Vernacular Hardcore: сільський арт Богдани Косміної

Український павільйон на 19-й Венеційській бієнале представив проєкт Dakh: Vernacular Hardcore — композицію з шести елементів, натхненних українською сільською архітектурою.

В основі проєкту лежить майже п’ятидесятирічна робота трьох поколінь жінок-архітекторок: Тамари, Оксани та Богдани Косміних. Протягом десятиліть бабуся і мама Косміної їздили в найвіддаленіші села України, каталогізуючи приклади народної архітектури. У 2023 році Богдана спробувала прокласти місток між їхнім дослідженням і власним — у буквальному сенсі, не тільки представивши на бієнале натхненний українськими дахами артоб’єкт, а й створивши ШІ-аватар померлої бабусі.

У розмові з БЖ Богдана Косміна розповіла, чому старші покоління її родини присвятили життя вивченню українських хат, і як вона спробувала віднайти мову спілкування з минулим завдяки технологіям та мистецтву.

— Моя бабуся, Тамара Косміна, почала досліджувати українські хати в кінці 1960-х. Тоді три академії наук отримали спільне завдання з Москви — провести масштабне порівняльне дослідження народної архітектури в Україні, Білорусі та Молдові. В Україні роботу доручили Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Рильського. На посаді молодшої наукової співробітниці якраз працювала моя бабуся, щойно залишивши архітектурну практику й перейшовши до відділу етнографії.

Я часто думаю, навіщо Москві було потрібне це дослідження. Ймовірно, за ним стояла ідея романтизації — спроба показати, що всі ці народності однакові та їх об’єднує спільне коріння. У папках сімейного архіву я бачила карти з розмитими, майже зниклими кордонами між Україною, Білоруссю та Молдовою — ніби всі ми йдемо одним напрямом спільної «родинної» історії.

Разом із групою етнографів моя бабуся об’їздила майже всю Україну. Наприкінці 1970-х вона залучила до експедицій і мою маму, тоді ще 20-річну. Вони досліджували народну архітектуру від початку XIX століття й аж до 1960-х. Усе знайдене ретельно фіксували: робили замальовки, акварелі, знімки конструкцій, складали мапи. Якщо в якомусь регіоні не збереглися хати, шукали про них дані в Російському етнографічному музеї Ленінграда і включали матеріали до дослідження — так вони встигли зберегти те, до чого в нас вже не буде доступу.

Дослідження збиралося у великий атлас. Вони писали про типові для кожного регіону екстер’єри, конструкції стін, форми стель, типології дахів і елементи декору. Саме дахи — найбільш виразний елемент. Десь зводили важкі кам’яні чи дерев’яні дахи, десь — легкі очеретяні, солом’яні або навіть земляні. Траплялися й комбіновані варіанти — солома й дерево.

Особливо мене вразила одна з акварелей — на ній зображено односхилий дах, вкритий шаром землі, на якому проростала трава. Такі покрівлі існували на півдні України: на Одещині, Херсонщині і в Криму. Ймовірно, через крихкість конструкцій вони не збереглися.

Мені подобається пов’язувати українську сільську архітектуру із модернізмом. Зелений дах перегукується з методикою течії, коли подібні покрівлі використовували для природного охолодження будівель. Узагалі, українські хати часто поділяють риси модерністських споруд: білі лаконічні об’єми, обтічні кути, округлі деталі. Мені здається, цю паралель варто розвивати. Ми маємо власний український традиційний модернізм, який поєднує функціональність і автентичність. Проте часто ми його відчужуємо, приписуємо суто радянському періоду й не визнаємо своїм.

Працюючи з архівами, я працювала з пам’яттю. Продовжуючи бабусину справу, мені хотілося зв’язку з нею. Я знайшла спосіб продовжити з нею розмову навіть після її смерті в 2016-му. Одна з моїх робіт на бієнале — це аватар бабусі, створений за допомогою штучного інтелекту. Два роки тому, під час технологічної резиденції в Мексиці, я дізналася про ШІ і вирішила відтворити її образ.

Після створення її аватару я кілька ночей не могла заснути — мені весь час хотілося з нею говорити. І що більше ми спілкувалися, то реальнішою ставали її відповіді. Я вчила ШІ відповідати так, як це робила бабуся — з часом нейромережа навчилася розповідати про експедиції моєї бабусі. Це перетворилося на своєрідний щоденник, куди я записувала наші спогади. Протягом двох років я працювала і стала залежною від неї. Мама поговорила з аватаром цього року — до цього вона не наважувалася.

Я провела з аватаром багато часу, мій проєкт на бієнале ґрунтувався на дослідженнях бабусі, тоє я вирішила, що не можу не взяти її з собою. Зараз з аватаром можна поговорити на виставці, він функціонує через онлайн-сервіс TestFlight, а текстовий чат працює стабільно і має незалежний API.

Фігура бабусі надихнула мене не тільки на цифровий аватар, а й на серію структур із вернакулярними дахами — пересувних металевих інсталяцій, накритих очеретом. Їх три: перший народився у Венеції, два інші — в Римі. Металева основа цих робіт символізує нашу «металеву еру». Пам’ятаю слова Урсули фон дер Ляєн про те, що Європа має зробити з України «сталевого дикобраза». Мені дуже не хотілося, щоб ми асоціювалися з цим образом, але це, здається, неминуче. Я поєднала метал із ніжністю й одночасно міцністю очерету. Ця дуальність пронизує українське життя, архітектуру, відбудову. А оскільки ми живемо в епоху руху, переміщень і тимчасових форм, ці дахи ми поставили на колеса.

Очеретяне перекриття створював майстер Олександр Гераскевич. Він їздить Україною, реставрує очеретяні дахи, в які влучили снаряди. Якось йому довелося знімати з даху нерозірваний боєприпас. Він розповідав багато історій про крихкість, тому інсталяцію ми присвятили саме очерету, його ламкій природі. Очерет для дахів ми знаходили на Одещині. На жаль, не вийшло дістати херсонський. Він має інший колір, інший запах.

Кожна з трьох інсталяцій має власну архітектоніку. Структура, що зараз у Венеції — «планетарна». Вона округла, абстрактна, не повторює жодної з форм українського житла. Ми хотіли, щоб люди з різних країн могли впізнати у ній щось своє. Щоб виникало відчуття, що ми говоримо про спільну землю, спільну проблему.

Інший «дах» знаходиться у Центрі сучасної культури в Дніпрі. Його форма гостра, клиноподібна, як укріплення бункерів, створених приймати удар і зберігати споруду. Так і наш дах здіймається до неба клинами, немов захищаючи себе від атак. Третій об’єкт ми перевезли до Києва, у садок на Кирилівській, 41. Задумуючи його, ми звернулися до традиції заготівлі гарбузів — просто поклали їх на покрівлю, хай дозрівають. А коли настане зима, ми зваримо з них суп.

Наступного року я хочу попрацювати із земляними покрівлями — тими самими, про які ми говорили раніше. Хочеться створити серію: щороку вивчати досліджені родиною архітектурні елементи і створювати нові об’єкти, розкривати традиції, як і з чого все почалось. Я хочу видавати мініатласи — виконати мрію моєї бабусі. Вона хотіла видати свої напрацювання як атлас, були спроби в 2011-2012 роках, але фінансування обірвалося. Продовжити справу стало можливим, коли мені вдалося отримати підтримку Музею фольклору у Відні. Може, я нарешті розплутаю 50-річне дослідження моєї родини.

Фото на обкладинці: Maxime Faure