О, це ж я: портрети двійників у об’єктиві Ульріка Колетта і Франсуа Брюнеля

— Ні, я не маю наукової генетичної освіти. Мій підхід винятково художній. Portraits Genetiques — радше візуальна метафора, ніж науковий проєкт. Це спосіб спонукати глядачів до роздумів про сімейну схожість та ідентичність, а не ілюструвати генетику в суто академічному сенсі. Але при цьому близько п’ятнадцяти портретів з цієї серії є частиною постійної експозиції кафедри генетики Вісконсинського університету в Медісоні, що мене одночасно дивує й радує.

Я поєдную традиційні техніки фотографії з методами цифрової постобробки, щоб створювати портрети, які водночас є художніми й науковими. Я ставлю собі за мету викликати роздуми про індивідуальність і схожість, досліджуючи кордони візуальної ідентичності. Цей підхід ставить під сумнів поняття генетичної спадковості та візуальної спадщини.

Найчастіше я працюю з людьми зі свого оточення: сім’єю, друзями, знайомими. Іноді до мене звертаються незнайомі люди, адже їм цікаво побачити результат роботи. Це завжди виглядає як співпраця: вони приносять мені свою історію, а я організовую процес.

Я не думаю в категоріях «це мої найвдаліші портрети». Однак є теми, є родичі, з якими мені трохи цікавіше працювати. Я люблю споглядати за близькими за віком братами та сестрами. На цих портретах часто помітно тонкі відмінності та дивовижну схожість — іноді здається ніби споглядаєш дві версії однієї й тієї ж людини. Я дійсно вважаю, що схожість існує всюди. Риси наших облич формуються обмеженим набором, який повторюється у нескінченній кількості комбінацій. Що дійсно робить обличчя по-справжньому впізнаваним та яскравим, — це його вираз, те, як людина реагує чи посміхається. З часом наша посмішка викликає появу зморшок, і ці зморшки часто з’являються у членів сім’ї в схожих візерунках. Ось такі дрібні деталі роблять цю схожість справді вражаючою.

— Я помічав схожих одне на одного людей завжди, із самого дитинства. Одного разу ввечері я побачив себе по телевізору і впізнав себе у персонажі Містера Біна. Я був шокований, побачивши свого двійника, але мене це певною мірою зачарувало і підштовхнуло до ідеї шукати схожих одне на одного людей. Окрім Ровена Аткінсона, у мене є мій двійник-чоловік і навіть двійник-жінка, і у мене була спільна фотосесія з ними.

Декого зі своїх героїв я знайшов самостійно. Але таких було небагато. Оскільки справді схожих між собою персон було замало і не вистачало для моєї серії, я звернувся до ЗМІ з проханням про допомогу. Зрештою, я її отримав, і тисячі людей звернулися до мене. Тепер я не знаходжу своїх героїв під час подорожей, усе навпаки: вони знаходять мене.

Мене часто запитують, чому фото виключно чорно-білі. Чіткість і простота: чорно-білі фото дозволяють усунути зайві деталі — колір шкіри та волосся — і зосередитися на суттєвих подібностях структури обличчя моделей.

Під час моєї роботи трапляються дуже дивні збіги обставин. Якось я домовився про зйомку з двома дуже схожими одна на одну жінками. Вони познайомилися в студії, але коли розговорилися, виявилося, що вони народилися в один день з різницею в одну годину. Обидві переїхали до Монреалю, обидві вивчали танці, обидві робили татуювання в одному салоні. Ба більше, їхні будинки розташовані майже навпроти одне одного. І вийшло так, що ці жінки вперше зустрілися на зйомках мого проєкту. Хіба це не дивовижно?

Як це — побачити свого допельгангера? Деякі з моїх героїв уже знайомі одне з одним ще до початку фотосесії, тому якоїсь несподіваної реакції на зустріч зі своїм двійником у них немає. Ті, хто зустрічається вперше, дивуються лише на хвилину, а потім розслаблюються, бо бачать перед собою того, хто за інших обставин міг би бути їм братом чи сестрою.