«28 років по тому: Храм кісток»: чому людям досі подобаються фільми про зомбі?
І року не минуло від показу «28 років по тому», як у кінотеатрах демонструють його чергову частину. «28 років по тому: Храм кісток» — це продовження культового фільму Денні Бойла про зомбі-апокаліпсис у британській глушині. Станіслав Тарасенко — про те, чому в 2026 році людям усе ще цікаво дивитися фільми про ходячих мерців.
Спочатку нагадаємо карту місцевості. Серія фільмів «28 днів по тому» стартувала 2002 року з однойменної культової картини Денні Бойла. Головну роль виконав тоді ще мало відомий актор-початківець Кілліан Мерфі. Він зіграв пересічного лондонського кур’єра Джима, який прийшов до тями після невідомого інциденту — і опинився посеред зомбі-епідемії.
Драйвовий, молодіжний, MTV-шний «28 днів по тому» не тільки окупився в прокаті, а й майже миттєво став класикою. Разом з іншими зомбі-фільмами нульових робота Бойла надала друге дихання занедбаному і вже мало кому цікавому жанрові про ходячих мерців.
Через п’ять років, у 2007-му, вийшли «28 тижнів по тому». Друга частина продовжила теми першої — безпорадність влади перед епідемією, вузьколобість солдатів, жорстокість людини, крихкість цивілізації. А ще творці фільму розширили міфологію, ввівши в сюжет дівчину з імунітетом до вірусу, — проте картина не прославилася настільки, як фільм-попередник. Сиквел вважають найменш вдалою, найбільш мейнстримною частиною франшизи.
Після другої стрічки Бойл і Ґарленд намагались повернутися до франшизи і через майже 20 років таки знайшли кошти на цілу трилогію — «28 років по тому». Перша її частина вийшла 2025 року, друга — 2026-го, а заключна третина перебуває в розробці.
У «28 років по тому» 12-річний Спайк (Алфі Вільямс), проживши все життя у захищеному від зомбі селі, під керівництвом батька Джеймі (Аарон Тейлор-Джонсон) проходить ритуал ініціації, аби вполювати свого першого зомбі й через це стати чоловіком. Водночас Спайк хоче вилікувати власну матір Іслу (Джоді Комер), яка страждає від невідомої хвороби. Потайки він виводить її з села до доктора-дивака Яна Келсона (Рейф Файнз), котрий мешкає в лісі, будуючи тут храм з людських кісток і черепів.
«28 років по тому» став чимось більшим, ніж горором, — він вдало балансував між соціальною драмою і комедією чорного гумору в стилі «Бівиса і Батхеда». І, здається, його продовження під назвою «Храм кісток» виявилося анітрохи не гіршим, а то й кращим за попередню картину.
У «Храмі кісток» подорож Спайка стає вже зовсім горорною. Хлопчисько потрапляє в полон до банди «Пальці» на чолі з Джиммі Крісталом (Джек О’Коннелл), що поклоняється Сатані (або Лихому, як його називають у фільмі). Джиммі — шизофренік, котрий чує голоси в голові, сприймаючи їх за настанови диявола. Разом з іншими Джиммі (так звати кожного з членів банди) він полює на людей і приносить їх у жертву. Зомбі-апокаліпсис Джиммі трактує як кінець залишеного Богом світу, де настало царство Лихого. Спайк, що чимось сподобався Крісталові, не потрапляє на олтар жертвоприношень, а стає заручником «Пальців».
Паралельний сюжет «Храму кісток» — арка Яна Келсона, того самого доктора, котрий зводить храм з кісток (на честь якого й названо фільм). Келсон має гіпотезу, що зомбі насправді залишаються живими, тоді як їхній розум затьмарений викликаною вірусом агресією. Він намагається встановити контакт із ватажком зомбі на прізвисько Самсон (Чі Льюїс-Перрі). Доктор упевнений, що, вживаючи морфій, який притупляє імпульс агресії в інфікованих, він зможе підступитися ближче до винайдення ліків од вірусу.
«Храм кісток», як і минула частина франшизи, балансує на стику різних кіножанрів. У фільмі Нії ДаКости горорні тортури сусідять із жартами з мок’юментарі «This is Spinal Tap», сатаніст розмовляє з атеїстом, а електронні колажі Radiohead змінюються геві-металом Iron Maiden. Одна з найстрашніших сцен стрічки пов’язана з «Телепузиками», а один із найсмішніших моментів — із мерцем. Але у новій частині є дещо більше, ніж перемикання регістрів та гра з жанрами.
«Храм кісток» поєднує в собі найкраще, що тільки може бути в кіно, — бадьору динаміку та саспенс трилера і розумний сюжет. Протиставляючи світогляд Крістала та Келсона, автори «Храму кісток» зіштовхують два протилежні типи особистості: жорстокість Джиммі та келсонівський гуманізм. Божевілля протиставляють культурі, смерть — життю, а необізнаність — освіченості.
Джиммі та Келсон — два можливі шляхи розвитку людської цивілізації. Філософія Крістала — бачити світ як осередок хаосу, руйнування і страждання. Етика Келсона в усьому протилежна: це шлях альтруїзму, спроба зберігати майже буддистський спокій та милосердя до болю навколишнього світу. Келсон — останній архіваріус постапокаліптики, який зводить храм кісток, меморіал загиблим, прагне вшанування пам’яті про кожного померлого. І він — приклад осмисленого існування у безглуздому світі, взірець того, як залишатися людиною у світі звірів.
