«Коли демонтуєш статую, втрачаєш шанс працювати з історією». Що іноземні митці радять робити з пам’ятниками росіянам
Як українцям діяти з пам’ятниками російським діячам? Розплавити, переробити на крихти чи перемістити до спеціалізованих музеїв? Іноземні митці з Румунії, Австрії та США, з якими поговорила редакція, вважають, що прибрати незручні пам’ятки надто просто. Тому у своїх проєктах вони перетворюють статую Леніна на гідру та риють могилу для бронзового Джеймса Кука. Данил Леховіцер запитав їх, що б вони порадили українцям.
Використовуй символіку пам’ятника проти нього
Ніколас Галанін розповідає, що, працюючи над «Тінню на землі» для Бієнале в Сіднеї у 2020 році, він звернувся до одного з символів, який, на його думку, уособлює собою капітан Джеймс Кук: інтерес британських колоніалістів до археології як способу пізнання «примітивних» культур.
«Я кілька тижнів рив яму, робив таку собі екскавацію, навмисно відсилаючи глядача до археологічних розкопок Британії по всьому світу, — каже Галанін. — Археологія — наука, яку так плекала Британська імперія, — є одним з інструментів вгризання в культуру корінних народів. Але археологічна метафора у вигляді виритої ями дозволила мені нібито поховати не лише статую, а й усе, що вона уособлює: насилля, колоніалізм і домінування білої людини».
Висміюй пафос
У 2010 році румунська художниця Йоана Чокан створила мистецький проєкт «1990». Суть полягала в тому, щоб на п'єдесталі знесеного пам’ятника Леніна в Бухаресті інсталювати скульптури сучасних митців, які б критично підійшли до комуністичного минулого Румунії. Головна умова — скульптури мають бути підкреслено кумедними, фарсовими та відрізнятися від соцреалістичної традиції з її пафосом і монументалізмом. У 2020 році в Бухаресті інсталювали «Гідру» Костіна Іоніти.
«Робота виконана в традиції антимонументалізму — течії, яка з'явилася в післявоєнній Німеччині і висміювала чи мінімізувала пафос більш традиційних пам’ятників, — розповідає Іоніта Life in War. — Подібні проєкти очищують публічний простір, десакралізують місце, де стояв минулий пам'ятник.
Гідра — символ регенерації, живучості того, що мало б померти, а моя скульптура — про невмирущий комунізм. Після революції та розстрілу Чаушеску в 1989 році політичний клас зовсім не змінився, він лише вдав, ніби змінився. Ті самі комуністи, хіба що не першого чи другого рангу компартії, які були наближені до Чаушеску, створили блок “Фронт національного порятунку”, який керував країною в 1989-1990 роках. Його символ — троянда, і якщо придивитися, голови моєї гідри зовсім не нагадують голів змій, це бутони квітів. Тож Ленін-Гідра є уособленням історії Румунії, яка ніби провалилася в сюжет давньогрецького міфу: коли ти відрубуєш голову дракону, не помічаєш, як на її місці виростає ще сім. Чудовисько приймає іншу форму і продовжує тероризувати людей».
Вкажи, що з пам’ятником щось не так
Через постанову муніципальних органів в Австрії заборонено зносити статую, якщо вона не позбавлена статусу пам’ятника — навіть якщо вона встановлена особі, яку визнали винною у порушенні прав людини. Такий імунітет мав пам’ятник Карла Люгера, антисеміта і бургомістра Відня XX століття. У 2000-х на п'єдесталі з’являлися графіті з написом «ганьба», бiля статуї скупчувалися демонстранти з плакатами «Виправте цей світ» івритом, а спеціалісти з меморативних практик дискутували, як «знешкодити» пам’ятник, не прибираючи його.
Рішення знайшли у 2009 році, коли Віденський університет прикладних мистецтв ініціював конкурс. Виграла заявка Клеменса Вілідаля. Ідея була проста: нахилити пам’ятник убік на 3,5 градуса — так, щоб пересічний перехожий звернув на нього увагу і побачив, що зі статуєю (і з історичною фігурою) щось не так.
.jpg)
«Я хотів не лише нахилити пам'ятник, а й змінити сприйняття особи, яку він вшановує, адже серед австрійців досі є сантимент про те, що Люгер був кращим мером міста, — каже Вілідаль. — Ви проходите повз пам'ятник, відчуваєте, що щось не зовсім правильно, відчуваєте дискомфорт чи зацікавленість. Ви звертаєте на нього увагу і, можливо, захочете придивитися ближче. Ви мотивовані розібратися, що з ним не так. Далі глядачу допомагає розібратися інформаційний стенд, де написано про расистські висловлювання Люгера».
Працюй з пам’ятником без доступу до самого пам’ятника
На етапі планування «Тіні на землі» та «Землі без тіней» Ніколас Галанін хотів вирити ями перед пам’ятниками Ендрю Джексона та Джеймса Кука. На його думку, такі інсталяції мали б більш потужний посил, однак ідеї завадили місцеві муніципалітети. Галанін вирив ями в інших місцях: могилу у формі пам’ятника Джексону, що стоїть у Вашингтоні, вдалося викопати аж у Північній Кароліні, Куку — за кілька кілометрів від пам’ятника у парку в Сіднеї.
«Ймовірно, дискусії щодо моїх проєктів були б більш жвавими, якби могили були вириті біля статуй. Ця ідея здавалася мені дуже привабливою, — говорить Галанін. — Але інсталяції спрацювали навіть бувши територіально віддаленими від пам’ятників. Адже вони викликають дискусію і доводять, що ми здатні вести глибоку розмову навколо пам'ятників без власне пам'ятників».
Не руйнуй камінь, руйнуй концепцію
З такою тактикою підійшли художники Павел Сажинський і Роберт Зайонц. Вони висвітлили на тлі пам’ятника польського маршала Юзефа Пілсудського, що сидить на коні, проєкцію рентгенівського знімка людини та коня в повний зріст. Пілсудський — політичний діяч, якого звинувачують у симпатії до більшовиків і нацистів, — перетворився на вершника Апокаліпсиса.
«Мені здається, — каже Вілідаль, — що такі роботи, як і моя, ще й про повагу до авторів статуй. Наприклад, я не хотів сильно втручатися в роботу іншого митця: пам'ятник Люгера був зроблений чудовим скульптором Йозефом Мюльнером. Взагалі, заборона зносити пам’ятники в деяких країнах впливає на те, як митці ставляться до демонтажу чи руйнування меморіальних об'єктів. Це табу змушує думати, як уникнути фізичних маніпуляцій над чужою роботою і працювати з нею концептуально».
Працюй над пам’ятником із громадою
«Земля без тіней» Ніколаса Галаніна — яма у формі тіньового силуету пам’ятника президента Ендрю Джексона — була розташована в коледжі Девідсона в Північній Кароліні. Місце було обрано невипадково: цей штат населяє плем’я катавба, яке два сторіччя тому за наказом Джексона примусово депортували на Індіанську територію (нині штат Оклахома) разом із 15 іншими племенами індіанців. З 60 тисяч депортованих загинуло від 13 до 16 тисяч. Галанін стверджує, що не міг не долучити до роботи над проєктом нащадків індіанців.
«Ідея полягала в тому, щоб індіанці вирощували на землі цієї ями кукурудзу-катавбу — культуру, притаманну однойменному племені, — говорить він. — Для вирощування потрібне сонячне світло, силует ями повторює тінь від пам'ятника — ці контрасти були необхідні мені, аби показати, що попри темряву культура індіанців все одно проростає, її не вдалося знищити».
(Не) приховуй пам’ятник від публіки
У берлінській цитаделі Шпандау є зала, де скупчені пам'ятники Леніна часів НДР, Гітлера, кайзера Фрідріха ІІІ та твори нацистських скульпторів. Музеїфікація таких пам’ятників потрібна, щоб зберегти об’єкти та наділити їх контекстом, вказати на негативну роль цих історичних персоналій.
«Мені не дуже імпонує ця концепція, — зізнається Вілідаль, — бо ми повинні усвідомлювати різницю між громадським простором і місцями, доступ до яких обмежений. Не всі музеї безкоштовні — обмежені зони призводять до виключення певних груп: дітей, молоді, безхатьків, фінансово незабезпеченої верстви населення. Я вважаю, що коли матеріальний об'єкт вилучається з громадського простору, то й вилучається історія за ним. Мені здається, коли ми говоримо “давайте приберемо ці пам’ятники”, ми лінуємося. Коли ми прибираємо пам'ятники, ми втрачаємо шанс взаємодіяти з історією тут і зараз».
«Мабуть, найближчий до українців приклад — демонтаж статуї Головного управителя російських поселень у Північній Америці Олександра Баранова у моєму місті Сітка, — каже Ніколас Галанін. — Баранов очолював російську кампанію в Алясці та експропріював землю мого народу тлінкітів. Після демонтажу статую помістили в музеї. Зазвичай подібні пам’ятники розміщують у музеї, щоб контекстуалізувати історію навколо них, додати спеціальну табличку, аби позначити: ця людина відповідальна за такі-то і такі-то лиходійства. Я не думаю, що це розв’язує проблему негативного ставлення суспільства до об’єкта. Це надто легкий шлях. Думаю, статуї можуть залишатися, але як художник ти маєш створити навколо них такий контекст, щоб підштовхнути глядача замислитися, що з ними щось не так».
З Галаніним і Вілідалем не погоджується Іоніта:
«Я думаю, що світу бракує спеціалізованих музеїв, де зберігалися б проблематичні пам’ятники фігур, які увійшли в історію як тирани, колонізатори чи суперечливі діячі культури. Я вважаю, їх треба бачити, вивчати, завдяки їм пам'ятати, що історія буває кривавою. Скажу дивну річ: це як похід до кімнати страху. Має право на існування.
Я не проти транспортування таких об’єктів до спеціальних місць, я проти їх знищення. Моє ставлення до руйнації пам’ятників можна пояснити через історію однієї статуї, а точніше трьох. У 1947 році комуністи прив’язали до танку статую румунського короля Кароля І роботи хорватського скульптора Івана Мештровича — їм вдалося повалити її з другої чи третьої спроби. Бронзу розплавили, а з неї відлили пам'ятники Леніну та Суворову. Коли я чую, що якійсь статуї, навіть якщо вона зображує узурпатора, відбивають молотком голову чи підпилюють ноги, я завжди згадую варварство комуністів».
