Увічніть мою музику: обкладинки, що стали відомішими за самі альбоми

Nirvana — Nevermind

Усе починалося зовсім не з долара на гачку. Курт Кобейн хотів помістити на обкладинку фото пологів у воді, тож артдиректор Роберт Фішер пішов до книгарень гортати книжки про народження дітей. Від задуму швидко відмовилися: світлини були надто відвертими. Тоді ідею спростили до немовляти під водою, і фотограф Кірк Веддл зняв у басейні чотиримісячного Спенсера Елдена.

Гачка й долара в басейні не було. Кобейн запропонував додати гачок, щоб зробити зображення тривожнішим, а далі почався комічний кастинг на роль приманки. На гачок пропонували причепити шматок сирого м’яса, компакт-диск, буріто й навіть собаку. Після кількагодинних обговорень зупинилися на доларі.

Найбільше суперечок перед релізом викликав не грошовий знак, а те, що на фотографії було видно геніталії дитини. Лейбл підготував варіант із відретушованим кадром, але Кобейн відмовився від цензури. Єдиний компроміс, на який він погоджувався, — закрити цю частину фотографії наклейкою з написом: «Якщо вас це ображає, значить, ви латентний педофіл». У продаж Nevermind зрештою надійшов з оригінальним фото.

Через 30 років саме ця деталь стала предметом судової справи. У 2021 році дорослий Спенсер Елден подав позов проти учасників Nirvana та інших причетних до випуску альбому. Він стверджував, що зображення є дитячою порнографією і його подальше використання завдає йому шкоди. У 2025 році федеральний суд відхилив його вимоги, однак Елден оскаржив рішення, й у 2026-му справа перейшла до Дев’ятого окружного апеляційного суду США.

The Beatles — Abbey Road

Спершу альбом хотіли назвати Everest — на честь марки сигарет, які курив звукорежисер Джефф Емерік. Обговорювали навіть поїздку до Гімалаїв по фотографією для обкладинки, але зрештою Пол Маккартні запропонував простіше рішення: вийти зі студії і сфотографуватися на пішохідному переході. Він навіть намалював детальний ескіз майбутнього кадру.

Уранці 8 серпня 1969 року фотограф Ієн Макміллан виліз на драбину посеред Abbey Road, поліцейський ненадовго перекрив рух, а четверо бітлів почали ходити через «зебру» туди й назад. Усе знімання тривало близько десяти хвилин: гурт перейшов дорогу тричі, а фотограф зробив лише шість кадрів. Маккартні вибрав п’ятий — єдиний, де всі четверо крокують в унісон. На ньому він іде босоніж, що невдовзі стало одним із «доказів» абсурдної теорії змови про те, нібито справжній Пол загинув, а в Beatles його замінив двійник.

Ще одним випадковим героєм обкладинки став білий Volkswagen Beetle, припаркований ліворуч. Він належав мешканцю будинку навпроти студії, а після виходу альбому його номерний знак LMW 281F регулярно крали фанати.

На задньому плані опинилися люди, які взагалі не мали стосунку до знімання. Ліворуч видно трьох декораторів, які поверталися з обідньої перерви, а праворуч — американського туриста Пола Коула. За його словами, він просто чекав на дружину й дивився на «чотирьох диваків», які перетинали туди-сюди дорогу. Лише згодом, побачивши платівку, Коул зрозумів, що випадково потрапив на одну з найвідоміших обкладинок у світі.

На лицьовій стороні Abbey Road немає ані назви Beatles, ані назви альбому — гурт вирішив, що світлини буде достатньо. А сама «зебра» після релізу перетворилася на місце паломництва: культовий кадр десятиліттями відтворюють фанати, музиканти й політики. У 2010 році переходу надали охоронний статус у Британії.

Pink Floyd — The Dark Side of the Moon

До роботи над The Dark Side of the Moon гурт уже кілька років співпрацював із Hipgnosis — лондонською дизайн-студією Сторма Торгерсона й Обрі Пауелла. Вони робили для гурту химерні сюрреалістичні обкладинки з фотоколажами, дивними пейзажами й образами, які хотілося розглядати й розгадувати.

Але під час роботи над The Dark Side of the Moon клавішник Річард Райт попросив майже протилежного. «Заради Бога, тільки не ще одна ваша сюрреалістична ідея», — так його прохання згадував Пауелл. Як приклад Райт навів коробку цукерок Black Magic: йому подобалося, наскільки простим і виразним видається її чорно-білий дизайн. Фактично у Hipgnosis вимагали відмовитися саме від того, за що студію і любили. Пауелл згадував, що після цієї розмови вони з Торгерсоном вийшли пригніченими.

Рішення знайшлося майже випадково. Гортаючи посібник із фізики, Пауелл натрапив на ілюстрацію зі скляним предметом, крізь який проходило світло й розкладалося на кольоровий спектр. Побачивши її, Торгерсон одразу сказав: «Оце воно». Для гурту підготували кілька ескізів, але Pink Floyd знадобилося кілька хвилин, щоб вибрати саме призму.

Фінальний малюнок виконав Джордж Гарді: білий промінь входить у призму й виходить із неї веселкою на чорному тлі. На обкладинці немає ані фотографії гурту, ані його назви, ані назви альбому. Зате сама призма із часом стала майже альтернативним логотипом Pink Floyd.

2026 року цей образ дістався навіть грошей: Королівський монетний двір Великої Британії помістив призму на пам’ятну монету Pink Floyd.

Metallica — Load (& Reload)

Червоні й жовтуваті розводи на обкладинці Load — не фарба. Це фотографія роботи американського художника Андреса Серрано: він змішав власну сперму з коров’ячою кров’ю, помістив рідину між двома листами оргскла і сфотографував. Робота 1990 року входила до його серії Bodily Fluids, зробленій з крові, молока, сечі та сперми.

Зображення для обкладинки альбому обрали Ларс Ульріх і Кірк Гемметт, яким подобалися роботи Серрано. Але всередині гурту одностайності не було. Лідер гурту Джеймс Гетфілд та басист Джейсон Ньюстед обкладинку ненавиділи.

Історія на цьому не закінчилася. Metallica для наступного альбому Reload знову взяла роботу Серрано — цього разу «Piss and Blood», створену із сечі та крові. Гетфілд розповідав, що погодився на зображення тільки тому, що дві платівки мали виглядати як пара. Серрано ж десятиліття по тому жартував, що Гетфілд, мабуть, досі злиться.

The Velvet Underground & Nico — The Velvet Underground & Nico

Великий жовтий банан, підпис Енді Воргола й маленька підказка: «Peel slowly and see» — «Повільно зніміть шкірку й побачите». На перших примірниках альбому The Velvet Underground & Nico жовтий банан був наклейкою. Якщо її відклеїти за підказкою, під нею з’являвся рожевий, «оголений» банан. Сексуальний підтекст був цілком навмисним.

Воргол не просто автор картинки. У середині 1960-х він узяв The Velvet Underground під своє крило, включив гурт до своїх мультимедійних шоу Exploding Plastic Inevitable і допоміг організувати перші професійні студійні записи. На той момент його ім’я важило значно більше за назву The Velvet Underground, тож знаменитий підпис Warhol на обкладинці був знаком якості.

Банан виявився напрочуд живучим. Його досі відтворюють на постерах, одязі, чашках, значках і скейтбордах, а сама обкладинка входить до колекції MoMA. The Andy Warhol Museum у 2023 році навіть зібрав для окремої виставки сотню примірників «бананового альбому» — з наклейками, які власники лишили недоторканими, частково відклеїли або зняли зовсім.

Іронія в тому, що сам альбом так і не став комерційним хітом, зате банан з його обкладинки перетворився на один із найвпізнаваніших образів у музичній історії.

Joy Division — Unknown Pleasures

Один із найвідоміших музичних принтів ХХ століття спершу не мав жодного стосунку до музики. Білі хвилі на обкладинці Unknown Pleasures — це 80 послідовних радіосигналів пульсара CP 1919, зафіксованих наприкінці 1960-х в обсерваторії Аресібо в Пуерто-Рико. Графік створив американський астроном Гарольд Крафт для своєї докторської дисертації, згодом його передрукували в The Cambridge Encyclopaedia of Astronomy. Саме там на нього й натрапив гітарист Бернард Самнер із Joy Division, а потім передав дизайнерові Пітеру Севіллу.

Той прибрав усі наукові підписи й залишив лише самі лінії на чорному тлі. На обкладинці не було ані назви гурту, ані назви альбому — лише загадковий графік, який більшості слухачів видавався абстрактним малюнком.

Сам Крафт роками не знав, що його робота опинилася на платівці британського гурту. Про це йому випадково сказав колега. Тоді астроном пішов до музичного магазину, знайшов Unknown Pleasures і купив собі примірник.

Барабанщик Стівен Морріс, уперше побачивши готову обкладинку, пожартував, що вона чудово виглядатиме на футболці. Тоді ця ідея здалася занадто комерційною. За кілька десятиліть графік із Unknown Pleasures опинився на тисячах футболок, чашок і татуювань — і став чи не впізнаванішим за сам альбом.

David Bowie — Aladdin Sane

Менеджмент Девіда Бові поставив фотографу Браяну Даффі завдання: обкладинка мала виглядати «дорогою». Тому для друку використали dye-transfer — одну з найдорожчих на той час технологій кольорового друку. Саме Даффі придумав блискавку на обличчі Бові, а візажист П’єр Ларош переніс її на шкіру. Даффі згадував два джерела натхнення. Перше — знаменитий символ TCB Елвіса Преслі: абревіатура від Taking Care of Business — разом із блискавкою, яка додавала значення in a flash (тобто «блискавично»). Елвіс носив цей знак на прикрасах, зокрема на масивному персні. Другим референсом став червоно-синій зигзаг на логотипі рисоварки National Panasonic, яка стояла у студії Даффі.

Ще одна знаменита деталь — крапля на ключиці — з’явилася вже після знімання. Її аерографом додав художник Філіп Касл, який також допрацював фінальний портрет. Так з’явився образ, який згодом прозвали «Моною Лізою попмузики». Бові із заплющеними очима, червоно-синьою блискавкою та краплею на ключиці став одним із найбільш упізнаваних портретів музиканта, а саму блискавку відтоді нескінченно цитують у моді, фотографії та попкультурі.

У 2025 році історія про «дорогу» обкладинку отримала майже буквальний фінал: оригінальний відбиток фотографії продали на аукціонному домі Bonhams за 381 400 фунтів стерлінгів — рекордну суму для мистецького твору, створеного спеціально для обкладинки альбому.

The Clash — London Calling

Фотографка Пенні Сміт стояла за кілька кроків від басиста The Clash Пола Сімонона, коли той раптом підняв гітару Fender над головою і щосили вдарив нею об сцену нью-йоркського клубу Palladium. Сімонон був розлючений: публіка сиділа на місцях і майже не реагувала на концерт. Сміт устигла зробити кадр майже рефлекторно.

Їй самій фотографія не подобалася — вона вважала її надто розмитою для обкладинки. Але вокаліст гурту Джо Страммер наполіг саме на цьому кадрі. Художник Рей Лоурі додав рожево-зелений напис London Calling, відтворивши типографіку дебютного альбому Елвіса Преслі 1956 року.

Уламки баса Сімонона згодом потрапили до музейної колекції. А саму фотографію журнал Q у 2002 році назвав найкращим рок-н-рольним знімком усіх часів.

The Rolling Stones — Sticky Fingers

Оригінальну обкладинку Sticky Fingers важко оцінити за квадратною картинкою в Spotify. На вініловому конверті — інша річ: джинси крупним планом і справжня металева блискавка, яку можна розстебнути. Під нею відкривалася фотографія чоловіка в білизні. Ідею Енді Воргола втілив дизайнер Крейг Браун.

Ефектний задум швидко обернувся цілком практичною проблемою: коли платівки складали одну на одну, металева блискавка тиснула на вініл і пошкоджувала його. Вихід знайшли: перед упакуванням блискавку трохи розстібали, щоб її металева частина опинялася над етикеткою в центрі платівки, а не над музичними доріжками.

Окрема загадка — кому належить торс на фотографії. Багато хто був упевнений, що це Мік Джаггер, хоча достеменно модель так і не встановили. А ще саме на Sticky Fingers уперше з’явилися знамениті губи з висунутим язиком — логотип, який згодом став майже таким само впізнаваним, як назва The Rolling Stones.

Grace Jones — Island Life

На обкладинці Island Life модель і співачка Грейс Джонс застигла в неможливий знак: одна нога витягнута назад, інша — вперед, руки розведені в різні боки. Є тільки одна проблема — людське тіло так майже не згинається. І сама Джонс цю позу ніколи не приймала.

Французький фотограф і дизайнер Жан-Поль Гуд, на той момент її партнер, «виклав» її фігуру з кількох окремих знімків. Він вручну подовжував і переставляв частини тіла, домагаючись пропорцій, яких у реальності не існувало. Сам Гуд називав цей прийом French Correction і називав його «правдоподібною ілюзією».

До того ж фотографію взагалі не робили для Island Life. Вона народилася під час ранньої співпраці Гуда з Джонс, а обкладинкою її платівки стала лише кілька років по тому — в 1985-му. Саме ця неможлива версія її тіла зрештою перетворилася на один із головних образів співачки — його десятиліттями наслідували в моді, фотографії та попмузиці.