Тіло — поле битви: як феміністичне мистецтво змушує дивитися на те, на що не хочеться дивитися

Zapatos Rojos — Еліна Шове

Zapatos Rojos, або «Червоні туфлі», починалися з 33-х пар жіночих черевиків, які символізують убитих або зниклих жінок. Еліна Шове присвятила цей проєкт своїй сестрі, яку вбив її чоловік. Мистецтво допомогло художниці осмислити особисту втрату й перетворити її на публічний маніфест.

Проєкт почався в Сьюдад-Хуаресі й згодом став глобальною акцією — інсталяцію відтворили в Італії, Іспанії, Канаді, США, Норвегії, Аргентині та Чилі. Хуарес здобув погану славу через сотні випадків зникнення жінок. Досліджуючи справи про зникнення, Шове помітила, що багато жертв щезли дорогою до взуттєвих магазинів або ж працювали там. Взуття — це все, що лишається на місці злочину. Кожна пара — це пустка на місці вбитої жінки. Туфлі для інсталяції зазвичай приносять волонтери та місцеві мешканці. Люди збираються разом, щоби пофарбувати взуття в червоний, що саме по собі є актом солідарності із жертвами насильства.

The REDress Project — Джеймі Блек

Проєкт «Червона сукня» — ще одна мистецька інсталяція, яка символізує боротьбу за справедливість та пам’ять про зниклих і вбитих представниць корінних народів у Канаді та США. Її створила художниця метиського походження Джеймі Блек.

Сукня — це візуальний привид. До речі, у народів анішинаабе, до яких належить художниця, є повірʼя, що червоний — єдиний колір, який бачать духи. Таким чином сукні мають допомогти душам загиблих знайти дорогу додому. Порожній одяг символізує сотні зниклих та вбитих жінок із корінних народів, кримінальні справи щодо яких ігнорують десятиліттями. Це створює, як пише сама Блек, моторошну «присутність через відсутність», змушуючи перехожих відчути масштаби трагедії. Частину суконь для використання в інсталяціях приносять родини загиблих жінок, а іншу жертвують небайдужі люди, що робить проєкт колективним актом пам’яті.

The Monument Quilt — Колектив FORCE

На відміну від традиційних камʼяних монументів, що часто нагадують ереговані фалоси, цей пам’ятник був м’яким, створеним жіночими руками та горизонтальним. Ініціювали проєкт співзасновниці колективу FORCE — американки Ханна Братчер і Ребекка Нейгл. Також над ним працювала величезна команда волонтерів, юристів та жертви сексуалізованого насильства.

Це була ковдра, що складалася з тисяч червоних та білих тканинних квадратів. На кожному з них були написи («Я була зґвалтована в 7»), вірш або малюнок людини, яка пережила насильство. 2019 року проєкт буквально накрив Національну алею у Вашингтоні, змусивши політиків протискатися поміж історій про насильство.

«Київський щоденник» — Влада Ралко

Ралко використовує тіло як метафору, де політичний контекст переплітається з емоційним сприйняттям. У її візуальному щоденнику людська плоть — розрізана, зшита, напружена — відображає стан суспільства під час Революції гідності та початку повномасштабної війни. Ралко малює щодня, фіксуючи події через швидку експресивну графіку. Домінувальний колір — червоний, колір відкритої рани, м’яса та крові. Тіло як анатомічний розріз війни.

My Bed — Трейсі Емін

Ця робота — справжнє ліжко Емін, перенесене в простір галереї разом із пляшками, недопалками, використаними презервативами, брудною білизною — усім, що залишилося після розставання та депресивного епізоду. Можна сказати, це ліжко стало «портретом» Трейсі в момент її вразливості та відчаю. Емін зруйнувала класичний патріархальний образ порядної жінки-берегині, показавши фізіологічність, біль і безлад реального життя.

The Birth Project — Джуді Чикаго

Джуді Чикаго була неприємно здивована тим, що в музеях світу є тисячі розп’ять, але майже немає зображень народження. Вона створила власну «іконографію створення світу» через жіноче лоно — серію з 85 величезних текстильних панелей. Вона однією з перших намагалася зробити акт народження дитини центральною темою західного мистецтва. Це своєрідний виклик проти тогочасного табу на зображення фізіологічного болю та пологів.

Ever Is Over All — Піпілотті Ріст

На відео жінка в легкій блакитній сукні та червоних черевичках йде вулицею, випромінюючи абсолютний спокій. У руках вона тримає велику квітку — важкий металевий молот. Жінка розбиває вікна припаркованих автомобілів легким помахом руки.

У відео є момент, коли повз проходить поліціянтка, яка не зупиняє «порушницю», а киває їй в акті жіночої солідарності проти встановленого патріархального порядку, де автомобіль виступає символом чоловічого статусу. Олди могли згадати, що Бейонсе зробила омаж на цю роботу у кліпі Hold Up.

#FreeTheO — Агенція 72andSunny

8 березня 2019 року Волохата Міс, Крихітка, Обвисла, Дивна та Штучна були запущені по каналах Амстердама. Надувні груди різних форм мали продемонструвати різноманітність жіночих тіл. Креативна кампанія «Гігантські плавучі груди» (офіційна назва #FreeTheO) була ініціативою офісу рекламної агенції 72andSunny. Інсталяцію створили як протест проти цензури та гіперсексуалізації жіночого тіла в соцмережах. Над проєктом працювала переважно жіноча команда агенції: основна ідея належала креативницям Мареці Стейк та Лорі Корренті.

Кампанія набула розголосу ще й тому, що збіглася в часі зі схожою, але не пов’язаною акцією в Лондоні від агенції Mother London для бренду Elvie. Проте якщо англійський проєкт фокусувався на стигмі грудного вигодовування, то робота 72andSunny була спрямована проти алгоритмів цензури, які часто націлювалися саме на жіночі соски, але оминали чоловічі.

#FreeTheFeed — Агенція Mother London

Ця акція відбулася в День матері у Великобританії 31 березня 2019 року. Вона мала на меті привернути увагу до стигматизації грудного вигодовування в громадських місцях. П’ять гігантських надувних грудей (від 3 до 6 метрів) були розміщені на дахах будівель у Східному Лондоні. Вони мали різні відтінки шкіри та розміри, щоб репрезентувати різноманітність та нагадати суспільству, що годування грудьми — природний процес, якого не треба соромитися.