«Благодать» Паоло Соррентіно: один із найкращих релігійних фільмів, знятих атеїстом

Елвіс, улюблений кінь президента Італії Маріано Де Сантіса (Тоні Сервілло), хворіє. Радники закликають його приспати тварину, сам Де Сантіс — вагається, зважуючи усі «за» та «проти». Коли президента питають, чому він не забезпечить коню легкої смерті, той відповідає: «Тому, що він мене не просив».

Тяганина навколо Елвіса нервує найближче оточення президента — на його столі лежить законопроєкт про евтаназію, який ставить ту саму етичну дилему, що й ситуація з конем: дарувати смерть чи залишити цю справу Богові та природі.

Без п’яти хвилин колишній президент, Де Сантіс має обмаль часу на те, щоби підтримати законопроєкт чи відхилити його перед завершенням своєї каденції. Людина «старого гарту» та один з небагатьох політиків з чітко налаштованим етичним компасом, він не думає про те, як сприйме його рішення електорат та чи буде вигідно це його партії. Де Сантіс, католик і колишній суддя, думає про інше: що принесе його рішення — добро чи зло?

Атеїст Соррентіно, як часто буває з атеїстами, зняв щиру релігійну стрічку. Політика в його фільмі тісно переплетена з релігією: Де Сантіс, у минулому суддя, веде теологічні бесіди з юридичними радниками та консультується з Папою Римським. Але всі розмови в «Благодаті» впираються в одне питання: «Кому належать наші дні?». Іншими словами, чи має він право вирішувати за Бога? Чи взагалі є цей Бог? Кому можна надати право на швидку смерть, а кому ні? Нарешті, як юридично визначити бажання людини померти?

Режисер Соррентіно виводить в образі героя Сервілло майже античного філософа чи напівміфічного китайського правителя, який зважує на терезах етичні матерії, а не перспективи власного рейтингу. 2026 року фігура Де Сантіса сприймається як архаїзм чи інопланетний вид. Етика та, як говорить сам герой, «пошук істини» не в пошані серед сучасного політикуму. Але італійський президент з педантичною завзятістю юриста й судді шукає саме об’єктивне, універсальне вирішення питання.

Ще одне з останніх хитромудрих завдань його каденції — рішення про помилування двох ув'язнених, які вбили своїх партнерів, — один із жалю, один зі злості. Подружні пристрасті зачіпають Де Сантіса за живе: він обтяжений минулим — смертю дружини, що пішла з життя 8 років тому, та її зрадою 40-річної давнини, з якою він усе ще не в змозі примиритися. На іншому горизонті маячить майбутнє — кандидати-популісти на президентське крісло, які не вчинять по совісті, а ухвалять чи відхилять законопроєкт залежно від власної вигоди.

«Благодать» — можливо, найбільш зріла і виважена робота у фільмографії Паоло Соррентіно. Зазвичай, він — як і Фелліні, ще один апологет, здавалося б, легковажної, але чарівної відеокліпної естетики, — занадто сконцентрований на ман’єристських, помпезних візуальних рішеннях. Соррентіно не так сильно переймається словом — хоч і залишається автором сценаріїв з гострими розумними діалогами. Але тут він наче стримує себе, намагаючись сконцентруватися більше на розмові, аніж на видовищності.

Соррентіно також подібний до Фелліні у виборі одного актора-супутника. Фелліні мав свого «Тоні Сервілло» — неймовірно талановитого й не менш тужливого Марчелло Мастроянні. У фільмах Соррентіно вдягнені в дорогі костюми герої Сервілло часто завмирають у кадрі серед нестерпно мальовничої краси, дивлячись у далечінь. Так і тут — ще один персонаж у втіленні актора замислюється над екзистенційним питанням, яке застрягло між етикою, юриспруденцією та теологією.

Соррентіно зняв важливий і актуальний фільм про необхідність повернення етичної поведінки в політику. «Благодать» — це фільм-роздум про інтелігентність і мораль, про пошуки наосліп під керівництвом совісті. «У політиків стосунки з правдою напрочуд дивні», — жартують у фільмі. Але «Благодать» виводить постать, яку й справді хочеться оплакати всім народом в останній день її президентства, навіть якщо ти не італієць.