«Сузір’я Великого Пса» — ще один привід відправити Рідлі Скотта на пенсію

Механік Гіґ (Джейкоб Елорді) мешкає на покинутому колорадському аеродромі, споглядає зірки, не знаючи їхніх назв і вигадуючи власні, та здебільшого нудьгує. Разом із морпіхом Бенґлі (Джош Бролін) та бельгійською вівчаркою Джаспером, з якими він ділить аеродром, Гіґ опинився серед небагатьох, що вижили після пандемії невідомого вірусу. Все, що залишилося від людства, — банди здичавілих і всього кілька гуманістів, досі вірних напрацюванням цивілізації.

Аби убезпечити себе від канібалів, чоловіки працюють у парі — Бенґлі відповідає за безпеку аеродрому, а Гіґ літає в місто на легкомоторному літаку поповнювати припаси. Для поціновувача екстремальних умов Бенґлі таке життя — саме воно, а для Гіґа — порожнеча, у якій він залишився сам-самісінький після смерті дружини й дитини.

Рутину розбавляє радіоповідомлення — Гіґ ловить сигнал, який може свідчити про комуну вцілилих, й одразу вилітає на її пошук. Літак зазнає аварії та здійснює екстрену посадку в лісі, де пілот знаходить Батю (Ґай Пірс) і його дочку Сіму (Марґарет Кволлі). З їх появою постапокаліптика перетворюється на романтичне кіно про кохання під час чуми. Але знову швидко змінює регістр, і ось романтичне кіно вже перетворюється на постпандемійний вестерн із елементами горора — полетівши разом шукати джерело радіосигналу, герої потрапляють у пастку канібалів на чолі з колишньою стюардесою.

«Сузір’я Великого Пса» мало повний портфель активів, щоб стати якщо не добротним, то хоча б зв’язним і цільним кіно. На роль оператора затвердили Еріка Мессершмідта, одного з улюбленців Девіда Фінчера, який працював над його «Манком» і «Вбивцею». Сценарій написав талановитий Марк Л. Сміт, що спеціалізується на навколовестерновій тематиці — від «Легенди Г’ю Гласса» та «Первісної Америки» до «Неприборканого». В основі сценарію лежить однойменний роман — звісно, бестселер — Пітера Геллера. У ролях — ансамбль визнаних акторів. Міцно збитий склад послаблює лише одна людина — сам режисер.

Про те, що 88-річному Рідлі Скотту варто піти на пенсію, говорять приблизно з початку 2010-х. Деяки фільми режисера за останні 10 років хочеться розбачити, як і «Сузір'я Великого Пса» — кіно, яке погано розуміє, про що воно і як хоче себе позиціонувати. Здається, сам Скотт ставив на те, що його новий фільм має бути таким собі неовестерном. Канібали відіграють роль індіанців (і мають відповідний вигляд), Бенґлі — місцевого шерифа, Батя — старого ковбоя, Гіґ — молодого стрільця, а літак — сталевого коня.

Утім, вестерна з «Сузір’я» не вийшло — в ньому забагато інших жанрових елементів. Працюючи у звичній для себе манері надшвидкого виробництва, Скотт ніби зняв не одну картину, а відразу кілька. Його фільм здається незграбним монстром Франкенштейна з погано підігнаними один до одного жанровими брусками: мелодрама, постапокаліптика, горор, неовестерн, бойовик.

Вестерна з «Сузір’я» не вийшло — в ньому забагато інших жанрових елементів

Авральне перемикання між жанрами вторує і самому темпові стрічки: довгий епізод планомірного викорчовування дерев змінюється забійною екшен-сценою гонитви за літаком, а постіронічний горор про розчленовані людські тіла — безтурботними буколічними танцями та музикуванням на свіжому повітрі. Події фільму витримані у таких різних тональностях, що ніяк не поєднуються одна з одною. Саме так і буває, коли поспіхом закінчуєш роботу, не звертаючи уваги на зв’язність і логіку оповіді.

Події фільму витримані у таких різних тональностях, що ніяк не поєднуються одна з одною

Головне, через неймовірну щільність подій в стрічці «Сузір’я» не відповідає на сакраментальне питання: про що цей фільм? Це кіно про те, що кохання, як пустельна троянда, проростає навіть посеред постапокаліпсису? Це фільм про чоловічу самотність? Чи черговий блокбастер про занепад цивілізації і зісковзування у прірву, що не здається такою вже далекою з огляду на останні зсуви в геополітиці? «Сузір’я Великого Пса» не відповідає на це питання — воно про все і ні про що.