«Жодного вибору»: довгоочікувана прем'єра Пака Чхан Ука

Почнемо з висновку: «Жодного вибору» — вершина сучасного південнокорейського кіно.

І, як часто буває з великими речами, до її реалізації автор ішов роками. У випадку Пака Чхан Ука — понад 15 років. У 2000-х роках він натрапив на виданий у 1997-му роман «Сокира» Дональда Вестлейка. Це трилер про безробітного менеджера паперової фабрики, який підходить до питання працевлаштування радикально — починає вбивати потенційних конкурентів на посаду.

Прочитавши книгу, кореєць вирішив її екранізувати — але запізнився. У 2005 році роман втілив на екрані один із його найулюбленіших режисерів — грек Коста-Гаврас. «Ніж гільйотини» Гавраса вийшов сміливим, розумним фільмом; здавалося, додати нічого. Утім, Чхан Ук не полишив ідеї. Обмінявшись із Коста-Гаврасом люб'язностями на Пусанському кінофестивалі 2019 року, Пак Чхан Ук пізніше заручився продюсерською підтримкою його родини, яка володіла правами на роман Вестлейка, і почав зйомки. Його фільм закінчується титрами: «Присвячено Коста-Гаврасу».

Головний герой Ман Су (Лі Бьонхон) живе невигадливим життям менеджера середньої ланки: дружина, двоє дітей, двоє собак, великий і зручний будинок, відмінна зарплата. Вистачає на уроки віолончелі, танці, теніс, підписку на Netflix. Коли його раптом скорочують на роботі, він переконує себе, що через три місяці сидітиме в офісі вже іншої компанії, проте просиджує штани більше року. Зневірившись, Ман Су вигадує хитромудрий план виявлення конкурентів на ринку праці — і починає вбивати їх у перегонах за посаду менеджера паперової фабрики.

Звісно, «Жодного вибору» — фільм глибоко сатиричний. Паперова фабрика Пака Чхан Ука перемелює всіх без винятку: і людей, і дерева. У суспільстві споживання він і сам стає споживаним. У світі, в якому ШІ стрімко витісняє робітників із фабрик, доводиться боротися за вакантне місце. Щоб вбудуватися в пази капіталізму, треба діяти капіталістично — наприклад, стати серійним вбивцею. У цьому й полягає жах «Жодного вибору»: у XXI столітті виживання Ман Су та його сім'ї — точнісінько як і в старозавітні часи — тепер цілком залежить від його безжалісності, або, як висловилися б сьогодні, ефективності.

Пак Чхан Ук майстерно поєднує трилер із комедією. Щоразу, коли трилерна частина заходить надто далеко, він знижує градус пафосу дивакуватим гумором. Ман Су намагається зірвати зі своєї дружини трусики і понюхати їх, щоби переконатись, що вона йому зрадила, а дружина, своєю чергою, обнюхує його обличчя, щоб переконатись, чи не повернувся він до пляшки. Подібна сцена нетривіальної сварки подружжя — типова для творчості Пака Чхан Ука.

Підштовхуючи персонажів до радикальних дій, Пак досягає бажаного: зображує гнучкість і хиткість людської психіки. Вчорашній сім'янин стає серійним убивцею і тягнеться до полиці з батьківським пістолетом часів В'єтнамської війни. «Знаєш, чому батько забрав цей пістолет у в'єтконгівця після того, як застрелив його? — запитує Ман Су сина. — Щоб не забувати про те, що якби він не вистрілив першим, то сам би був убитий». Такими ж міркуваннями керується і він сам, навіть коли війна розгортається за папір. Але антикапіталістичний фільм Пака Чхан Ука натякає, що в умовах неолібералізму важко однозначно визначити, хто є жертва, а хто — вбивця. Система чи її гвинтики?

Фільми Пака Чхан Ука завжди славилися формалізмом — витонченою композицією і хитромудрим монтажем. Проте останніми роками, працюючи над трилерами «Рішення піти» та «Жодного вибору», режисер, схоже, досяг піку форми. Ніколи ще його фільми не були настільки виразними й новаторськими, він наче задався метою об'єднати формат стрімких відеороликів TikTok-покоління з поважною кінотрадицією ХХ століття. Склейка на склейці, польоти камери, несподівані ракурси, фокуси з фокусом, подвійна експозиція, їдка палітра кольорів — Пак Чхан Ук настільки захоплюється формою, що вона буквально передавлює собою зміст, і це йде фільму на користь.

Зазвичай фанатам великих авторів доволі складно: треба визначити головну, магістральну роботу — і чим менше в нього промахів, тим складніша задача. Як-не-як, фанбазі вдається домовитися: Фінчер — це «Зодіак», Гічкок — це «Психо». Що таке Пак Чхан Ук — «Олдбой» чи все ж таки «Жодного вибору»? Це важке питання, бо в певному сенсі йдеться про двох режисерів: постановника «Олдбоя», автора з сильною художньою інтуїцією й автора «Жодного вибору» — дисциплінованого формаліста. Може, в цьому питанні досягти однозначної відповіді буде складніше.