Йо Мін Пей: архітектор, якого возненавиділи (а потім полюбили) в усьому світі

«Ви, хлопці, збожеволіли! Люди подумають, що вона ось-ось завалиться», — це була перша реакція мера Далласа Еріка Джонсона на макет нової будівлі мерії.

Макет нагадував припаркований інопланетний корабель, перевернену плитку шоколаду Toblerone чи витягнуту піраміду, поставлену догори дриґом, — він не походив на стриману державну будівлю. Роздивившись макет ще кілька разів, Джонсон дав проєктові зелене світло.

Джонсон вважав, що будівля змінить долю міста. Вона мала розвіяти дух «найбільш ненависного міста Америки» — саме в Далласі 1963 року вбили президента Джона Кеннеді, а біля будівлі муніципалітету застрелили підозрюваного у його вбивстві Лі Гарві Освальда. На Далласі стояло тавро могили одного з найулюбленіших президентів США, і Джонсон намагався повернути місту репутацію за допомогою нових архітектурних проєктів.

В 1966 році для оновлення мерії запросили Йо Мін Пея, на той час не дуже відомого архітектора китайського походження, який мав за плечима кілька неуспішних будівель та заморожені проєкти. І не прогадали — згодом Пей отримає найпрестижнішу в світі архітектури Прітцкерівську премію.

За завітами Корбу

Будівля в Далласі не мала б такого вигляду, якби не три книжки.

Приїхавши із Китаю в США у 1935 році, Пей навчався на факультетах архітектури Пенсильванського та Массачусетського університетів, проте розчарувався в освіті. У час, коли Європу — навіть СРСР — захопили ідеї Баугаузу та конструктивізму, американська школа вперто трималася за боз-ар — музейний академічний стиль ХІХ століття.

Усе змінили три книжки архітектора Ле Корбюзьє, які Пей випадково знайшов в університетській бібліотеці, а згодом — і особистий візит самого француза до Массачусетського університету. Для молодого Пея зустріч стала вирішальною: «Два дні з Ле Корбюзьє, або "Корбу", як ми його називали, були, мабуть, найважливішими днями в моїй архітектурній освіті», — казав він.

Вплив «Корбу» помітний і в Даллаській мерії. Проєктуючи макет, Йо Мін Пей надихався будівлею Високого суду Пенджабу й Хар’яни авторства Ле Корбюзьє — однієї з найвеличніших будівель в індійському експериментальному місті Чандігарх. Архітектор поєднав модерністські принципи з індійськими традиціями, створивши з бетону масивні пілони, які тримають перекриття випнутого даху, сонцерізи, що захищають приміщення від пекучого сонця, і нахилений фасад.

Мерію Далласа побудовано за схожим принципом. Її фасад нахилений на 34 градуси. Така геометрія була не лише ефектною, а й практичною: навислі поверхи затіняли ті, що нижче, захищаючи кабінети від пекучого техаського сонця. Як і Ле Корбюзьє, який підкреслив у будівлі індійські мотиви, Пей намагався привнести місцевий колорит. Для цього він подорожував штатом, вивчаючи специфіку Техасу, і врешті вилив фасад у світло-бежевому бетоні — кольорі місцевих ґрунтів. Здалеку може здатися, що мерія буквально вростає в ландшафт.

«Коли ви будуєте міську ратушу, вона має відображати образ людей. І ця будівля мала представляти жителів Далласа. Люди, яких я зустрічав, — багаті й бідні, впливові й звичайні — всі неймовірно пишалися своїм містом. Вони вважали Даллас найкращим містом у світі, і я не міг їх розчарувати», — згадував Пей.

Архітекторові було важливо створити величний простір всередині. Він спроєктував вестибюль у вигляді 30-метрового атріуму. З кожного поверху на нього виходять розташовані каскадом балкони, які виконують функцію спільного робочого простору. А зверху через перекриття зі склопластику просочується м'яке розсіяне світло. Пея питали, навіщо він зробив простір, куди люди приходять сплатити податки, таким розкішним. Він відповідав: «Це народна мерія. Її будують не для мера і не для міської ради. Її будують для людей. І саме люди мають отримувати від неї задоволення».

Мерію відкрили 1978 року, вона припала до душі жителям Далласа. Пей мав особливість — він міг переконати замовників і містян в тому, що його, здавалося б, чужорідні будівлі впишуться в оточення. Даллас був не першим випадком, коли скептично чи навіть вороже налаштовані містяни бойкотували його проєкти, щоб після завершення будівництва сказати «спасибі».

Три дукхи Йо Мін Пея

Пей зізнавався, що крім Корбу, на його сприйняття простору і міста вплинула мати. Сповідуючи буддизм, вона вчила його, що людське буття невіддільно від дукхи — труднощів. Навіть коли він буде вже поважним і визнаним архітектором, кар’єра Пея пронесе на собі печатку дукхи.

В 1964 році Жаклін Кеннеді обрала Пея проєктувати Бібліотеку та музей імені Джона Кеннеді в Бостоні. Бібліотеку планували звести в Кембриджі, неподалік від кампусів Гарварду, втім, як і в Далласі, частина місцевих мешканців виступила проти: вони побоювалися, що музей перетягне на себе туристичні потоки. Проєкт перенесли у Бостон на ділянку над каналізаційною магістраллю. Команді Пея довелося засипати територію додатковими шарами ґрунту, щоб приховати труби, та розробити складну систему вентиляції з метою прибрати неприємний запах.

Нові дукхи чекали на Пея на початку 1980-х — і цього разу проти нього повстало ціле місто. Це був Париж. Тодішній президент Франції Франсуа Міттеран хотів реконструювати Лувр і запропосив Пея як головного архітектора. Той запропонував радикальне рішення: перенести головний вхід у центр подвір'я Наполеона — такий хід дозволив би розподілити величезні потоки відвідувачів, не втручаючись у структуру палацу. На додачу архітектор планував збудувати скляну піраміду, яка стала б новим входом, орієнтиром для відвідувачів і водночас завдяки своїй прозорості не перекривала б вид на історичний ансамбль.

Автор біографії Пея, Картер Вайзман, у своїй книжці наводить кілька коментарів обурених парижан: від «дивно, що для роботи з історичним центром французької столиці знадобилося шукати китайського архітектора в Америці» і до «він руйнує історію Парижа». Сам Пей згадував, що близько 90% парижан виступали проти проєкту: «Я отримував багато гнівних поглядів на вулицях Парижа», — каже він.

Спосіб заспокоїти містян знайшов тодішній мер Парижа Жак Ширак. Він запропонував встановити на місці майбутньої піраміди повнорозмірний макет із тросів, щоб люди змогли на власні очі оцінити масштаб «вторгнення». За чотири дні експозицію відвідали близько 60 тисяч людей. Побачивши реальні пропорції, парижани змінили думку.

Піраміду відкрили у 1989 році. Те, що здавалося архітектурною катастрофою, стало однією з найулюбленіших пам’яток і новим символом міста.

100-річний архітектор

Попри низку проблемних і навіть скандальних проєктів, 1983 року Пей отримав найпрестижнішу нагороду у світі архітектури — Прітцкерівську премію. Він увійшов до числа перших п’яти її лауреатів. Журі високо оцінило його проєкти: реконструкцію Лувру, нову будівлю Східного корпусу Національної галереї мистецтв у Вашингтоні, будівлю Банку Китаю в Гонконгу та мерію Далласа.

Судді відзначали його вміння підпорядковуватися оточенню архітектури і майстерність у використанні матеріалів. Зосередженість, залізна дисципліна й дивовижне вміння долати труднощі, не скаржачись навіть найближчим, допомогли Пею пройти власний шлях крізь випробування та досягти успіху.

Як учень Ле Корбюзьє, Пей приділяв увагу контексту — місцю, в якому постає архітектура, його ландшафту та природному середовищу. Один із найкращих прикладів такого підходу — його лабораторія Меса для Національного центру атмосферних досліджень у штаті Колорадо, розташована серед Скелястих гір. Перед початком проєктування у 1961 році Йо Мін Пей разом із дружиною Ейлін Лу вирушив досліджувати місцевість та навколишню забудову — адже контекст був для архітектора не формальністю, а відправною точкою роботи. Пізніше він розповідав: «Я згадав місця, які в дитинстві бачив разом із мамою — буддійські усамітнені святині на вершинах гір. Там, у Колорадо, я знову намагався прислухатися до тиші — так, як мене вчила мама. Дослідження цього місця стало для мене своєрідним релігійним досвідом».

Працюючи над лабораторією, Пей надихався скельними поселеннями корінних мешканців Меса-Верде. Вежі комплексу ніби виростають із самої гори, формуючи складну систему просторів — так, ніби стародавні каменярі століттями видовбували у скелях проходи, отвори, арки та вікна. Навіть колір фасадів архітектор добирав так, щоб вони зливалися з довколишнім середовищем: вони отримали теплий рожевуватий відтінок, співзвучний кольорам навколишніх гірських порід.

У пізній період Пей зосередився на проєктуванні музеїв і наукових комплексів. Він створив Залу слави рок-н-ролу в Клівленді, штат Огайо, де знову звернувся до улюбленого мотиву піраміди. Згодом з'явився футуристичний Науковий центр Макао в Китаї зі спіралеподібним внутрішнім атріумом, що перегукувався із просторовими рішеннями нью-йоркського музею Гуггенгайма.

Пей також спроєктував художній музей Міхо неподалік Кіото — будівлю, у якій поєднав елементи традиційної японської архітектури із французьким каменем, таким самим, який раніше використовував у внутрішніх залах Лувру. Навіть через десятиліття він продовжував збирати власний архітектурний пазл із культурних фрагментів різних частин світу.

Кульмінацією пізньої творчості Пея став Музей ісламського мистецтва в Досі. Архітекторові був уже 91 рік, коли він розпочав роботу над проєктом. Навіть у поважному віці він не відмовився від свого головного принципу: спершу зрозуміти місце. Пей вирушив у шестимісячну подорож мусульманськими країнами, вивчаючи архітектурні особливості та культурні традиції. Контекст для нього, як і раніше, залишався визначальним.

У результаті Пей створив будівлю зі сучасною, дещо абстрактною пластикою, але наповнив її рисами традиційної мусульманської архітектури: куполами, вежею та характерними орнаментами. Він знову зробив те, що вмів найкраще: не копіював історію, а перекладав її сучасною мовою.

26 квітня 2017 року Пей відсвяткував сторічний ювілей у ресторані Rainbow Room на Мангеттені. Того вечора перед ювіляром вивезли білий торт, створений кондитером Роном Бен-Ізраелем. Його форма повторювала силует Музею ісламського мистецтва — останньої роботи архітектора, який вчився слухати місце, перш ніж змінювати його.