Олександр Мурашко — людина, яка хакнула мистецтво XX століття
До 150-ї річниці з дня народження художника Олександра Мурашка у Національному художньому музеї України в Києві відкрили виставку «Кольорові модуляції». Дмитро Десятерик розповідає, як Мурашку вдалося майже самотужки віднайти власну версію експресіонізму.
У біографії Мурашка є вся необхідна для байопіка фактура.
Сирота, покинутий батьком, а згодом і матір’ю. Живописець, якому забороняв писати вітчим. Традиціоналіст, який став новатором. Один із небагатьох українських митців, представлений у Європі. Один із багатьох українських митців, убитих чекістами. Такий байопік охоплював би багатожанровий калейдоскоп — і сімейну сагу, і роман зростання, й алегорію про боротьбу з владою через мистецтво.
Олександр Мурашко народився у Києві 1875 року. Був позашлюбною дитиною, мав відсторонену матір, згодом — упертого вітчима, який противився вступу пасинка до художньої академії. З п’ятнадцяти років Мурашко покинув дім: перебивався випадковими підробітками, ночував на вулицях і баржах, спав на березі Дніпра. Зрештою юнацький протест спрацьовує: вітчим дає Олександрові власне прізвище і гроші для вступу до Петербурзької Академії мистецтв.
Певно, Мурашко — один із тогочасних митців, кому найбільше щастило із закордонням. Він живе у Парижі й Мюнхені, вивчаючи новаторські європейські течії й інтегруючи їх у свої роботи — і не прогадує: виставляється з мюнхенською групою «Сецесіон», отримує золоту медаль на Мюнхенській міжнародній виставці, повертається до Києва у статусі зірки.
Траєкторія творчості Мурашка цікава в еволюційному розрізі — традиціоналіст, який стає наслідувачем європейського модерну, аби потім виробити власну манеру — близьку до експресіонізму, але не аналогічну йому. Мабуть, найкращі ілюстрації до цього — перша відома олія Мурашка «Натюрморт» (1892) та рідко експонований етюд «Сутінки. За столом» (1916).
Перша, написана 17-річним початківцем із ретельною увагою до деталей, стає гімном матеріалістичній пишноті: драпірування, античний шолом, «панський» глек, чеканний посуд. А от у «Сутінках» другорядні подробиці поглинаються натиском кольорів: агресивне поєднання червоного, зеленого, оливкового й помаранчевого — це справді сутінки. Сутінки Європи, старого світу — пожежа, що пожирає столи, веранди й вітальні.
Інтенсивність еволюції Мурашка-колориста добре помітна на двох пізніх роботах — «Портреті Катерини Іваницької» і «Портреті жінки з квітами». На першому змальовані дві маленькі квітки, що лежать на столі: жовта й червона. На другому майже ті ж самі квіти вибухають колористичною міною. Менш талановитий автор, ймовірно, витратив би ціле десятиліття, аби перейти від однієї техніки до іншої. Різниця між часом написання картин Мурашка — лише чотири роки.
За жанром переважну більшість експозиції складають жіночі портрети. У «Портреті дівчини у червоному капелюсі» величезний головний убір контрастує із чорною сукнею та мінорним настроєм моделі, діє майже як сакральна сутність — кидає відсвіт на обличчя, сповнюючи його сумом.
І звісно, «Праля» — енергетичний центр виставки. Жінка в білій сорочці, з гладко зачесаним чорним волоссям схилилася над великим деревʼяним цебром, зануривши в нього руки. Вікно прочинено, надворі — сонце, цвітіння, тепла охра. Уся картина бринить від руху: повітря, світла, поверхні води, рук. Відображення й рефлекси падають на модель, різнонаправлені рухи відлунюють одне в одному.
Мурашко став тим, кого називають пленеристом — ловцем світла, який насамперед женеться за динамікою світлотіні. Якщо спробувати вкласти принцип його творчості в кілька слів, вони звучали б так: упорядник абетки сонячного дня.
Історія часто повниться курйозами й збігами: Гульєльмо Марконі та Олександр Попов одночасно й незалежно один від одного працювали над створенням радіо, Чарльз Дарвін і Альфред Воллес — над теорією еволюції, Альберт Айнштайн і Герман Мінковський — над принципами теорії відносності. Мурашко, хоч і не був в ізоляції, майже самостійно відкрив те, чим займалися французькі й німецькі експресіоністи.
Вочевидь, якби не куля, випущена в митця 14 червня 1919 року, він започаткував би власну школу, не менш впливову, аніж у бойчукістів. Розширив би обрії можливостей для кількох поколінь. Не судилося. Але Мурашко встиг дещо інше: лишити нащадкам свій високий літній день.
Фото: Національний художній музей України
