Френк Гері проти всіх: що треба знати про найскандальнішого архітектора нашого часу

Френк Гері був зухвалим архітектором і, коли хтось критикував його будівлі, проявляв себе як не менш зухвало. Коли на пресконференції в Іспанії журналіст запитав, що би він відповів критикам, Гері просто показав йому середній палець.

«У світі, де ми живемо, 98 % того, що будується та проєктується сьогодні, це повне лайно, — сказав він. — Немає ані почуття дизайну, ані поваги до людства, нічого подібного. Це чортові погані будинки, і все. Однак інколи група людей робить щось виняткове. І їх дуже мало, тому залиште нас у спокої».

Війна з гламуром

Френка Гері називають архітектором, який виступав проти всього. Модернізм — занадто дисциплінований, холодний стиль, через який міста середини минулого століття перетворилися на віддзеркалені один в одному клони. Постмодернізм — глянсова, іронічна версія модернізму, на котру навішали декор античного та колоніального періодів. Гері не любив рамки, не любив, коли архітектура змушувала людину поводитися певним чином. До прикладу, про будинок Фарнсворт — паралелепіпед, створений зі скла модерністом Людвігом Міс ван дер Рое, — Гері сказав, що просто не зміг би жити в такому приміщенні. «[Воно настільки ідеальне, що] мені б довелося приходити додому, прати одяг і правильно його вішати», — зауважив він.

Ранньому Гері — канадцю з Торонто, який переїхав до Лос-Анджелеса, — не подобався каліфорнійський глянс місцевих будівель. Він шукав ідеальну конструкцію в самій суперечливій сутності міста, де маєтки голлівудських зірок поєднувалися з бунгало серферів і дешевими придорожніми кафе у стилі гугі. Йому були близькими за духом художники, які жили в промислових спорудах та складах і майстрували свої роботи зі знайдених будматеріалів. Необроблене дерево, фанера, гофрований метал і сітки — стиль Гері на початку кар’єри містив усе, що можна було купити в найближчому будівельному магазині.

Наприклад, будинок Спіллера, спроєктований Гері, здавався місцем так і не завершених ремонтних робіт. Його облицювали металевою вагонкою, якою зазвичай огороджують будмайданчики, а деревʼяні конструкції мали такий вигляд, наче їх щойно стягнули з полиці будмаркету й нашвидкоруч збили цвяхами. Але Гері вважав свою роботу маніфестом — демократичності й людяності.

Він хотів зламати архітектуру.

І хоч на початку Гері критикував численні «-ізми», він все ж таки знайшов течію, до якої зміг приєднатися. Його деконструктивізм вперше проявився в кампусі юридичного факультету Лойоли в Лос-Анджелесі. Будівля мала ефект незавершеності, сходи наче пробивалися крізь її масу; каплиці, розташовані поруч, і лекційна зала не поєднувалися зі стилем кампусу. Гері не був поганим архітектором, він замислив це з самого початку — пародіював хаотичну забудову району, де кожен будував як заманеться.

Ефект Більбао

Його архітектура жива та оригінальна, а притаманний йому неспокій виражає амбівалентні цінності сучасного суспільства, писало журі Прітцкерівської премії, присуджуючи Гері найвищу нагороду серед архітекторів 1989 року. Можливо, Гері отримав її зарано, ще до своєї головної роботи — музею Гуггенхайма в Більбао.

1991 року іспанський уряд уклав угоду із Фондом Соломона Гуггенхайма про відкриття філії нью-йоркського музею. Локацією обрали занедбану набережну Більбао — колишнього портового міста, яке повільно вмирало через деіндустріалізацію і сутички між баскськими націоналістами та іспанським урядом.

Для Гері цей проєкт став полем битви з ненависним модернізмом — він мав створити будівлю, що перевершить музей Гуггенхайма в Нью-Йорку, яку спроєктував модерніст Френк Ллойд Райт. Коли на місці пустки зʼявилося грандіозне виверження металу, здавалося, що в битві двох Френків перемогу отримав Гері.

Гері хвалили. Архітектурний критик журналу The New York Times Герберт Мушамп порівняв щойно відкритий музей з Мерилін Монро у славнозвісному кадрі із задертою вітром спідницею. Подібно до акторки, будівля уособлювала «американський стиль свободи», який був «безстрашним, сяючим і таким же крихким, як немовля».

Музей став локомотивом, що витягнув Більбао з економічної ями. За перший рік там побувало 1,3 мільйона людей. Водночас у регіоні притиснули націоналістів, оновили інфраструктуру, а до бюджету міста стали надходити кошти для його відновлення. Економічний вплив музею був настільки приголомшливим, що кілька міст намагалися повторити «ефект Більбао». Зʼявилося відчуття, що завдяки грандіозним будівлям можна відроджувати із занепаду райони та цілі міста, які гинули через закриття підприємств — на зміну промисловості прийдуть видовищність і культура.

Ефект виявився оманою.

На півострові Гринвіч у Лондоні закриті газову і електричну станції замінили «Куполом тисячоліття» — будівлею, яка нагадувала стадіон у формі їжака. Проєкт за півтора мільярда фунтів проіснував усього рік — його довелося припинити через слабкий потік туристів.

Невдалим виявився і проєкт музею Гуггенхайма в Гельсінкі. Тут хотіли повторити успіх побратима з Більбао, створивши філіал поруч зі старим поромним терміналом «Канаватермінаалі». Фіни були далекогляднішими: вони розуміли, що поява грандіозної споруди не гарантує розквіт непопулярного району.

У випадку з будівлею Гері спрацював ефект мильної бульбашки: місцеві муніципалітети повірили в найпростіше рішення — грандіозна будівля в занедбаному районі дорівнює економічному розквіту. Чому ж вийшло у Більбао? Річ не лише в грандіозності проєкту і геніальності автора. Музей був частиною плану з реанімації промислового міста. Металеві хвилі Гері стали лише частиною проєкту з переродження Більбао, але аж ніяк не причиною.

Батько незграбних дітей

Роботи Френка Гері були новаторськими — з цим ніхто не сперечався. Але чи були вони привабливими? Зараз архітектори порушують це питання дедалі частіше.

Автор із його зламаною архітектурою та будівлями, які більше нагадували скульптури, став прикладом для інших. Після появи іспанської філії музею Гуггенхайма й «Танцюючого будинку» в Празі — криволінійної й алогічної споруди авторства Гері — архітектори увійшли у фазу «що дивакуватіше, то краще».

На тлі економічного піднесення забудовники розтринькували великі бюджети, змагаючись у видовищності й чудернацтві — незвичність і оригінальність будівель була запорукою уваги і медійності. Так зʼявилися проєкти, які зараз вносять у топи найпотворніших будівель світу: будівля Мірадор у Мадриді, Redcar Beacon у британському місті Редкар чи штаб-квартира CCTV у Пекіні.

«До біса Френка Гері»

Френк Гері був антиподом модернізму — бунтівний, абстрактний, помпезний. Його будівлі здавалися протилежністю дисципліні та чітким лініям, а масштаб проєктів порівнювали з мисленням часів бароко та рококо — Гері любив розмах.

Але архітектора хвалили настільки ж часто, як і критикували. Музей у Більбао вважали шкідливим для мистецтва — він затьмарював представлені там експонати. Будинок у Празі критикували за знущання з навколишнього історичного контексту. Башту для мистецького фонду Luma в Арлі — за радикальне втручання у вигляд міста, відомого римськими руїнами.

Мистецтвознавець Хел Фостер писав, що будівлі архітектора вже не демонструють демократичність, яку декларував молодий Гері. Вони стали елітарними «місцями видовищності» й «туристичного захвату». А архітектурний критик Майкл Девіс назвав його підхід «архітектурою брудного Гері», натякаючи на неповагу до історичних будівель навколо. Захищаючись, Гері говорив: «Ці люди, як можна припустити, рухомі ностальгією, реакційною чутливістю, що не заслуговує на співчуття».

Але він цінував гумор. 2007 року зʼявилися футболки з написом «До біса Френка Гері». Це не було кампанією проти архітектора. Футболку створив дизайнер Барнабі Гарріс, а замовив друг Гері для іронічної промови про зіркових архітекторів у нью-йоркському коледжі Баруха. Дізнавшись про це, Гері замовив партію футболок і сам почав їх носити.

Здається, йому — людині, яка свого часу оголосила війну всім можливим течіям, — подобалося неприйняття суспільством його проєктів. Як-не-як, для справжньої війни потрібна ворожнеча.