«Гамнет» Хлої Чжао — ультрамелодрама про трагедію, що перемагає смерть

Оскароносна режисерка Хлої Чжао екранізувала однойменний роман британської письменниці Меґґі О’Фаррелл. Свого часу О’Фаррелл вразив той факт, що Шекспір написав трагедію «Гамлет» через чотири роки після смерті свого одинадцятирічного сина Гамнета.

Брак достовірної інформації вже не перше століття породжує спекуляції про те, нібито Шекспір зневажав свою дружину і що його твори насправді написані не ним. О’Фаррелл спробувала використати цю невизначеність — і впоралася з блискучим результатом. Роман відзначено численними нагородами та перекладено 40 мовами. Екранізація Хлої Чжао вже має вісім номінацій на «Оскар», а також два «Золоті глобуси» і дві премії BAFTA.

Чжао раніше не працювала з історичним матеріалом чи сімейними історіями. Попередні фільми «Вершник» і «Земля кочівників», які зробили її знаменитою, — це роуд-муві про самітників, котрі шукають себе. Але «Гамнет» цілковито інакший.

Усе починається 1580 року в місті Стратфорд-на-Ейвоні. Вілл (Пол Мескал) — учитель латини, драматург-початківець і розчарування свого батька. Агнес (Джессі Баклі) — знахарка та майстриня соколиного полювання. Кохання між ними спалахує майже миттєво, тож, долаючи опір родини, Агнес одружується з Віллом. Після народження першої доньки, Сюзанни, Вільям вирушає до Лондона, аби працювати в театрі. Згодом у пари народжується ще двоє дітей — близнята Гамнет і Джудіт.

Через 11 років на Англію — і на родину Шекспірів — обрушується чума. Аби врятувати Джудіт, Гамнет пропонує смерті своє життя взамін сестриного. Невдовзі сестра одужує, а брат помирає. Через цю втрату Агнес відчужується від Вільяма, який поринає в роботу над новою пʼєсою. Премʼєра цієї п’єси — «Гамлет» — спочатку обурює Агнес, а потім примирює її з чоловіком.

На щастя, Чжао вдалося уникнути спокуси зробити сюжет чи діалоги фільму надмірно театралізованими. Але кілька прямих шекспірівських відсилок у картині є: Вілл записує сцену на балконі для «Ромео і Джульєтти» після першого поцілунку з Агнес, а діти розігрують перед батьками діалог відьом з «Макбета».

Проблема в тому, що режисерка все ж надто часто обирає найпростіші драматичні інструменти. Те, що діється з Віллом і Агнес після смерті Гамнета, — не трагедія, а доволі типова мелодрама. Горе, біль утрати, страждання можна передати різними способами. Але здається, що Чжао вимірює переконливість драматичної гри винятково кількістю пролитих акторами сліз та їхніх схлипувань. Доходить і до вульгарності, коли Вільям на березі Темзи видушує із себе фразу «Бути чи не бути?». Один з рецензентів описав цю навалу мелодраматизму як grief porn, тобто порнографія горя. Але банальний і концентрований сум — геть не те, що очікуєш від фільму про видатного митця.

Здається, що Чжао вимірює переконливість драматичної гри винятково кількістю пролитих акторами сліз та їхніх схлипувань.

Ситуацію рятують дві речі: Агнес у виконанні Баклі і театр як такий. Цікаво, що паралельно з «Гамнетом» у прокат вийшла картина «Наречена!» (режисерки Меґґі Джілленгол), де та сама Джессі Баклі грає повсталу з мертвих подругу Франкенштейна. Баклі — нова зірка англомовного кіно з широким акторським діапазоном, але, безумовно, її амплуа — воїтельки. І тут якраз Хлої Чжао стоїть на звичному ґрунті. Бо саме такою була й Ферн (Френсіс Макдорманд) у «Землі кочівників» — сильна, але не без ніжності, самодостатня, але й вразлива.

Баклі додає образу Вільямової дружини відтінку інфернальності, тієї жіночої впевненості в собі, що колись трактувалася як відьомство — з відповідними наслідками. Простір Агнес — це ліс, птахи, звірі, безсловесна розмова зі світом без людей. Апогеєм такого злиття з природою стає сцена народження нею першої дитини прямо в печері серед коріння дерев. Це її місце сили.

Акторка, коли режисерка не заганяє її в мелодраматичні рамки, втілює стихійну силу, непідвладну нічиїм вимогам. Вона відпрацьовує базові емоційні стани — гнів, сум, радість, любов — з еталонною виразністю. Суто завдяки акторській інтуїції Баклі створює власний фільм усередині фільму, грає (наскільки їй дозволяє Чжао) якнайближче до того, що можна назвати високою, шекспірівською драмою.

Завдяки акторській інтуїції Баклі створює власний фільм усередині фільму.

Правдивість цієї гри робить розвʼязку фільма логічною. На премʼєрі п’єси про принца данського Агнес усвідомлює, що «Гамлет» — це якраз і є спосіб Вілла впоратися з болем, оживити свою дитину у вічному «тут і зараз», що під силу тільки театру. Саме тому Агнес бачить Гамнета на сцені, коли він розчиняється серед декорацій, відходячи у сценічне безсмертя. Питання «Бути чи не бути?» тут наче теза про квантову невизначеність: Гамнета і немає, і водночас він є. І це найкраща відповідь, яку зміг дати Вільям.