На прохання БЖ дизайнери та архітектори розповідають про свій район у столиці — його візитні картки та його болі. Минулий випуск був присвячений Виноградарю, цей — Оболоні — єдиному масиву, якому пішли на користь новобудови.
Як починалася Оболонь?
Оболонь стала першим житловим масивом Києва, зведеним із нуля на штучно насипаному ґрунті. Будівництво розпочалося на місці, де пролягали заплавні луки, які називали «болонню» — звідси й назва. Цю низинну територію навесні повністю заливало водами Дніпра. Жити тут було неможливо: місцевість являла собою радше угіддя, куди кияни виїздили на полювання.
Після Другої світової війни Київ стрімко розширювався. План забудови Оболоні розробила майстерня № 4 «Київпроєкту», і 1968 року тут розпочалося будівництво. Пісок і ґрунт для намиву брали з місця нинішньої затоки та з русла річки Почайна. Через вивезення піску та прокладання колій річка перетворилася на систему озер — Вербне, Йорданське, Кирилівське, Андріївське, Опечень і Мінське.
Оточена озерами з одного боку та Дніпром з іншого, Оболонь замислювалася як оаза: біля кожної водойми мали з’явитися рекреаційні зони. Частину озер планували вписати безпосередньо в житловий масив. Вдалося це лише з Білим озером на проспекті Івасюка, 45–49.
Простір між озерами та вулицею Богатирською відвели під промислову забудову. Кілька ділянок лишили для майбутніх підприємств. Зараз ці території зайняли ТРЦ «Блокбастер», Plaza та автосалони.
Шестикутне планування
Оскільки Оболонь будували з нуля, архітектори мали спроєктувати цілісну інфраструктурну схему. Якщо подивитися на район згори, на мапі добре видно «бджолині стільники»: вулиці розходяться під кутом 60 градусів і перетинаються так, що утворюють шестикутники, а в місцях їх перетину додали кільця для розвороту.
Завдяки такій структурі на Оболоні рідше перетинаються автомобільні потоки. У класичній квадратно-гніздовій сітці вулиць, як на Подолі, водіям доводиться зупинятися на кожному перехресті. Тут же рух плавніший. Винятком є перехрестя біля станції метро «Мінська», де рух найінтенсивніший. Там планували прокласти міст-шляхопровід, але так і не зробили цього.
Шестикутна форма мікрорайонів стала впізнаваною рисою Оболоні. Цей мотив проявляється навіть у деталях: уздовж вулиці Прирічної будинки розташували у формі напівшестикутників, а в дитсадках № 603 та № 605 паркани, що розділяють ігрові зони, теж утворюють шестикутники — це не збіг, а свідоме наслідування.
Будинки біля Йорданського озера
До появи Троєщини Оболонь була найбільшим житловим масивом Києва. Першою почали забудовувати ділянку навколо місця, де зараз розташований кінотеатр «Братислава». Згодом будинки постали біля станції метро «Оболонь», далі забудова поступово просувалася на північ. Зводили поширені серії житлових будинків, однак деякі з них — у нових, незвичних варіаціях.
Так, біля Йорданського озера є чотири споруди, збудовані у 1984–1986 роках. Це 16- та 12-поверхові будинки серії АППС К-134 (великопанельні житлові будинки, розроблені для спорудження в Києві, Донецьку та Кривому Розі — прим. ред.). Незвичність їх у тому, що вони об’єднані в каскад, аби візуально «спускатися» до озера.
Близькість до води підкреслена синьою плиткою на фасаді. Під будинками проклали стежки, щоб, вийшовши з під’їзду, мешканці швидко опинялися біля води. З іншого боку озера нещодавно впорядкували парк. Є великий проєкт цього простору з доріжками, містками й майданчиками, над яким ми працювали разом з батьком. Поки реалізували лише частину.
Будинки-«ромашки»
Будинки-«ромашки» — унікальний проєкт, розроблений Михайлом Будиловським. Їх зводили буквально зверху вниз — експериментальним методом підняття перекриттів. Такий спосіб зручний там, де немає місця для роботи баштового крана.
Суть методу полягала в тому, що на ділянці встановлювали вертикальні опори, а внизу заливали залізобетонне перекриття. Після застигання плиту домкратами піднімали на найвищий рівень і фіксували на опорах. Так повторювали з кожним наступним поверхом, доки не доходили до низу. Згодом порахували, що будувати у такий спосіб надто дорого, тож технологія лишилася в минулому.
Першу 16-поверхову «ромашку» звели 1982 року — зверху вона й справді нагадує квітку. Або кукурудзу: так її називають через напівкруглі балкони. Другий, 22-поверховий, будинок завершили 1990-го — вже без Будиловського, який на той час поїхав до США. Цей варіант був простішим: з вікнами, а не лише балконами.
Усередині «ромашка» вражає не менше — ліфт розташований у центрі будівлі, а коридори побудовані у формі кільця. Попри складність конструкцій, будинки вийшли міцними й довговічними. Єдине, що їх псує, — хаотичне клаптикове утеплення фасадів.
«Будинки кагебістів»
Проєктанти від початку розуміли: звести гігантський масив за один раз неможливо. Поки завершуватимуть одну чергу, технології зміняться і перші квартали вже видаватимуться застарілими. Тому центральні ділянки масиву свідомо залишали порожніми — для наступного покоління архітекторів. Під майбутню забудову відвели, зокрема, всю лінію набережної — саме там згодом з’явилися котеджі та нові житлові комплекси.
Подекуди ці території забудували по-химерному. Але з’явилися й справді вдалі проєкти. Наприклад, будинки на вулиці Левка Лук’яненка, 18 та Олександра Архипенка, 2/12 — квартири там виділяли працівникам спецслужб. Обидва проєктував Борис Гудков. Різновисотні блоки, підкреслені вертикалі та елементи постмодернізму — ця мова форм була характерною для переходу від радянської епохи до сучасності.
Мікрорайон на Івасюка, 58—59
Рис постмодернізму Гудков надав і забудові між вулицями Північною та Прирічною — на самому північному краї масиву. Тут він працював із молодим архітектором Валентином Ісаком, який згодом відіграв важливу роль у формуванні Оболоні.
Забудову в цій зоні вели за найновішими на ту мить серіями пізнього СРСР — «АППС» і «Т». Водночас за індивідуальними проєктами зробили 22-поверхову будинок-вежу з увігнутими і трапецієподібними балконами і радіоекологічною лабораторією на перших поверхах, податкову інспекцію з масивними фасадами і скляним кубом та школу № 298 з каскадами балконів і великими арками. Цю частину масиву завершили наприкінці 1980-х.
Будинок на проспекті Івасюка, 16-Д
Валентин Ісак (наголос на «І» — прим. ред.) — уродженець Молдови. Він закінчив архітектурний факультет політехнічного інституту в Кишиневі, працював у «Молдгіпробуді», а 1981 року став головним архітектором міста Бєльці. Згодом його направили до Києва працювати в одній із майстерень «Київпроєкту», яку він невдовзі очолив. Ісак був не стільки яскравим автором, скільки сильним організатором, здатним грамотно керувати командою архітекторів.
В архітектурі Ісака можна виокремити три періоди. Перший — забудова вздовж набережної між Свято-Покровським собором і котеджами вздовж Дніпра. Цей період став для архітектора своєрідною «пробою пера» та полем творчих пошуків у роботі з цегляними конструкціями — до того він працював переважно з панельною забудовою. Для будинків цього періоду характерні напівкруглі або квадратні балкони, облицювання фасадів могло бути або цеглою, або плиткою. Зверху будинки можуть бути пласкими, або завершуються цегляними діагональними верхівками.
Найяскравіші приклади — два десятиповерхові будинки на проспекті Володимира Івасюка, 16-Д. Будівля складається із секцій з напівкруглими та прямими балконами, а також має великі напівкруглі вікна на останніх поверхах. Над різними під’їздами розміщені або трикутні фронтони, або залізобетонні конструкції з металевими тросами, що імітують форму класичного даху.
«Дорога до храму» біля Свято-Покровського собору
Другий період Ісака — «період білої цегли», як у забудові навколо метро «Мінська». Зона вздовж вулиці Левка Лук’яненка довго лишалася порожньою. У 2000-х її передали Ісаку, і тоді в нього виникла ідея проєкту «Дорога до храму», яка веде до Свято-Покровського собору.
Вулицю забудували будинками із силікатної цегли й пофарбували їх у білий чи світло-жовтий колір. Вони мають напівкруглі панорамні лоджії з жовтим склом у нижній частині. Саме тут з’являються перші червоні дахи, спорудженням яких відомий Ісак.
Яскравий приклад — будинок на вулиці Левка Лук’яненка, 29. Тут три ритмічні 16-поверхові домінанти, розвернуті до вулиці «торцем». Щоби фасад не здавався пласким, квадратні балкони по кутах розташовано ступінчасто, а в центрі вони набувають трапецієподібної форми.
Додавання червоних дахів робить силуети ще яскравішими й візуально витягнутими: на 20-поверхівках проспекту Володимира Івасюка, 24 і 24-А надбудовано справжні червоні «піраміди» зі шпилями. Ця забудова вважалася шалено елітною — по суті, такою вона лишається й нині. У цих будинках навіть з’явилися перші п’ятикімнатні квартири: до цього чотири кімнати були максимумом. Крім того, заклади харчування тут не стали, як зазвичай, виносити в окремі споруди, а розмістили на перших поверхах. Так витрати на будівництво окупалися швидше. В одному з цих будинків Ісак розмістив і власну майстерню.
«Червона площа»
Безпосередньо біля храму є так звана червона площа — місцеві називають її так через червону плитку пішохідної зони. За проєктом замість плитки тут мали бути трава й дерева. Лунки під дерева залишилися й досі. Але під площею зробили паркінг: зручно для мешканців, проте корінню дерев просто ніде було б рости. Через плитку простір перегрівається літньої пори, зате подобається скейтерам.
У центрі ансамблю розташували Свято-Покровський собор. Церков на Оболоні раніше не було — собор мав стати першим на районі храмом. Будівництво почали в середині 1990-х, але досі не завершили. Тож аби дістатися набережної, доводиться обходити будівельний паркан.
Будинки-свічки
Ісак багато уваги приділяв благоустрою. Показовий приклад — його будинки-свічки на проспекті Володимира Івасюка, 43-В і 43-Г. Вони стоять поруч з єдиним озером серед житлової забудови. Окрім невеликого двору навколо будинків, Ісак повністю відремонтував стадіон поряд — хоча той формально не належав до комплексу.
Також архітектор проклав вимощені плиткою доріжки навколо озера й стадіону, щоб люди не ходили ґрунтовими стежками. По суті, це продовження логіки модерністських проєктувальників: якщо будуєш дім — облаштовуй і середовище довкола.
Саме Ісак розбудував набережну Оболоні, створив сквер біля станції метро «Мінська» і встановив там пам’ятник архангелові Михаїлу. Він також повністю впорядкував площу з пам’ятником Сантьяго-де-Чилі — на честь міста-побратима Києва.
«Дрім-таун»
Результатом благоустрою став і «Дрім-таун», що з’явився на місці величезного пустиря. Після прокладання метро тут лишався великий котлован і відкриту ділянку постійно продувало вітрами. Коли поруч почали зводити нові житлові будинки, постало питання про громадський простір для мешканців. Так виник «Дрім-таун» — у вигляді закритого бульвару з магазинами, місцями для дозвілля та єдиним у місті аквапарком. Це вдале рішення для району.
Елітні котеджі
Третій період творчості Ісака — «період червоної цегли» в забудові вздовж набережної парку «Наталка». Архітектура цього часу цитує постмодерні будівлі іспанського архітектора Рікардо Бофілла — з його образами палаців і фортифікацій. Саме тому в забудові цього періоду з’являються башточки як характерний мотив.
У 1976 році між будинками №№ 10 та 12 на проспекті Володимира Івасюка та набережною звели великий бруталістський Інститут гідробіології НАН України. Але все навколо залишили порожнім — як резерв під майбутню забудову. Згодом Ісак вирішив забудувати цю ділянку приватними котеджами вздовж Дніпра. Будинки з червоної цегли з гострими верхівками, що імітують гострі башти, — демонстративно «статусне» житло для депутатів і бізнесменів.
Котеджі планували будувати й далі, але виникла проблема. Значну частину будинків Ісак мав віддавати «потрібним людям», щоб і далі не мати проблем з дозволами на будівництво. Наприклад, один із котеджів належав Віктору Януковичу, інший — Віктору Медведчуку. Будівництво було дорогим і через такі «подарунки» не окупалося, тож Ісак знову перемкнувся на багатоповерхові будинки — як-от ЖК «Оазис».
ЖК «Оазис»
У 2004 році Ісак розпочав комплексний проєкт комплексу «Оазис» — місця, де пройшло моє дитинство. В архітектурному середовищі ми жартома охрестили стиль цього комплексу «молдавськими баштами», бо Ісак майже всюди зводив дахи у вигляді веж. До того ж він любив прикрашати будинки розмаїтими металевими конструкціями без функціонального призначення, підкреслювати секції під’їздів, робити псевдоколони, які нічого не тримають. У цьому — його своєрідна іронія щодо архітектури.
Комплекс складається з чотирьох кварталів, що наслідують тему оболонських шестикутників: будинки закручуються, мов равлики, каскадом спускаючись від проспекту Івасюка до парку «Наталка».
Головний принцип «Оазису» — секційність. Восьмиповерхівки мають увігнуту конфігурацію, що формує напівкруглі дворики. З боку вулиці вони відокремлюють літні тераси кожного закладу, а з боку подвір’я створюють локальні простори біля кожного під’їзду.
Є й дев’ятиповерхові, доволі прості, будинки з кутовою секцією, розгорнутою під кутом 60 градусів — для поєднання із сусідніми корпусами. Їхня виразна риса — напівкругле завершення з круглим віконцем з одного боку та заскленим пентхаусом з іншого. Далі йде велика група 16-поверхових секцій із металевою кулею або порожнистою пірамідою на вершині.
Найскладнішу архітектуру мають 13–16-поверхові секції, що виходять фасадами на проспект Володимира Івасюка. Тут Ісак активно використовує прийоми, близькі до архітектури Рікардо Бофілла: опори, що імітують античні колони, балкончики під’їздів, напівкруглі фронтони й арки. Кути будинків заокруглені й нагадують високі вежі, увінчані конусами дахів. Уся ця забудова зведена до єдиного стилю з яскраво-помаранчевою цеглою, білими карнизами, напівкруглими вежами та червоними завершеннями дахів.
Саме тут, на будинку по вулиці Івасюка, 4, можна побачити справжній пам’ятник епосі нульових — невелику православну церкву на даху. Бізнесмен, який мешкає в пентхаусі, незаконно захопив технічний поверх і надбудував там приватну церкву. Місцеві розповідають, що це каплиця на честь його загиблої доньки.
Храм Різдва Христового
Поруч з «Оазисом» і вже не ісаковськими будинками-вітрилами стоїть храм Різдва Христового. Його спроєктував мій батько Олег Калиновський, який теж працював у майстерні Ісака. До оздоблення фасаду він залучив художницю Людмилу Мєшкову (оздоблювала зокрема Будинок кіно в Києві і штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі — прим. ред.) — вона виклала тут свої майоліки.
Так само батько став архітектором реконструкції парку «Наталка». Парк існував тут ще за радянських часів, але був незавершеним: фактично він являв собою доріжки з бетонних плит серед дерев.
Невтілені аквапарк і готель
Ісак планував звести на території парку великий готель і аквапарк. На «Мінській» готувалися проєкти висоток, а на місці моста-хвилі мусило з’явитися кафе-маяк. Але через конфлікти з бізнесменами та судові справи Ісак покинув Україну, і ці проєкти так і лишилися нереалізованими. Можливо, це й на краще, оскільки аквапарк за планом займав велику частину парку, а готель мав би 16 поверхів і стояв би прямо на березі Дніпра. Це забрало б зелену зону і вигляд на річку, зруйнувало б ідею каскадності ЖК «Оазис».
Оболонь — масив, якому парадоксально пішла на користь нова забудова. Вона принесла сюди благоустрій і хвилю закладів, а також змінила статус території: зі «спальника» Оболонь перетворилася на масив з елітною, але відкритою для доступу забудовою.
У випадку з Оболонню це радше плюс, адже на відносно невеликій площі тут почали жити люди з різним рівнем достатку: не сформувалися окремі «райони для багатих» і «гетто». Через закриття частини підприємств масив мав усі шанси на маргіналізацію — від Троєщини його відрізняла тільки наявність метро. Проте все відбулося гармонійно: нова забудова не знищила інфраструктуру, а, навпаки, сформувала її.
