«Я провів чотири роки серед птахів»: щоденник бьордвотчера

Киянин існує в постійному режимі реакції. Відчуття замінюють інстинкти й реакції. Бачиш, але не розглядаєш, слухаєш, але не чуєш.

Перший рік повномасштабної війни я не міг займатися своєю справою: не брав до рук камери, все рідше прислухався до звуків, перестав ходити до лісу. Гуляючи Голосіївським парком, я перевіряв телефон щоп'ять хвилин — новини, карти, телеграм-канали, — допоки не почув знайоме «фью-фью». Підняв голову — побачив на гілці горобини яскраво-червону пляму снігура.

Коли я востаннє дивився на птахів? І що, якщо я втрачу здатність звертати на них увагу, здатність зупинитися і подивитися вгору? Чи зможу я бачити світ інакше, ніж через призму тривоги?

08:05. Ботсад Гришка

Ми з моїм другом Єгором стоїмо біля каси Національного ботанічного саду імені Гришка. Наша мета — найменша пташка Європи, вагою близько 5-7 грамів.

Серцебиття золотомушки жовточубої сягає тисячі ударів на хвилину. Щоб підтримувати температуру тіла взимку, пташка змушена харчуватися безперервно, з'їдаючи за день їжі вагою у власне тіло. Вона проводить понад 97 % світлового дня в пошуку їжі — і це виклик для спостерігача; вона ніколи не сидить на місці.

Я захопився бьордвотчінгом, щоб повернути контроль над власною увагою. Я називаю це практикою. Вийти в парк, зупинитися, нічого не робити, мовчати, слухати — поведінка в часи, коли всі чимось зайняті, майже нелогічна. Дивно, як збудувавши будівлі поруч із птахами, ми розучилися їх чути. Ірландський письменник та завзятий бьордвотчер Роберт Лінд писав: «Щоб побачити птахів, потрібно стати частиною тиші». Ми з Єгором замовкаємо, щоб серед вітру відшукати тонкий, майже ультразвуковий писк «ці-ці-ці» — золотомушку.

Більшість вважає, що споглядання птахів починається з бінокля. Воно починається з вух. Перший крок — навчитися розрізняти 10-15 найпоширеніших голосів у вашій місцевості. Я починав з найпростішого — з «ци-ци-пі». Це спів великої синиці — монотонний, наче дзвін у два дзвоники. Блакитна синиця складніша: її поклик вищий, ніби хтось підкрутив тональність на півоберта.

Голос співочого дрозда мелодійніший, кожен — як окреме речення з паузою в кінці. Звучить як флейта імпровізаційного джазу: м'яко, округло, з вібрацією. Коли раптом серед звичного «цінь-цвірінь» чуєш щось, чого раніше не помічав, світ змінюється. Раптом усвідомлюєш, що живеш паралельно із середовищем, яке було для тебе «німим».

Ми заходимо в хащі ялівцю. І починається те, що бьордвотчери називають першим рівнем фрустрації. Я чую птаха, бачу рух у густих гілках, але не можу впіймати його в камеру. Навчившись чути, бьордвотчер має навчитися бачити — не завжди пташку, радше аномалію. Гілку, що рухається проти вітру. Незвичний силует.

Підіймаю фотоапарат, фокусую об’єктив на 600 мм на гілку перед золотомушкою. Апарат важить понад 3 кілограми й, тримаючи його в руках упродовж годин, відчуваєш тремор решту дня. Золотомушка перестрибує, я фокусуюся знову. Секунду вона сидить нерухомо. Тисну на спуск, але світло не те. На фото бачу лише темний силует. Око пташки «мертве», без світлового відблиску. Без «живого» ока кадр можна видаляти.

Невдалий знімок повертає мене до перших спроб: годин блукання лісом і повернення додому ні з чим. Тільки з часом розумієш — справжня мета не фотографія, а сам процес пошуку. Це антидот дофамінової економіки: ти не отримуєш миттєвої винагороди, а мусиш її заслужити годинами терпіння. Інколи ця винагорода — вдалий кадр. Інколи — можливість бачити птаха, хоча би на мить.

11:30. Голосіївський ліс

Ми перемістилися до Голосіївського лісу. Наша мета тут — дятли та повзики.

Ми йдемо глибше в ліс. «Тук-тук-тук». Дятел барабанить по стовбуру. Він спеціально вибирає мертві гілки, щоб звук доходив далі. Це спосіб комунікації, дятлова «азбука Морзе», територіальний сигнал — «я тут, це моє дерево і моя ділянка».

Метрів за двадцять, на стовбурі старої сосни — дятел строкатий великий. Чорно-біле оперення, червона пляма на потилиці — самець. Він чіпляється за кору цупкими лапами, обхопивши стовбур, і методично простукує дерево, шукаючи під корою комах. Голова рухається з такою швидкістю, що я не можу зловити момент удару. Здавалося б, такі перевантаження гарантують струс мозку, але тут вмикається унікальна інженерія природи. Секрет амортизації — в язиці дятла. Він настільки довгий, що не вміщується у дзьобі, а роздвоюється і, наче пасок безпеки, огортає череп під шкірою, проходячи через потилицю аж до ніздрів. Саме ця еластична конструкція — під'язикова кістка — працює як пружина, що пом’якшує вібрації та вплив на мозок птаха.

Кілька років тому саме дятел був першим птахом, якого я «впіймав» в об'єктив нового Nikon. Утім, бьордвотчерський дебют починається не з фото. Згідно з негласними правилами, ти стаєш бьордвотчером лише тоді, коли вперше самостійно визначиш вид птаха — він відкриває твій особистий список. Цю першу пташку називають lifer — «птах на все життя». Для мене лайфером стала велика синиця. Здавалося б, звичний птах, але в ту мить, коли я відрізнив її від горобця, блакитної синиці чи зяблика, і назвав на ім'я — світ навколо став іншим.

Я прийшов до бьордвотчінгу під час пандемії — аби спостерігати за чимось, крім екрана телефону і потоку поганих новин. Спрацювавши раз, здавалося, споглядання птахів не спрацювало вдруге: перший рік повномасштабної війни воно здавалося марним, несерйозним. Реальність вимагала внутрішньої мобілізації, а не медитації. Зупинитися посеред парку й чекати було неможливо — хаос всередині не залишав місця для тиші.

Війна змінила не лише нас, а й птахів. Я часто думаю про підорликів великих (Clanga clanga), рідкісних хижаків, за якими стежать європейські науковці. Цих птахів оснащують GPS-трекерами: на спину за допомогою спеціальних тефлонових шлейок кріплять крихітні передавачі, що нагадують рюкзак і важать не більше 2-3 % від маси тіла.

Науковці зафіксували, як у 2022 році самиця на ім'я Деніса під час міграції різко змінила курс: облетіла Київ великою дугою після того, як опинилася за кілометр від вибухів. Але найстрашніше криється не в зміні маршруту, а в зміні режиму польоту. Україна була для підорликів «піт-стопом» — місцем, де вони зупинялися на кілька днів, аби попити води, пополювати й відновити сили перед фінальним ривком до місць гніздування. Статистика першого року шокує: якщо до війни зупинки в Україні робили 90 % птахів, то у 2022-му більшість із них пролетіли країну транзитом.

Ціна цього страху — час та енергія. Деякі птахи витратили на обліт небезпечних зон зайві 55 годин польоту. Прилетіти пізніше означає не встигнути зайняти кращу гніздову територію, прилетіти з «порожнім баком», стресом і голодом, не мати сил для відкладання яєць. Можливо, ця війна суттєво проредить наступне покоління птахів.

Це важкі думки. Чи може бути, що я, знаходячись у мертвій для птахів зоні, ще довго не побачу підорликів, цих марафонців, які змушені бігти подвійну дистанцію, боячись наблизитись до пункту гідратації?

14:00. Парк «Феофанія»

Тут зовсім інший ландшафт — менше дикого лісу, більше відкритих доглянутих галявин з ягодами. І наша головна мета на сьогодні — снігур.

Існує поширена плутанина: вважається, що і самець, і самка снігура яскраво-червоні, насправді ж кольоровий лише самець, а самка — буро-сірого кольору. Це називається статевий диморфізм. Самці птахів зазвичай яскравіші, ніж самки. Також є хибне уявлення, ніби снігурі прилітають до нас здалеку. Насправді вони гніздяться у лісах Полісся та Карпат. У теплу пору року їх просто важче помітити й лише морози змушують їх мігрувати з лісових хащ до міських парків у пошуках їжі, наприклад, ягід горобини чи калини. Це не найрідкісніший птах, але останніми роками через лагідні зими зустріти їх у місті стало важче — вони залишаються в лісах і не прилітають до годівниць.

Інколи бьордвотчінг має почекати. Коли я прийшов до нього вдруге, в 2023 році, я зрозумів, що птахи можуть рятувати нас. Психологи називають це «відновленням уваги»: коли ми фокусуємося на русі чи співі птаха, мозок перемикається з режиму тривоги на «м'яку увагу», що знижує рівень кортизолу й дає психіці перепочинок. Я вирішив перевірити це на практиці й вивів у ботанічний сад своїх студентів — майбутніх режисерів та операторів. Результат експерименту вразив: короткий курс бьордвотчінгу знизив рівень стресу у 87 % студентів (результати будуть опубліковані наступного року в науковому виданні Studia Ecologiae et Bioethicae).

«Є!» — Єгор перериває мої думки.

Метрах у тридцяти, серед голих гілок, сидить зграйка снігурів. Птахи спокійно їдять ягоди. Снігурі не дуже спритні, вони знайшли їдальню і залишаться надовго. Фотографія тут — ключовий елемент. Птах вільний, але спіймати його у кадр — мій спосіб володіти моментом.

Якщо оцінювати день з погляду фотографа — він посередній. З погляду людини, чия роль на вісім годин зводиться до того, щоб спостерігати — він неймовірний. У фільмі «Таємне життя Волтера Мітті» є епізод, де фотограф журналу Life Шон О'Коннел днями вистежує гімалайського снігового барса. Але коли він бачить звіра, прибирає палець із камери.

«Інколи краще сидіти й споглядати», — каже він, ховаючи камеру в сумку.

Фото: Петро Катеринич