«Сират» — фільм-переможець Канн і номінант на «Оскар»
Стрічка «Сират» іспанця Олівера Лаше вже перемогла на Каннському кінофестивалі і має всі шанси перемогти на премії «Оскар» як найкращий іноземний фільм. Він розповідає про батька, який у пошуках доньки опиняється посеред рейву в марокканській пустелі, танцює під ЛСД на мінному полі і (ймовірно) починає розмовляти з Богом, а БЖ розповідає, що це все значить.
Сотні тіл, вкритих пилом, сонячними опіками і позеленілими від часу татуюваннями, танцюють посеред пустелі. Рейвери — не то святі відлюдники-пустельники, не то заслані в пекло грішники, — занурюються в транс, коли з колонок, наче з чорних каменів, через які говорить Бог, доноситься низькочастотний звук. Зливаючись один з одним у танці, вони ніби проводять ритуал — настільки сакральний і босхіанський одночасно, що незрозуміло, кого кличуть, янголів чи демонів.
Єдині двоє, які спостерігають збоку, — іспанці Луїс та Естебан, батько та син, які приїхали на південь марокканської пустелі, намагаючись відновити родину. П’ять місяців тому його донька Луїса, Мар, зникла безвісти, але, як він гадає, може з’явитися на рейві. Жоден із присутніх не бачив її, але батьку радять пошукати на наступному заході, який планується за кілька днів ще південніше, неподалік від Мавританії.
Те, що віддалено може нагадати роуд-муві з детективним сюжетом (де Мар? Її викрали? Від кого чи від чого вона втекла?), швидко перетворюється на біблійну, віддублену вітром і піском, притчу. Рейв переривають військові, присутніх виводять «зеленим коридором», у країні починається підготовка до неназваного конфлікту — чи то локального, чи то Третьої світової війни. Проте група з п’яти рейверів відокремлюється від загального потоку машин і їде вглиб країни влаштовувати новий танцювальний ритуал. І в Луїса є лічені секунди, щоб вирішити: обрати безпеку чи ризикнути і знайти доньку.
Пустеля — локація, яка оголює суть людини, зводить її до інстинктів, інтуїції та долюдського, рептильного вміння виживати серед смертоносної природи. Пустеля — нігілістична за своєю суттю, там не діють загальноприйняті правила, вона пробачить будь-які вчинки, зроблені заради виживання. Саме тому її так любить постапокаліптика на кшталт «Шаленого Макса». Або ж вестерни типу «Кривавого Меридіану» письменника Кормака Маккарті, який задумував свій текст як гностичний трактат про злу природу людини — і мексиканська пустеля найкраще пасувала цій ідеї.
«Сират» вибивається з цієї традиції. Фільм іспанця Олівера Лаше скоріше нагадує біблійний сюжет, де герої, попри небезпеку і зустріч зі смертю, мають пройти через трангресивну, духовну трансформацію. Пилові бурі, заміновані поля, круті гірські серпантини, дефіцит води, їжі та бензину — попри це паства хіпі і кострубатий, трохи незграбний батько за 50 проходять через пустелю разом, як паломники зі Старого Заповіту (плюс ЛСД та саундтрек від берлінського техно-музиканта Kangding Ray).
«Сират» постійно створює відчуття наближення апокаліпсису, який перекрикує звук із колонок рейверів. Історики-медієвісти часто пишуть про те, що в Середньовіччі — у часи війн, епідемій чуми та мору — розквітала карнавальна культура: танці на кістках, бенкети й веселощі, ніби завтра вже не буде. Цей вбудований в людину інстинкт нікуди не дівся: перебуваючи в розбомбленому Берліні 1945-го, герой роману «Благоволительки» Максиміліан Ауе бачить, як німці п’ють шампанське галонами, намагаючись заглушити звуки вибухів. Герої ж «Сирату» танцюють посеред пустелі на зорі Третьої світової, але не тому, що намагаються від неї втекти. «Апокаліпсис давно настав», — каже один із героїв. Вони, біблійні пророки рейву, давно знали, що кінець світу вже стався, і відправилися в пустелі, де це найбільш очевидно.
Однак трансгресія Луїса не в тому, щоб з’їсти галюциногенні речовини і танцювати in the middle of nowhere під гучний саундтрек. «Сират» з арабського значить «шлях», а в мусульманських віруваннях так називають міст між раєм і пеклом товщиною з волосок. Наприкінці, коли герої опиняться посеред замінованого поля, Луїс, ведений хіпі, які знають дорогу до Мавританії, сам стане пастором і проведе їх цим мостом. Незрозуміло, чи йому пощастило, чи він, як Іоанн Пустельник, що почув Бога, стрибнув посеред пустелі в колодязь зі зміями й скорпіонами — і залишився цілим.
