На прохання БЖ дизайнери та архітектори розповідають про свій район у столиці — його візитні картки та його болі. Минулі випуски були присвячені Виноградарю й Оболоні. Тепер говоримо про Пріорку — район, який дав Києву статус міста-саду, де побудували дім-«Титанік» і де пролягає найстаріша трамвайна лінія столиці.
Пріорка — історична місцевість, межі якої сьогодні визначаються доволі умовно. Зазвичай її окреслюють площею Шевченка на півночі, залізницею на півдні та промисловою зоною на сході. Найбільш дискусійною залишається західна межа: тут Пріорка переходить у приватну забудову Вітряних гір. Часто її проводять по вулиці Вишгородській, однак історично до Пріорки належать і території, що лежать західніше.
Місцевість сформувалася у XVII столітті на місці поселення Яцківки. Її заснував пріор — католицький настоятель монастиря — Петро Розвадовський, звідки й походить назва. До складу Києва Пріорку включили 1880 року. Тривалий час вона зберігала напівсільський характер: мешканці займалися городництвом і садівництвом, а продукцію продавали на міських базарах. Завдяки родючим ґрунтам і відносно спокійному середовищу Пріорка також стала популярним дачним районом.
Садиба Крістера
У 1848 році одну з ділянок на Пріорці придбав саксонський підприємець Вільгельм Крістер, який приїхав до Київської губернії налагоджувати роботу ткацької фабрики в містечку Хабно. Його захоплення садівництвом визначило подальшу долю цієї території: придбавши землю, Крістер заснував фірму «Садівництво і насіннєве господарство “В. Крістер”». Тут вирощували саджанці плодових і декоративних рослин, котрі постачали як приватним замовникам, так і для озеленення міста. Значною мірою саме завдяки таким господарствам Київ закріпив за собою репутацію «міста-саду».
У 1880 році Крістер збудував на ділянці двоповерхову неокласичну дерев’яну садибу з бруса, обшитого дошками. Будинок вирізнявся характерним оздобленням: вікнами з різьбленою лиштвою, колонами, дерев’яним мереживом уздовж даху та оформленим фронтоном. Упродовж ХХ століття функція будівлі неодноразово змінювалася: після Жовтневого перевороту тут діяла трудова колонія для неповнолітніх безпритульників, згодом — Інститут хлору.
У 2000 році садиба отримала статус щойно виявленої пам’ятки архітектури, однак реставраційні роботи так і не розпочалися. 2011 року під час сильних дощів одне з повалених дерев пошкодило будівлю, після чого споруду майже повністю розібрали. Обіцяли повне відтворення — з виготовленням усіх елементів і відновленням первісного вигляду, однак план досі не реалізований.
ЖК «Паркове місто»
Територія, що колись належала Вільгельму Крістеру, сьогодні відома як Крістерова гірка, або урочище Крістера. У радянський період тут діяв радгосп «Троянда», де продовжували місцеві садівничі традиції, вирощуючи саджанці в теплицях. Довкола були парки та приватні будинки. У 2000-х роках ситуація змінилася: значні площі почали відводити під житлове будівництво.
У 2004 році мешканців району зібрали в школі № 34 для обговорення реконструкції хрущовок на вулиці Вишгородській. Застаріле житло планували перебудувати, а його мешканців переселити до нового комплексу, який мали звести на території Крістерової гірки.
Втім, уже 2005 року на цій ділянці розпочалося зведення ЖК «Паркове місто», й програму переселення не реалізували. Хрущовки залишилися без змін, а значну частину колишніх садів забудували 27-поверховими будинками. До складу комплексу включили парк «Крістерова гірка», обмеживши парканом прохід до нього: територія стала доступною лише мешканцям комплексу.
У 2017 році громада Пріорки виступила проти нової забудови поблизу садиби Крістера. Компанія «Будінвест КМ» планувала звести тут чотири 25-поверхові будинки. До початку робіт устигли знищити близько 300 дерев — на частині стовбурів досі збереглися маркування. Тутешні жителі неодноразово демонтовували будівельний паркан навколо ділянки. Згодом міська адміністрація виявила порушення в дозвільній документації та зв’язки забудовника з Росією, після чого роботи зупинили.
Школа № 16
Навпроти парку «Крістерова гірка» у 1936 році за проєктом архітектора Миколи Сдобнєва збудували школу № 16. Це типовий приклад шкільної архітектури сталінського періоду — стримана, симетрична будівля з виразною композицією. Коли почалася хрущовська боротьба з архітектурними надлишками, з неї позбивали декоративне оздоблення.
Втім, у міській пам’яті вона закріпилася не так завдяки архітектурі, як через моторошну історію про вбивцю-отруйницю Тамару Іванютіну, котра стала останньою жінкою в СРСР, засудженою до страти.
Працюючи в шкільній їдальні посудомийницею, вона труїла учнів і працівників школи талієм — токсичною речовиною, яку використовують у геології. Де її взяла — невідомо. Таким чином жінка мстилася неслухняним дітям і колегам, які підозрювали її у крадіжках харчів з кухні. Тоді померло четверо людей. Це відбувалося у 1987 році. 1990 року зловмисницю розстріляли в Лук’янівській в’язниці.
Кінотеатр імені Т. Г. Шевченка
Північніше по вулиці Вишгородській на території Крістерової гірки розташований кінотеатр імені Шевченка, збудований 1962 року. Це один із небагатьох київських кінотеатрів в окремій будівлі. Глядачів тут зазвичай мало, але сеанси не скасовують: якщо є хоча би двоє, фільм покажуть. Якось я прийшла зранку, а нікого більше не було. Я купила два квитки й насолоджувалася переглядом у тиші одна.
Зовні ця двоповерхова будівля має лаконічний і майже непримітний вигляд. Сьогодні фасад утеплений і пофарбований у неприємний болотистий колір, раніше він був облицьований простою бежевою керамічною плиткою. Але найцікавіше — всередині: тут збереглися одразу три мозаїчні панно видатного подружжя монументалістів Степана Кириченка і Надії Клейн.
У вестибюлі — великий портрет Шевченка, викладений смальтою. Його обрамлюють колосся і квіти, а навколо — напис із позолотою: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Над сходами — диптих «Кобзар». Ці мозаїки спочатку створили для музею Шевченка, але після його реконструкції демонтували й перенесли до кінотеатру, де вони зберігаються донині.
Парк «Кинь-Ґрусть»
Далі на північ від Крістерової гірки розташований парк із незвичною назвою. За легендою, вона виникла ще у 1787 році. Тоді на Пріорці під час поїздки з Петербургу до Криму зупинялася російська імператриця Катерина ІІ разом із князем Григорієм Потьомкіним.
Уночі вони розважалися на території майбутнього парку, а зранку Потьомкіну стало зле. Катерина, озирнувшись на навколишню красу, сказала: «Кинь грусть!» За переказами, звідси й походить назва.
Художні майстерні на Сошенка, 33
У 1949 році Художній фонд УРСР придбав садибу неподалік парку «Кинь-Ґрусть» і створив у ній Будинок творчості художників. Він працював до 1962 року, поки функції Будинку не перенесли до містечка Седнів на Чернігівщині. Садибу передали Академії мистецтв СРСР під творчі майстерні, а колишню вулицю Батайську, де вона розташована, перейменували на честь Івана Сошенка, українського художника та соратника Тараса Шевченка.
Тут працювали відомі художники-шістдесятники Михайло Вайнштейн, Зоя Лерман, Іван Григор’єв та Олександр Дубовчик, чиї монументальні роботи досі можна побачити в Києві. Після 1991 року садибу поділили між Національною спілкою художників України й Національною академією образотворчого мистецтва та архітектури.
У 2012 році майстерні опинилися під загрозою зникнення: садибу планували знести, територію забудувати житловим комплексом «Лісова палітра», хоча за генпланом Києва на цій ділянці дозволялася лише малоповерхова садибна забудова. Роботи не почалися, а місцева спільнота відстояла майстерні. Відтоді садиба функціонує як культурно-мистецький центр, де проводять виставки, мистецькі акції та художні, архітектурні й урбаністичні воркшопи.
Будинки з вежами на Вишгородській, 12 та 21
Перша багатоповерхова забудова на Пріорці — три- і чотириповерхові сталінки вздовж вулиці Вишгородської. Тоді особливо виділялися два великі будинки з вежами — на Вишгородській, 12 та Вишгородській, 21. Вежі слугували архітектурним акцентом, які робили в’їзд до Пріорки з боку залізниці урочистішим.
Будинок під номером 12 — чотириповерховий житловий, а в будинку під номером 21 розмістили Комунальну аварійно-рятувальну службу. У 1930-х роках тут діяло училище для пожежників. Під час Другої світової війни у приміщенні організували заклад під назвою «їдальня для помираючих з голоду». Після війни училище відновило роботу. З північної сторони будинку прибудували Інститут туризму, створивши комплекс із різноманітними функціями.
Будинок-«Титанік» на Сокальській, 1
У 1939 році на вулиці Сокальській, 1 з’явився експериментальний будинок галерейного типу. Його спроєктував архітектор Йосип Каракіс для робітників взуттєвої фабрики на Куренівці.
У дворі цього чотириповерхового будинку квартири об’єднані відкритими галереями. Вони нагадують палуби океанічного лайнера, через що будівлю і прозвали «Титанік».
Галереї задумувалися як спільний простір для мешканців, щоб заохочувати спілкування і створювати відчуття спільноти. Більшість жителів, може, й не знають про намір архітектора, але слідують йому інтуїтивно: сусіди виходять на спільний перекур і розмови, діти граються в галереях, не виходячи у двір.
Школа № 8
Південніше будинку-«Титаніка» розташована школа № 8, зведена у 1937 році за проєктом Емануїла Коднера. Протягом попередніх десятиліть фасад школи фарбували у пастельні відтінки, які гармоніювали з довкіллям. Але зараз її перефарбовують у страшенні червоні й помаранчеві кольори. Фасад при цьому навіть не утеплюють — просто фарбують.
Мені, як художниці, що викладає малювання дітям, боляче на це дивитися. Діти сприймають кольори набагато яскравіше, ніж дорослі. Обираючи кислотні кольори, дорослі спираються на власну нестачу яскравого в житті й забувають, що на дітей це впливає інакше. Перенасичення кольорами негативно діє на концентрацію уваги й поведінку у дітей.
Мало би більше сенсу створювати окремі яскраві акценти, а не перетворювати школу на суцільну червону пляму, яка й поза контекстом дитячого сприйняття видається просто несмаком.
Кінотеатр «Кадр»
У нас на Пріорці досі працює дитячий кінотеатр «Кадр». У Києві таких усього два: другий — «Старт» — на Березняках. «Кадр» десять років розміщувався в будинку з вежею на Вишгородській, 21, а 1962 року переїхав у щойно збудований житловий будинок на Вишгородській, 4.
Під кінотеатр у будинку відвели два поверхи й виділили його неокласичними портиками з пілястрами і двома симетричними порталами для плакатів і афіш. Збереглася навіть оригінальна вивіска.
У цих невеликих кінотеатрах, як «Кадр» та «Старт», усього один зал на сто глядачів і невеликий екран, на якому здебільшого показують дитячі фільми. Можливо, вони не найприбутковіші, але зручні своєю локальністю: місцеві приходять сюди з дітьми і не мусять їхати в торгові центри на Оболонь чи «Почайну».
Натуралістичний центр
Навпроти школи № 8 за високим парканом можна побачити на випасі віслюків, маленьких коней і овець. Це юннатський дендрологічний парк, що оточує Національний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді. Тут діти у позашкільний час вивчають екологію, доглядають рослини й вчаться поратися біля тварин. На території є ще й окрема будівля художньої школи, де я в дитинстві вчилася малювати.
Центр з’явився як біологічна станція юних ленінців у 1925 році. На станції було навчально-дослідне господарство: фруктовий сад, городи, пташники, пасіки й невеликі ферми, в яких досі живуть свійські тваринки.
1955 року в центрі парку за проєктом архітектора Лева Катка побудували великий неокласичний корпус. Тут розміщуються робочі й навчальні кабінети, а також музей хліба.
Парк «Березовий гай»
Поруч із натуралістичним центром розташований парк «Березовий гай». До 1939 року він мав назву Парк культури та відпочинку імені Миколи Єжова — народного комісара внутрішніх справ СРСР, з яким пов’язують пік масових репресій 1937—1938 років. Після його арешту через звинувачення у змові проти Сталіна парк перейменували на честь Тараса Шевченка. Водночас пам’ятник Йосипу Сталіну демонтували аж 1961 року.
Раніше це був справді парк розваг. Тут побудували дерев’яний кінотеатр, танцювальний майданчик і навіть високу парашутну вежу. Але оскільки ці конструкції були дерев’яними, до наших часів вони не збереглися.
Шевченкова Хата
Ім’я Тараса Шевченка тісно пов’язане із цим парком. На його території зростає трьохсотрічний дуб, під яким, за переказами, любив відпочивати поет. У нижній частині парку є меморіальний будинок-музей Шевченка. Прибувши до Києва у серпні 1859 року, поет оселився в «білій-білій, наче сметана» хаті місцевої жительки Варвари Пашковської. Погостювавши два тижні, Шевченко поїхав у Петербург, а хату з тих пір називали Шевченковою.
Оригінальна споруда зістарилася і, на жаль, не збереглася. У 1989 році на її місці спорудили нинішній будинок, який і став музеєм.
Інститут надтвердих матеріалів ім. В. Бакуля
Якщо вздовж Вишгородської вулиці переважає історична та довоєнна забудова, то паралельна Автозаводська формує інший міський шар — переважно повоєнний, із багатоповерхівками, науково-дослідною інфраструктурою та виробничими комплексами.
Тут і сьогодні працює Інститут надтвердих матеріалів імені Валентина Бакуля НАН України, де досліджують і виготовляють синтетичні алмази, а також розробляють потрібне для цього обладнання. Такі матеріали широко застосовують у промисловості — від виготовлення різальних і шліфувальних інструментів до електронних компонентів, зокрема напівпровідників і діодів, — а також у медицині й ювелірній галузі.
Є старе фото, яке добре передає дух цього місця: робот у вигляді вусатого чоловіка, одягненого у вишиванку, тримає в руках алмаз. Це був демонстраційний експонат інституту, який возили по промислових виставках. За кілька хвилин робот під дією тиску створював алмаз із графітового пилу — це була дуже ефектна демонстрація складного процесу, що по-справжньому вражала глядачів.
Саму будівлю інституту з чистими, як алмаз, формами, звели у 1961 році архітектори Євген Іванов, Михайло Сиркін і Валентин Єжов, котрий згодом став головним архітектором Києва. Усередині — неочікувана для такого місця річ: власний ботанічний сад і подвір’я зі ставком.
Кафе «Рівне»
На перетині Автозаводської та вулиці Ярослава Івашкевича стоїть невелика будівля, зашита в синьо-сірі панелі вентфасаду. Усередині — типовий набір орендарів: АТБ, «Укрпошта», меблевий магазин, за якими вже не впізнати колишнє кафе «Рівне».
До 1500-річчя Києва кожна область отримала можливість «представити себе» в столиці через окремий заклад. На Пріорці таким місцем стало саме це кафе, облаштоване в одноповерховій будівлі колишньої дієтичної їдальні. Проєктували й оформлювали його архітектори та художники з Рівного. Фасад прикрашав великий глазурований рельєф із гербом міста, однак його знищили під час реконструкції 2008 року, коли будівлю віддали під сучасну комерцію.
Пуща-водицький трамвай
Уздовж Автозаводської проходить трамвайна лінія, що з’єднує Контрактову площу з Пуща-Водицею. Вона функціонує з 1900 року і вважається найстарішою збереженою трамвайною лінією міста. Старішим був лише маршрут 1892 року між Хрещатиком і Контрактовою площею, але його демонтували ще у 1930-х, замінивши тролейбусом.
Спочатку трамвай був паровим і рухався однією колією: доїздив до кінцевої, розвертався і лише тоді їхав назад. У 1905 році лінію модернізували й проклали другу колію. Фінансування забезпечив підприємець і цукровий магнат Лазар Бродський, завдяки якому в Києві також з’явився Бессарабський ринок.
Площа Тараса Шевченка
Перед тим як зайти в Пуща-Водицький ліс, трамвай проходить через площу Тараса Шевченка — північну межу Пріорки.
Це, напевно, найгірша площа в Києві з погляду урбаністики. Великий, слабо організований простір із заплутаними розв’язками, однаково незручний для водіїв і пішоходів. Перетнути його складно: переходи неочевидні, логіка руху — теж.
Раніше площа була чіткішою за структурою: до неї прилягала житлова забудова Пріорки та два наукових інститути. Наприкінці 1980-х ситуація почала змінюватися: з’явилася автостанція «Полісся», а згодом і стихійний ринок, що хаотично обростав кіосками і торгівельними контейнерами. А далі на площі поставали численні МАФи, торгівельні ряди, магазини, які остаточно зіпсували і так складну розв’язку площі.
Пріорка має достатньо проблем, та й навіть через свої розміри вона ніколи не змагатиметься з київськими житловими масивами за звання кращого. Вона цінна радше своєю здатністю на невеликій території сконцентрувати сліди всіх епох, які переживав Київ: від садиб аристократів до інститутів, де випускають алмази, від перших експериментальних сталінок до забудови, яка знищує Київ, що колись мав звання міста-саду.
