Вийшов 4-й сезон «Дипломатки» — хітової політичної драми про напружені будні американської посолки у Великій Британії Кейт Вайлер. Війна в Україні, тиск американців на союзників, напруга у відносинах з Іраном — здається, сценарій до серіалу дописують у реальному часі. Кінокритик Станіслав Тарасенко розповідає, чому шоу потрапляє в нерв часу і дарує надію навіть у темні часи.
Перша чорнетка «Дипломатки» будувалася не стільки навколо головної події серіалу — нападу на британський есмінець, організований чи то росіянами, чи то іранцями, — скільки на більш прозаїчній темі — шлюбі. Кейт (Кері Расселл) і Гел Вайлери (Руфус Сьюелл) тягнуть роботу додому і переносять проблеми з дому в професійну площину — вони працюють разом на президентську адміністрацію США.
Вайлери — живуча пара, особливо враховуючи їхню несхожість. Кейт — протилежність бюрократа, яка замість офісу працювала в полі та сприймала відрядження в Афганістан чи іншу країну третього світу як нагороду. Гел — її колишній наставник, прагматик старої закалки, який не проти сидіти якомога ближче до Овального кабінету. Коли Кейт призначають послом у Великій Британії, більше за всіх, звісно, радіє її чоловік.
За чотири сезони «Дипломатки» за кулісами великої політики відбулося стільки, що вистачило б на пару імпічментів та відставок прем’єр-міністрів. Виявилося, що за призначенням Кейт стояла складна багатоходівка — її просували на місце віцепрезидентки Грейс Пенн (Еллісон Дженні), яка потрапила в немилість адміністрації президента. Раптова смерть лідера США внесла корективи: за Конституцією місце президента зайняла Пенн, яка — і це був, мабуть, один із найболючіших твістів — наказала атакувати британський есмінець під чужим прапором, аби ще більше прив'язати союзника до США. Це ще не все: біля Британських островів знайшли російський підводний човен, начинений зброєю масового ураження.
За чотири сезони «Дипломатки» за кулісами великої політики відбулося стільки, що вистачило б на пару імпічментів та відставок прем’єр-міністрів.
Кажуть, уся фільмографія великих режисерів знята на одну й ту саму тему, тільки дуже по-різному. Це справедливо й щодо четвертого сезону «Дипломатки» — він про те саме: зловживання владою та непрості стосунки людей, які працюють на непростих роботах. Але вже четверте коло дивитися на це не набридає. Якщо минулі сезони присвятили розгадуванню загадки, хто ударив по есмінцю, то цей сезон концентрується на іншому — хто першим дістанеться до російської субмарини з секретною зброєю і на що ці країни готові піти заради цього.
Тепер про приватне життя. «Дипломатка», як мало який серіал, доводила відомий тезіс, що особисте — це політичне і навпаки. Гел стає віцепрезидентом. Кейт намагається запобігти його впливу на президентку, поза роботою — все, як завжди, погано. Власне, «все, як завжди, погано» між двома людьми, чий брак приноситься на вівтар великої політики — більш виразний лейтмотив четвертого сезону. Президентка Пенн гасить (і створює) одну пожежу за іншою, поки її чоловік самотньо дивиться у вікно, а приставлені до Кейт помічники Стюарт та Ейдра — працівник посольства й агентка ЦРУ — одружуються, але через роботу мають секрети, які мусять тримати в собі, хоча дуже хочеться поділитися з партнером.
Взагалі «Дипломатка» — серіал, якому все вдається. Справа в тому, що гостре політичне ТВ-шоу завжди стоїть на двох колонах — гостросюжетності та п’єсових, хльостких діалогах. Але кілька політичних криз на один епізод — занадто навіть для глядача з РДУГ, якому треба підкидати в топку сюжетобудування подію за подією. Саме тому «Дипломатка» завжди вміє розряджати пафосну політичну напругу — щоправда, іншою напругою, але вже в міжособистісних стосунках.
«Дипломатка» завжди вміє розряджати пафосну політичну напругу — щоправда, іншою напругою, але вже в міжособистісних стосунках.
Кожне з поставлених перед собою завдань шоуранерка серіалу Дебора Кан реалізує якнайкраще. Її серіал достатньо серйозний, щоб порушувати питання про межі допустимого в дипломатії, і достатньо легковажний, щоб розважати. Це серіал про службу, шпигунство, секс у високих кабінетах, крихку павутину соціальних зв’язків, а також про надію. У часи, коли політика перетворюється на цинічне шоу, а політичні лідери — на генераторів мемів, «Дипломатка» здається серіалом із wishful thinking, який сподівається, що серед політиків є хоч одна людина, яка пам’ятає слово «совість». У такі турбулентні часи хочеться вірити, що серед американської адміністрації є Кейт Вайлер.
Серіал Дебори Кан продовжує традицію американських політичних серіалів — від «Західного крила» (над яким працювала все та ж Кан) до «Карткового будинку», першого Netflix-хіта, місце якого якраз і посіла «Дипломатка». Якщо «Картковий будинок» показав, як президент-демократ усе більше нагадував диктатора азійського типу, то «Дипломатка» обирає менш популярний кут — вона спростовує ідею, що чесна людина в системі перестає бути чесною людиною, що окрема одиниця завжди буде пережована множинністю. Війна Росії проти України неодноразово згадувалася в серіалі, тож у зв'язку з цим хочеться побажати Овальному кабінету когось, хто ще не загубив моральний компас, як це робить Кейт Вайлер.
