіпстеризуємо Славутич. Але куратори і культурні менеджери – це божевільні маніяки, які виїжджають на своїй енергії. У певний момент ми всі вигораємо, бо це непросто.
З іншого боку, мені ніколи не подобалися рамки. Місто, урбаністика, громада – це завжди різноманітність, конфлікт, завжди кілька різних точок зору.
Я вірю в такі міждисциплінарні проекти, як кіно і урбаністика. Але треба розуміти, що нічого не можна робити штучно і силою, і не все одне з одним можна змішати. Інколи гарно робити монодисциплінарний проект.
Наприклад, Одеса – кінематографічне місто, в Івано-Франківську традиційно розвивалася література, можна працювати на перетині тем місто і література. Харків – музична столиця України, Тернопіль – столиця електронної музики. Якщо уважно приглядатися до ландшафту, бути спостережливим, то підказки будуть йти з простору.
Фото: Enlight/Славутич, Пилорама, 86
