Вітаємо, тепер ви собачник. Дев’ять історій про адопцію

Шарлотт та Роза

Коли я вперше приїхала в Україну, у мене вже були собаки, але я приїхала сюди без них. Тож я захотіла взяти собаку з притулку.

Розу знайшли в селі на Черкащині. Насправді їх було двоє — вона та її сестра. У Рози була травма кульшового суглоба, тож, найімовірніше, її збила машина.

Подруга моєї колеги прихистила її, відвезла до ветеринара. Вони дуже прив’язалися до неї, адже Роза має надзвичайно лагідний і добрий характер. Потім вирішили привезти її в Київ і знайти їй новий дім.

Через травму Розі було складніше знайти родину. Крім того, у неї були серйозні проблеми зі шкірою. Але мені дуже пощастило, що нас познайомили. Ми навіть кілька разів «ходили на побачення», якщо можна так сказати. Протягом кількох тижнів ми час від часу зустрічалися, гуляли разом, щоб переконатися, що Розі комфортно зі мною, а мені з нею.

Катя та Мара

Нещодавно виповнився рік, як вона зі мною. Зараз їй два з половиною роки. Я з дитинства мріяла про собаку, але батьки ніколи не дозволяли. Насправді все почалося завдяки Шарлотт. Вона їхала у відпустку й залишила мені на два тижні свою собаку Розу.

Мені було цікаво спробувати: впораюся чи ні. І мені сподобалося. Я зрозуміла, що обов’язків справді багато, але вони цілком посильні. Після цього почала переглядати сторінки притулків і шукати собаку. В одному з них побачила її.

Мара швидко пішла на контакт. Я буквально зайшла у вольєр, а вона вибігла, лизнула мені руку, і я одразу подумала: «Все, це моя собака».

Міккі, Копі і Бастер

Однієї ночі мені наснилося, що в мене з'явився собака. Уві сні я побачив, який він має вигляд, і описав його своїй дівчині. За три дні вона зателефонувала мені й сказала: «Здається, я бачила того собаку з твого сну».

Я приїхав туди, і це був Копі. Він жив на дитячому майданчику житлового комплексу. Я пішов із ним познайомитися, але того вечора не забрав його одразу. Сказав собі: «Добре, повернуся завтра. Якщо він усе ще буде тут — я його заберу».

Наступного дня я повернувся і вже за кілька хвилин знайшов його. Я ніколи не забуду той момент. Так Копі й з’явився у моєму житті. Того ж дня я відвіз його до ветеринара, і пес був неймовірно слухняним. Усі ветеринари його знали. Вони розповіли, що вже бачили його раніше: різні люди час від часу привозили його на огляд і допомагали йому. Але, очевидно, господаря в нього не було, він був вуличним собакою.

Бастер був другим собакою, якого я всиновив. Коли я його забрав, він був дуже худим. Тоді ветеринар сказав мені, що він буквально помирав від голоду. Тому було дуже важливо, щоб хтось узяв його до себе і подбав про нього.

Я вперше зустрів його одного ранку, і ніколи цього не забуду. Я гуляв із Копі у Володимирському парку. До нас підбіг маленький, щасливий, чудовий песик і приблизно пів години грався з Копі. Коли вони награлися, я запитав: «А де твій господар?». А він подивився на мене так, ніби хотів сказати: «Господар? У мене немає господаря». І просто побіг собі далі.

Протягом наступних днів я ще кілька разів його бачив. Він жив то у Володимирському парку, то десь біля Арки Свободи українського народу, то на Трухановому острові. І одного дня я знову його побачив. Я тоді сказав собі: «Якщо ще раз зустріну цього собаку, то обов’язково йому допоможу». Я навіть тихенько помолився до святого Франциска — покровителя загублених тварин. І вже наступного дня, уявіть собі, він чекав на мене біля мого будинку. Наче давно був до цього готовий.

Ми разом об’їздили майже всю Україну. Насправді, ми багато подорожували всією нашою компанією — я, Копі й Бастер. Здається, разом ми вже побували приблизно у 13 країнах.

Оля та Лакі

Вона з’явилась у нас 12 років тому, якраз улітку. На Золотоворітському провулку біля будівельного сміття лежав мішок, а звідти стирчав носик. Син з чоловіком побачили. Почали розв’язувати. Витрусили звідти собаку і шматок батона.

Ми навіть не могли зрозуміти, хлопчик це чи дівчинка. Так вона й переїхала до нас. А досвіду із собаками ми взагалі не мали.

Тож ми вчилися. Звичайно, є багато речей, яких ми досі не виправили. От вона й зараз може на когось гавкнути. Але більше через те, що майже нічого не бачить. У неї діабет. Їй замінили кришталики, бо була катаракта. Вона майже повністю осліпла.

Завдяки тому, що вона у нас з’явилася, коли діти ще жили вдома, тепер у кожного є тварина. Вони вже всі роз'їхалися по своїх домівках, і в кожного є хтось: у двох — собаки, а в одного — кіт.

Олексій та Ніка

Усе склалося само собою. Я мав намір знайти собаку, але мені радили не квапитися. Я так і зробив: їздив по притулках навколо Києва, знайомився з різними собаками, шукав того або ту, з ким мені буде справді добре.

Також був підписаний на купу інстаграм-сторінок на кшталт «Адопт носики», «Візьміть собачку/котика». І в одній із них побачив Ніку.

Вона мені одразу сподобалася. Я написав волонтерам, і мені сказали, що вона на перетримці, та запропонували приїхати познайомитися. Я приїхав і зрозумів, що це саме та собака, з якою хочу жити.

Я сказав, що повернуся через два дні — треба купити все необхідне. Купив усе, приїхав, і мені передали Ніку. Тепер вона зі мною вже чотири роки.

Максим, Таня та Луна

Максим: Ми забрали її під час «Адопшн-дей» два роки тому.

Ми приїхали, і в мене були доволі великі вимоги до собаки. Я дуже не хотів потрапити на реактивного пса. Боявся, що це буде собака, який постійно бігатиме, гавкатиме на всіх. Таня цього не так боялася, бо вже мала певний досвід, а мені було справді страшнувато.

Ми ходили між собаками, а потім побачили її. Вона поводилася найскромніше з усіх. Забилася в куточок і сиділа, мов кошеня. Навколо всі собаки гралися, бігали, кусалися, а вона просто лежала й спала. Між нами одразу виник якийсь контакт. Забрали її того ж дня.

Таня: У Максима були свої критерії. Ми домовилися, що не будемо поспішати й знайдемо саме нашого собаку. У результаті вирішили, що це буде Луночка. Перший місяць вона була надзвичайно замкнута. Здавалося, що вона взагалі готова від нас утекти.

Під час прогулянок вона ховалася в кущах, боялася всього, виривалася зі шлейки й намагалася втекти. Вдома могла цілими днями лежати на одному місці на дивані. По-справжньому ми відчули, що вона повністю адаптувалася, лише десь через рік. До того часу вона теж постійно змінювалася, ставала сміливішою, але це був дуже поступовий процес.

Альона та Смерічка

Я завжди хотіла собаку. Але, як це часто буває, мені ніхто не дозволяв його завести.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з моїм тоді ще хлопцем, а тепер уже чоловіком, вирішили, що більше немає сенсу відкладати життя. У серпні 2022 року ми поїхали у притулок. Одразу чесно сказали, що живемо в орендованій квартирі й не маємо машини. Здавалося б, обставини не дуже сприяли тому, щоб заводити собаку. Але попросили показати нам вольєр із собаками, які не виростуть величезними. Це був наш єдиний критерій. Нам відкрили вольєр. Звідти вибігли дві собачки — Смерічка та її сестра. Сестра одразу побігла до миски їсти, а Смерічка — просто до нас. Тому я завжди кажу, що це не ми її вибрали, а вона нас.

Ще зовсім маленькою її разом із сестрою знайшли волонтери, коли українські військові деокуповували Київщину. Собаки ховалися під згорілими автомобілями.

Ми обоє дуже любимо гурт «Смерічка», ще до того жартували, що було б класно колись так назвати собаку. І вже після знайомства зрозуміли, що це саме вона. А коли підросла, ми ще й сміялися, що її шерсть справді нагадує смерекові гілочки.

Саша та Альф

Я працюю в благодійному фонді «Відчуй», у проєкті «Птахи». Ми маємо справу з тактичною медициною. Час від часу військові, які приїжджають до нас по такмед, привозять і врятованих тварин. Саме так до нас потрапив цей пес.

Військові знайшли його біля Оріхова в Запорізькій області. На жаль, усі його брати й сестри загинули від голоду та спраги. Він залишився єдиним живим. Для мене було важливо ще й те, що він із Запорізької області. Моя мама родом із Бердянська, бабуся теж звідти. Тому цей регіон для мене дуже близький.

Засновниця організації, де я працюю, дуже любить тварин. Побачила його й сказала: «Все, забираємо. Знайдемо йому дім». Коли пес приїхав, йому було десь півтора-два місяці. Якраз тоді я поїхала у відпустку за кордон. Ми бачилися буквально один раз — в офісі. Усе життя я мріяла про собаку, але постійно орендувала житло, а це, як завжди в Києві, проблема.

Під час відпустки я зрозуміла, що настав час. Написала, що хочу його забрати. До того моменту його вже майже пообіцяли знайомим у Німеччині. Але коли я сказала: «Ні, наші мають залишатися тут», його залишили чекати мене. Коли я повернулася, одразу забрала його. Єдина проблема була в тому, що через недоїдання у нього розвинувся рахіт.

Я показала фото й відео ветеринарам. Спочатку навіть думали, що доведеться ставити металеві пластини. Я вже подумала: «Хотіла собаку — отримуй». Але після обстеження виявилося, що все можна виправити правильним харчуванням і вітамінами. Тепер енергії в нього щодня ставало дедалі більше, і він буквально розносив свій манеж.

Тимофій та Ріко

Ріко жила на перетримці в сім’ї. Чоловік із дружиною винесли її до мене, і вона виявилася повною протилежністю всіх моїх очікувань. Я був упевнений, що візьму хлопчика, такого кудлатого, якого взимку навіть не треба буде вдягати. Думав, він буде впевнений у собі, сміливий. А натомість переді мною була маленька короткошерста дівчинка, страшенно налякана. Вона повзала по підлозі від страху, залізла під лавку й звідти на мене дивилася.

Але тоді й стався той самий клік. Я зрозумів, що хочу забрати саме її. Їй мали зробити щеплення лише за кілька тижнів. Спочатку я сказав, що заберу її вже після вакцинації, щоб можна було одразу гуляти. Але потім сидів удома та думав: «Це ж моя собака. Чого вона досі живе у якихось інших людей?». Написав кураторці, що готовий забрати її хоч зараз. І, здається, вже наступного дня поїхав та забрав.