Живопис після Освенциму: виставка «В пошуках втраченого сенсу» Матвія Вайсберга

27 січня 1945 року солдати 1-го Українського фронту Радянської Армії визволили в'язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау. Цього дня вшановують памʼять жертв Голокосту і тоді ж в «Українському домі» відкрилася виставка «В пошуках втраченого сенсу». Назва відсилає до вислову вʼязня концтаборів Віктора Франкла: «Сенс не даний нам автоматично — його треба знайти, вибрати й утримувати навіть у крайньому стражданні».

Вайсберг скептично ставиться до сучасної інтерпретації авангарду (свого часу він навіть сповідував концепцію «живописного арʼєгарду»), хоча при цьому його роботи далекі від реалізму. Він поважає найбільших експериментаторів ХХ століття — Пікассо, Ротко, Бекона, Сутіна, проте часто надихається середньовічними, ренесансними й бароковими зразками, переосмислюючи їх у цілком вільній манері. Художник не лише працює з біблійними, старозавітними темами, а й інколи бере участь у юдейських релігійних церемоніях. При цьому він є невіруючим й активно цікавиться відкриттями сучасної фізики.

Ці парадокси втілилися у циклі Вайсберга «Сім днів», яким починається експозиція. Перше, що бачать відвідувачі, коли входять до холу «Українського дому», — сім двометрових полотен про біблійне творіння світу. Цю серію художник створив за мотивами «Сараївської Агади» — сефардського рукопису ХІV століття.

На кожному полотні — аркоподібна композиція, розділена на золоту і чорну половини. Від дня до дня нічний морок, що оточує арки, замінюється все більш інтенсивною блакиттю. Блакитний — це реліктове випромінювання у Всесвіті після Великого вибуху, чорний і золотий — буквальне виконання біблійної дії — відокремлення світла від темряви.

Але на кожному з трьох рівнів експозиції є своє смислове ядро. На другому поверсі — це полотно «Птах над Біркенау». Якщо «Сім днів» — це рух від темряви до світла, то «Птах над Біркенау» — у самісіньке пекло. Брама з гострим дашком, в яку вʼїжджали вагони з жертвами, білі лінії на рудій землі — рейки, вицвіло-сіре небо, всі контури дещо розмиті — так тануть межі рани, яка перетворюється на шрам. І в білясто-сірому небі — ледве помітна цятка. Птах, який, можливо, ширяв над цим місцем ще тоді, коли з-за чорного паркану в небо підіймався густий дим.

Центр тяжіння на третьому поверсі — серія «Слабкий антропний принцип». Антропний принцип — це ідея про те, що ми спостерігаємо Всесвіт саме таким, як він є, оскільки за інших умов нас би просто не існувало. Тобто ми є, бо концентрація кисню в повітрі, відстань Землі від Сонця, маса електронів та інші фізичні константи дозволяють нам бути.

Вайсберг зізнається: «Мене цікавить грань між абстрактним і реальним, мені майже завжди необхідна реальна “провокація” — чи то вікно в майстерні, чи то морський або міський пейзаж. Рано чи пізно це певним чином ув’язується з “принципом” або якоюсь іншою ідеєю». «Слабкий антропний принцип» — це краєвиди з вікна майстерні Вайсберга на Татарці. У них — класичні київські горби, нові й старі будинки, дерева, які художник малював у різні пори року і в різний час, крізь туман, снігопад чи дощ. Погода змінюється, але композиція, рама вікна, висота спостереження — незмінні константи, завдяки яким існує це «тут і зараз».

«Сім днів», «Птах над Біркенау» та «Антропний принцип» і визначають творчий метод Вайсберга та загальний настрій експозиції. Напруга творення, світло й тінь, ледве помітні, але критично важливі деталі, гра на межі реального й абстрактного, затишок «антропного принципу», спалахи катастроф. І, головне, при всіх експериментах — дуже ясний дуалізм добра і зла.

Серія «Родина» — це автопортрети, а також портрети батька, матері, дружини, сина, оммажі Ренесансу й бароко. Вайсберг прагне, щоби портрет був не просто схожий, а «обпікаюче схожий»: він підіймає на поверхню полотна той потік емоційного життя, який неможливо побачити в повсякденні. Ці роботи сповнені любові.

У залі навпроти — серія «Чужі доми». Вайсберг малює колишнє єврейське містечко Жагаре в Литві. Точніше, те, що там лишилося від колишніх мешканців — меморіальні таблички на будинках, де вже живуть інші люди. «Чужі доми» — бачення майже протокольне, безжальне. Чіткі контури, акцентовані подробиці, старовинні красиві будівлі (Біла синагога, Червона синагога), кожна зі своїм характером, — і порожнеча, навіть пустка, — як перед воротами Біркенау.

Ще одна інтерпретація протистояння світла і темряви з’являється в серії «Стіна», створеній під час Революції гідності і в перші тижні після її завершення. Вайсберг зосередився на найбільш трагічних подіях на Майдані в січні і лютому 2014-го, сповнених вибухів, диму та вогню.

Серія «Тонка червона лінія» — це полотна з досить буквальною червоною лінією, яка насправді є влучною історичною паралеллю. Термін «тонка червона лінія» виник під час Кримської війни. У битві при Балаклаві 25 жовтня 1854 року, щоби прикрити широкий фронт можливої ​​атаки російської кавалерії, британський генерал-майор сер Колін Кемпбелл наказав солдатам вишикуватися в шеренги по дві людини замість передбачених статутами шеренг по чотири. Мундири британського війська були червоного кольору, звідки й пішла назва, яка символізує відчайдушну оборону. Таку ж відчайдушну, як протистояння українців агресору.

У березні-квітні 2022-го Вайсберг через сімейні обставини перебував за кордоном, де створив ще один документ часу — «Дорожній щоденник». Як згадує сам художник, на першій же зупинці в Польщі він купив сині й жовті фломастери та сто аркушів чорного паперу. Спочатку з’явився автопортрет, а потім «Янгол ЗСУ», портрет Тараса Шевченка, російський корабель, який прямує у відомому напрямку, силуети дерев на порожніх вулицях, нічні шосе, сліди цивільних літаків у небі.

Остання зала присвячена Бабиному Яру. На стінах — чорно-білі лінорити, копії муралів, намальовані Вайсбергом у заповіднику «Бабин Яр», а на екрані — радянська кінохроніка замивання Яру рідкою пульпою в 1950-х, яке зрештою призвело до куренівської трагедії 1961 року.

Попри всі символи тривожних часів, «В пошуках втраченого сенсу» — не лише про битви і втрати. Тут є Київ як місто з медитативних зимових краєвидів Брейгеля-старшого. Дон Кіхот, що вигукує: «А млини-то стоять, Санчо!». Гра зі смертю в шахи. Морські пірси, що римуються з дорогами, та скупо підсвічені вулиці, що не губляться навіть посеред блекауту.