Оголена шкіра, накладні вії, сигарети, татуювання та музика з портативних радіо. Чотирнадцять років поспіль Роббі Макінтош приходить на пляж і знімає неаполітанське літо на плівку.
— Я народився і виріс у Неаполі. Це місто контрастів, які постійно зіштовхуються між собою. Краса і занепад, елегантність і хаос, іронія і трагедія — усе поєднується тут, часто на одній і тій самій вулиці. Я ніколи не сприймав Неаполь як туристичне місто чи як музей просто неба. Для мене це живий організм: гучний, емоційний, непередбачуваний. Іноді він виснажує, іноді неймовірно надихає.
Довкола Неаполя існує багато міфів. Більшість із них мене дратує. Туристи очікують побачити тут лише мафію, насильство, кінематографічну бідність, а ще піцу і мандоліни. Це дуже грубе спрощення — місто набагато складніше за свій стереотипний образ.
Довкола Неаполя існує багато міфів. Більшість із них мене дратує
Але у деяких міфах є дещиця правди. Неаполь справді хаотичний. Тут майже стирається межа між приватним та публічним. Ми живемо дуже близько одне до одного, як фізично, так і емоційно. Вміємо імпровізувати та виживати за будь-яких умов. Часто люди неправильно це розуміють і сприймають за безлад, але насправді це просто невгамовна життєва енергія.
Мені здається, Неаполь має величезний творчий потенціал, але через брак можливостей чи застарілий менталітет чимало талановитих людей їдуть звідси. Втім, є фотографи, які залишаються і пробують працювати в тих умовах, що є, — і я серед них.
Фотографія з’явилася у моєму житті майже випадково. Я ніколи не мріяв стати фотографом. У якийсь момент я просто зрозумів, що камера дозволяє мені спостерігати за світом: проводити купу часу надворі та помічати маленькі людські моменти, які більшість ігнорує.
Мене приваблює емоційний бік фотографії, мабуть, саме тому я знімаю на плівку. Вона дає відчуття ризику. Ти мусиш повністю віддатися своїм інстинктам і моменту. Ти не можеш нескінченно повторювати один і той самий кадр, нав’язливо перевіряти зображення після кожного знімку, як це можна робити з цифровими камерами. Тут ти просто натискаєш на кнопку — і хай буде, що буде. Я також люблю фізичність плівки. Зернистість, недосконалості, несподівані зміни кольору, маленькі випадковості. Цифрова фотографія часто здається мені надто чистою, надто контрольованою. У плівці є місце для таємниці.
Проєкт «На пляжі» почався ще у 2012 році. Тоді я не думав, що він триватиме так довго. Мене просто зачаровував пляж як соціальний простір, де руйнуються всі бар’єри. Як і Неаполь, пляж — це місце, що поєднує контрасти. Багаті й бідні, молоді й старі, елегантні й вульгарні, туристи й місцеві — усі під одним сонцем.
Пляж оголює людей — буквально і психологічно. Тут люди скидають свої соціальні маски. Для фотографа це ідеальне середовище, адже тіло тут стає частиною візуальної мови. Крім того, неаполітанські пляжі дуже кінематографічні. Ви тут не зустрінете стриманості та мінімалізму. Тут усього багато — оголеної шкіри, кольорів, накладних вій, сигарет, татуювань, дешевих пластикових стільців, балаканини і музики з переносних радіо. Я це обожнюю.
Пляж оголює людей — буквально і психологічно
Зазвичай я не полюю на один ідеальний момент. Для мене фотографія скоріше інтуїтивна, ніж стратегічна. Я приходжу на пляж і проводжу там багато часу, аж доки не почну зливатися з пейзажем і люди перестануть звертати на мене увагу. Я прагну відчути ритм пляжу і знаходити якісь маленькі деталі, які не помітив би з першого разу.
Я весь час повертаюся на одні й ті самі пляжі. І, звісно, я знаю багатьох завсідників. Я бачив, як діти ставали дорослими, як народжувалися та завершувалися стосунки, як люди старішали. Мені дуже подобається те, що багато знайомств починалися абсолютно випадково. Хтось просив сигарету, хтось жартував, хтось просто цікавився камерою. Так повільно виникла довіра, і люди почали розповідати мені свої історії.
Антоніо — мабуть, найвідоміший герой моїх фотографій. Я побачив його на пляжі та одразу звернув увагу на татуювання на його грудях — “Tutto Passa” («Усе минає»). Антоніо провів безліч днів на цьому пляжі. Він розповідав мені, що у 80-х йому жилося дуже непросто. Вдома весь час хотілося плакати, і лише на пляжі він почувався краще. Тоді він і зробив те татуювання. Воно звучить одночасно й оптимістично, і меланхолійно — майже як філософія, написана на засмаглій, загрубілій шкірі неаполітанця, який усяке бачив у житті. Я не здивований, що ця фотографія відгукнулася стільком людям. У цьому вицвілому тату кожен знаходить щось своє. 
Мені здається, що татуювання — це спосіб розповісти історію про себе. Вони розкривають наші бажання, спогади, нав’язливі ідеї. Іноді вони глибокі, іноді геть абсурдні. Мені подобається ця неоднозначність.
Неаполітанці часто роблять емоційні й прямолінійні татуювання. Набивають імена померлих родичів, релігійні символи, назви своїх улюблених футбольних команд, фрази про любов чи страждання. Цілі біографії на шкірі.
Така відкритість дуже типова для Неаполя, бо тут люди звикли буквально демонструвати своє життя всім охочим. Чи то особисте татуювання на руці, чи то відверта сварка на балконі, чи то щирі почуття на пляжі — все перед очима. Для мене, як для фотографа, це наче спостерігати за театральною виставою, тільки тут усе справжнє й щире. Встигай лише зробити кадр — і можна схопити життя на плівку.
