10 серпня від отриманих у бою поранень помер Давид Чичкан — митець, який відмовлявся називати себе митцем, і першочергово вважав себе анархістом та борцем проти фашизму. На прохання БЖ, критик і куратор сучасного мистецтва Костянтин Дорошенко згадує, як Чичкан повірив в анархістський міф — нереалізований, утопічний, але для нього реальніший за саму реальність.
Він міг стати принцем богемної молоді — нащадок кількох поколінь митців, син художників Тетяни Ілляхової та Іллі Чичкана, з дитинства присутній у сквоті Паркомуна та культовій галереї Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві. Він міг зробити міжнародну кар’єру на хвилі моди на соціально-критичне мистецтво, виграючи грант за грантом, резиденцію за резиденцією. Особисті дані цьому сприяли: гожий, дотепний, освічений, харизматичний і водночас — відкритий до людей в їхній різноманітності. Його роботи і навіть їх репродукції охоче купляли європейські інституції.
У 2022 році директор антверпенського музею М HKA Барт де Баре сказав мені: "Деякі художники продають політичну позицію. Вони демонструють: «Я – хороша людина. У мене найправильніша позиція. Вище мене лише Бог. Який більше не існує». У них все просто. Давид Чичкан вважає, що світ складний. Він не створює роботи на продаж. Його мистецтво полягає в тому, що він робить для світу. Мене тішить, що Давид дав згоду на друк плакатів з робіт його львівської експозиції, які збагатили колекцію М НКА. Це не є оригінали робіт, але художника визначають не його артоб'єкти, а дії".
Важливішим за статуси для Чичкана було бути людиною. Звідси — його глибоке переконання у рівності між людьми, віра у солідарність, індивідуальну відповідальність, прагнення соціальної справедливості. Звідси — бунт проти ієрархій, експлуатації, державної силової системи, насильства та будь-якої дискримінації. Право кожного на гідність і волю для нього було константою. Він ненавидів війну як кульмінацію владного насильства. І добровільно вступив до лав ЗСУ, аби захистити від Росії свободу. Піхотинець-мінометник Давид Чичкан загинув на фронті на землях, де сто років тому воював Нестор Махно, чия особистість так його надихала.
Підлітком Чичкан брав участь у зіткненнях із футбольними фанатами, вбачаючи в цій агресивній культурі комодизацію силовими структурами вуличного насильства та стимулювання протистояння серед молоді, аби тримати суспільство в стані розділення. В тих часах і конфліктах — коріння ненависті до Чичкана в праворадикальному середовищі, що згодом призводила до погромів його виставок, залякування художника, його родини та культурних інституцій. З останніх прикладів — тиск на Одеський національний художній музей із загрозами його спалення через заплановану 2024 року виставку "Зі стрічками і прапорами", присвячену військовим анархістського та антиавторитарного соціалістичного рухів.
В юності Чичкан відкриває для себе траєкторію анархістської думки і залишається її вірним дослідником та прихильником усе життя. Він вивчав Бакуніна і Малатесту, їздив у літні табори анархо-синдикалістів, розповсюджував газету "Анархія" на підприємствах і вуличних акціях. Головна редакторка "Анархії" Наталя Вештіц згадувала подарований їй Чичканом Адміністративний кодекс України з його ілюстраціями: "Наскільки талановитою людиною треба бути, щоб зробити анархічною та цікавою зовсім не анархічну і нудну книгу".
Поєднання тексту й зображення — наскрізний прийом Чичкана. Він наголошував, що вважає себе не художником, а рисувальником, тому що художником може бути кожен. До творчості його спонукало бажання доносити цінності та можливості анархізму, протистояти суспільній стигматизації й несправедливості. Наполягаючи на важливості простоти й зрозумілості образів, Чичкан не міг втриматися від власної символічної гри. Він використовував маловідомі абревіатури соціальних рухів, створював плетива з кольорових стрічок — так, у портреті Лесі Українки з проєкту “Стрічки та трикутники”, крім синьо-жовтої, поетка тримає фіолетову стрічку (знак фемінізму), рожеву (соціалізм) та чорну (анархізм).
У трактуванні власних робіт Давид наполягав на їхній плакатній конкретності. Тоді як емоційна напруга, піднесений символізм, абстрагуюча алегоричність виводили їх у площину іконописної образної концептуальності. Концентровано ці риси проявилися в інсталяції “Після червоно-чорного заходу сонця буде чорно-зелений світанок” 2012 року. У роботі особисто близька художнику тема протистояння силовиків і протестувальників трансформувалась у візію бажаного майбутнього: повстання під чорно-червоними анархістськими кольорами призведе до перемоги нового, прогресивного світу — під чорно-зеленим прапором екофедералізму.
Про візіонерство Давида багато говорили в 2013-му після виставки “АУТ: Сновидіння наяву” в Національному музеї Тараса Шевченка. Співкураторка проєкту Оксана Грищенко розмірковувала: “Візіонер бачить іншу реальність, він не вважає її внутрішньою. Той, хто бачить те, чого не бачать інші. Приміром, роботи Давида Чичкана. Він бачить світ, як той, що має жити за законами анархії. І це для нього більш реальне, ніж те, що вважають інші”.
Чичкан постійно піднімав питання конфлікту. В інтерв’ю Олесі Геращенко для її книги “(Не)свідоме мистецтво” Чичкан наголошував: “Перед мистецтвом якщо і стоїть завдання, то, скоріше, виявлення конфліктів, ніж розв’язання. На сьогоднішній день сучасне мистецтво потрібне не лише для того, щоб заплутувати людей в екзистенційних лабіринтах, воно має нести також і просвітницьку місію. Мистецтво є інструментом боротьби, а не примирення. Мистецтво не трансформує конфлікт, це конфлікт трансформує мистецтво”.
2014 року в межах програми Manifesta 10 в Ермітажі ми з Давидом мали зробити виставку у залі пітерського меморіалу "Шалаш Леніна" — проєкт, присвячений анархістським ідеям на території пам’яті одного з найбільших ворогів анархізму та свободи, був надихаючим викликом. Я вже складав із керівництвом музею графік туристичних автобусів, які б привозили глядачів, коли відбулася анексія Криму. Ми відмовились від проєкту, підтримавши мистецький бойкот бієнале. Десять років по тому "Шалаш Леніна" згорів. На переконання Чичкана, така ж доля чекає на російське імперство.
В інтерв’ю Entre les lignes entre les mots він говорив: “Мої проекти мають на меті інформувати українців про те, що лівиця не є їхнім ворогом, а також інформувати європейців і світову спільноту про те, що анархісти та антиавторитарні/демократичні соціалісти, роми, ЛГБТ, феміністки, а не лише праві радикали, борються за Україну. Моє завдання раніше також полягало в тому, щоб показати, що неонацисти та неофашисти борються за Кремль, але зараз це вже не має значення, оскільки всі це вже зрозуміли. Але я вважаю, що найважливішим завданням є спадщина УНР та республіки Гуляй-Поле 1917-1921 років”.
На питання про сподівання на 2024 рік Давид Чичкан відповів: “Я мрію, що імперіалісти цього року програють, хоч це й дуже наївно, адже я цього року вступаю до армії і хотів би залишитися живим. Цього року я хотів би, щоб більше українців дізналися про курдські автономії та курдів. Я сподіваюся, що на планеті не почнуться нові війни. Я сподіваюся, що консервативні та авторитарні сили не здобудуть перемоги в різних країнах, бо, на мою думку, ми живемо в епоху, коли вони переживають підйом”.