«Ножі наголо: Прокинься, покійнику»: якою вийшла третя частина франшизи Netflix

«Ножі наголо» стали головними мейнстримними детективами — затишні, ностальгійні сюжети, які спираються на бронзову класику жанру: Агату Крісті, Артура Конан Дойла та Ґілберта Кіта Честертона. Усі три фільми франшизи Джонсона побудовані за класичним детективним шаблоном а-ля «Десять негренят». Труп, підозрювані, сищик — свята трійця жанру. «Хто, як і навіщо вбив?» — центральні питання кожного з фільмів, і щоразу на них знаходить відповідь харизматичний детектив Бенуа Бланк (Денієл Крейґ).

Із, скажімо так, технічного погляду злочин у «Прокинься, покійнику» найскладніший: у невеликому містечку вбивають пастора. У крихітній, незручній для замаху кімнаті. Джонсон розкладає детективний пасьянс у стилі Крісті: замкнуте приміщення, десяток підозрюваних, у кожного свій мотив. Убитого монсеньйора Джефферсона Вікса (Джош Бролін) було за що не любити — він фанатичний, агресивний проповідник правого ухилу. Головний підозрюваний — звісно, повна протилежність: помічник монсеньйора Джуд Дюплентісі (Джош О'Коннор) — гуманіст, ліберальний священник, який намагається зробити церкву прогресивною.

Проблема третьої частини полягає в тому, що Джонсон став заручником жанру. Детектив, на його думку, має бути по-постмодерністськи ускладненим: інтелектуальні комбінації, мотиви вбивства, хитромудрі плани. «Ножі наголо» перетворюються на «Ілюзію обману», на вигадливий і нереалістичний фокус.

Скажімо, там, де в іншого автора героєві достатньо зібрати речі та поїхати собі на Гаваї, у Джонсона він вдається до крайніх заходів: інсценування власного вбивства, переодягання та інший водевіль. Причому ця багатоярусність ніяк не приховає від допитливого глядача фіналу — хто вбивця, можна зрозуміти вже на двадцятій хвилині.

Джонсон зазнає поразки не лише в жанровій площині, а й в інтелектуальній. У протиставленні атеїста Бланка молодому священнику-гуманісту Дюплентісі, а того, своєю чергою, — радикальному монсеньйорові, Джонсона вистачає лише на кілька красивих навколобіблійних фраз. Здається, для Джонсона християнство — це щось типу психотерапії, соціальної роботи, причому такої, яка не тільки не потребує Бога, але й навіть певною мірою Його заперечує. Дюплентісі — сучасний священник, котрий твердить про Божу любов, проте жодного разу не пояснює, чим ця любов відрізняється від гуманітарної допомоги чи громадянського активізму. Дюплентісі бореться не з дияволом чи гріхами, він бореться з трампізмом в особі пастора, який планує використовувати релігію як політичний актив.

Зло в «Прокинься, покійнику» має доволі конкретне політичне забарвлення — харизматичного лідера-шахрая, котрий обдурює паству (здається, що парафіяни пастора ось-ось кинуться захоплювати Капітолій) і чекає дня, коли зможе масштабувати владу на всю країну, скориставшись соцмережами і медіаплатформами. Джонсон в інтерв'ю розповідає, що в роботі над «Прокинься, покійнику» він, зокрема, надихався детективними оповіданнями християнина Честертона про отця Брауна — і достатньо порівняти Брауна та Дюплентісі, щоб зрозуміти, як християнство тлумачиться у XXI столітті, наскільки «програмним» і «політичним» воно стало.

Попри амбіційний початок — дебютні «Ножі наголо» зібрали $310 000 000 — наступні картини Джонсона не мали такого успіху серед критиків. Перший фільм про вбивство багатія та його жадібне сімейство спадкоємців міг похизуватися жвавим сценарієм, розумними діалогами (промова Бланка про бублики і пундики досі залишається неповторною) і актуальним висловлюванням про становище мігрантів у США. Друга частина, «Скляна цибуля», про вбивство техномільярдера, ознаменувала відступ Джонсона від заповітів першої. Фільм нагадував банальний маніфест типових лівих цінностей: сатира щодо Ілона Маска, висміювання суспільства ідіотизму, смартфони замість мізків, жадібність замість людинолюбства — Джонсон ударився в попмесіанство, зовсім забувши про сюжет. Вийшов такий собі ледачий капусник на дві години — те, що заведено зневажливо називати Netflix-фільмом. Третій фільм хочеться охрестити так само.