«Чорне пір'я» — моноспектакль про траур імені Бенедикта Кембербетча

Англійському письменнику Максу Портеру щастить на театральні й кіноадаптації, попри експериментальність і складність його прози. «У горя чорне пір'я» — поліфонічний роман із чотирма ненадійними оповідачами, які висловлювалися виключно потоком свідомості, — вже був адаптований у театральну п'єсу, де головну роль виконував Кілліан Мерфі. У 2025 році на Netflix вийшов «Стів» — екранізація ще однієї книги Портера про проблемних підлітків та їхніх вихователів, теж із Мерфі в головній ролі.

Коли «У горя чорне пір'я» перейшов зі сцени на великі екрани, Мерфі замінив Бенедикт Камбербетч — ще один британець, відомий своєю слабкістю до театральних постановок. Будучи розумним та інтелігентним актором, Камбербетч не намагається вхопитися за всі ролі світу — він обережний і скрупульозний при виборі картин. «Чорне пір'я» — справді ідеальний «камбербетчівський» фільм. Він підходить акторові за тональністю й темою, це камерна і багато в чому театральна драма, що коливається між психологічним горором у стилі «Відрази» Романа Полянського та сюрреалістичною готикою на кшталт «Пісочного чоловіка» Ніла Ґеймана.

Камбербетч грає роль безіменного вдівця, розчавленого смертю дружини, невмілого батька, нездатного піклуватися про двох маленьких синів. Психолог радить йому замислитися над різницею між «скорботою» і «відчаєм», хоча герой відчуває таку суміш відчуттів, що не може відрізнити одне від одного. Він переживає люту депресію, не маючи сил навіть підвестися з ліжка; намагається заглибитися в роботу, малюючи жахаючий комікс про чорного ворона, проте робота не клеїться. Він зовсім не розуміє, як йому жити далі — і тут на допомогу родині приходить антропоморфний ворон із коміксу, який, попри свій потворний вигляд, намагається підтримати їх у горі.

Ворон — однозначний символ трауру й скорботи — і голос розуму, і розщеплена навпіл свідомість, і чорна тінь самого вдівця, і пам'ять, і невгамовне страждання, і підсвідомий жах. Темна істота то жбурляє вдівця об стіну, то підштовхує його до малювання, то намагається спілкуватися з його дітьми — Ворон, немов синусоїда, що постійно змінює рух, показує, наскільки непередбачуваним буває горе. Завданням героя Камбербетча стає зжитися з ним — пройти через роботу трауру, через його нелінійні стадії.

«Чорне пір'я» — емоційна картина, яка проводить колами пекла скорботного вдівця: від божевільних видінь у супермаркеті (з традиційними горорними вимкненнями світла і левітуючими предметами) до самозабутнього танцю й обіймів з уявним другом-вороном. Однак наприкінці цього пекла — надія на одужання, без якого герою Камбербетчу не вдасться налагодити зв'язок зі своїми дітьми, як і їм не вдасться прийняти батька без матері.

Посил «Чорного пір'я» максимально простий: потрібно вчитися справлятись із втратою, знаходити в собі сили, щоб жити далі. Сльози, крики, безсилля, подорож у глибини божевілля та повернення назад до реальності — ця схема, хоч і стали кліше, але талановито реалізована тут «подорож героя». Картина Ділана Саузерна — камерна, мінімалістична психодрама, майже монотеатр одного актора, яка має єдине завдання: показати, як траур непроханим квартирантом оселяється в домі. Він є ворогом і другом водночас. Він навідуватиметься часто, але одного разу зникне.