Незалежність-35

Іван Антипенко

— Під час зйомки репортажу про фермерів, які працюють на прифронтових територіях, фермер із Херсонщини Олександр Гордієнко сказав мені таку фразу: «Ми, українці, свою землю ніколи просто так не віддавали. Ми осіли тут, важко працювали багато років. А тепер усе кинути? Я так не можу».

На фото Олександр із антидроновою рушницею «прикриває» небо, поки його співробітники культивують поле.

Через кілька тижнів Олександр загинув в цьому ж селі від удару російського дрона.

Для мене ця фотографія — про незалежність як можливість залишатися на своїй землі, бути посеред свого поля, посеред своєї роботи.

Вєра Бланш

— Ніхто не любить Україну так, як військовий, адже він віддає за неї життя. Про таку любов вчив Христос: «Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх».

Це фото військовослужбовця 132-го окремого розвідувального батальйону ДШВ ЗС України Антона Тіліса про любов — любов, яка врятує цей неспокійний світ.

Ліза Букреєва

— Їхня юність вбрана у відчай, заліплена патчами та позбавлена безтурботності. Мені б хотілося, щоб вони мали змогу побувати в кожному місті та селі, про які чули з новин. Мені б хотілося, щоб вони не закінчували розповідь про свої мрії словами «якщо доживу». Мені б хотілося, щоб їм не доводилося виборювати те, що їм належить.

Олександр Бурлака

— Це — фото мого батька. Він багато знімав як фотограф-любитель у 1970–90-х. На фото — фонтан, на другому плані — палатки студентського протесту, голодування на Майдані Незалежності в жовтні 1992 року.

Коли мені було ще років шість, він водив мене на протести в Києві наприкінці 1980-х. Пізніше, після розвалу Союзу, протести продовжилися. Зараз згадую, що відчуття зміни чогось після Дня Незалежності не було ні в школі, ні на вулиці, ні в телевізорі. Воно було лише на протестах, у яких потроху, поволі створювалася справжня, народна незалежність.

Анастасія Власова

— Старший лейтенант Олексій Севрук мешкав у Києві. Разом із молодшим братом добровільно приєднався до війська з першого дня повномасштабного вторгнення. Загинув у вересні 2023 року в селі Роботине Запорізької області у віці 40 років.

Це фото, де батько загиблого, Олег Севрук, чіпляє прапор на могилу сина, не про те, чи варта незалежність того, аби віддавали за неї життя. Воно про те, що з кожним відданим життям незалежність стає більш цінною, такою, яку не можна втрачати.

Арсеній Герасименко

— Наступальна кампанія на Херсонщині восени 2022 року. Герої фото — Міша «Риба» та найпотужніша артилерійська система української армії, славнозвісна САУ 2С7 «Піон». Свого часу саме «Піони» 43-ї ОАБр зіграли одну з ключових ролей у звільненні Київщини, коли нищили колони ворога на підступах до столиці.

Міша загинув навесні 2023 року на Донеччині.

Олександр Глядєлов

— День Незалежності був новим святом, порівняно з тим, як його почали відзначати через кілька років, тоді воно було скромним і не пафосним. Парадний розрахунок Національної гвардії, вишикуваний на Майдані, після офіційної частини, яка мені не запам’яталася, урочисто пройшов Хрещатиком у бік Бессарабської площі. Людей було багато, і вони були різними: кияни та приїжджі з різних областей, гості зі старої діаспори.

Свято свідчило: Радянський Союз залишився в минулому. Його немає і не буде. У світі й досі є чимало людей, які не змирилися з цим. Свято було настільки новим, що натовпи киян просто й звично пішли святкувати його на Андріївському узвозі, як і в День Києва. Я ж, зробивши фотографії на Майдані, Хрещатику та Андріївському узвозі, поспішив додому проявити плівки та надрукувати їх для публікації в газеті «Республіка». Опублікували одну.

Ігор Гора

— Цей кадр — метафора сучасної української Незалежності. Водночас фізично складна й майже абсурдна поза літньої жінки на жовто-блакитних брусах втілює надзусилля та виснажливий баланс, у якому щодня живуть українці. Впевненість і сила героїні попри незручність становища доводять: наша свобода — це щоденна витривалість, збереження внутрішньої стійкості та здатність втриматися попри будь-які виклики.

Олексій Гоц

— З усього, що побачив, тільки це фото асоціюється з Незалежністю, і тільки через асоціацію зі свободою, і мені складно це пояснити словами.

Олена Гром

— Серія «Вкрадена весна» з’явилася після російської окупації Бучі. Для мене це не лише фотографія про війну і зруйнований простір. Це фотографія про вкрадені час, життя, дім і майбутнє. Про те, що незалежність ніколи не дається нам абстрактно — за неї платять людськими життями, пам’яттю, втраченими домівками і роками життя.

Юрко Дячишин

— Це похорон українського загиблого на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Хоч як прикро, але усвідомлення незалежності повною мірою приходить із розумінням ціни, яку за неї платять.

Ігор Єфімов

— Цей портрет Олексія Юхимця я зробив у 2023 році в межах серії «Unbroken». Для мене важливо, щоб через такі фотографії люди не забували, якою ціною сьогодні виборюється незалежність. Портрет Олексія для мене став знаковим та дуже надихаючим, адже ця людина — приклад того, як можна триматися навіть після найтяжчих випробувань і не втрачати віри в життя.

Оля Коваль

— Незалежність від когось чи чогось — це стан, передусім наповнений привабливою думкою про самостійність і можливість власного вибору. Для мене це можливість самій визначати, яким буде моє життя: чим займатися та з ким бути.

У цій грайливій постановці дві наречені радісно позують для весільної фотографії. Навмисно надмірна декоративна естетика підкреслює простоту самого жесту, а саме можливість вільно обрати, з ким бути, не потребуючи на цей вибір чужого дозволу.

Юлія Кочетова

— Є фотографії, які мені болять і які змушують тремтіти — це одна із них. Світлана разом із чоловіком Максимом тримають на руках сина. Вона волонтерка, він військовий, вони познайомилися завдяки цій війні. Я дивлюся на цей тріумф любові в найтемніші дні свого життя. Незалежність — це продовжувати битися за своїх полеглих. Незалежність — це множити любов, і за них теж.

Герман Крігер

— Цю фотографію я зробив майже випадково. План був сфотографувати Батьківщину-Матір поміж будинків, але коли я почав готувати камеру, почув звук, який нагадав пуск ракети. Лише через мить побачив гелікоптер та ледь встиг зробити кадр.

Коли фото завірусилось, мені написав пілот гелікоптера, подякував і запропонував підлетіти ближче до мого будинку на Русанівці, щоб зробити ще один знімок. Відмовити я не міг.

Євгенія Лаптій

— Серія присвячена моєму селу, окупованому у 2022 році, а зараз фактично знищеному. У ній я розповідаю про ілюзорне село, яке населяють лише діти. Це своєрідна алюзія на дорослий тоталітарний світ і на те, що відбувається у світі зараз.

У цій серії я розповідаю про короля, який жадає влади, і про те, що так чи інакше вона руйнує людину. У 2022 році цей ілюзорний світ, ця страшна казка, фактично став реальністю.

Для мене ця фотографія — можливість говорити про свободу, волю та незалежність у тоталітарному світі. На ній дівчинка, яка дивиться кудись у майбутнє.

Мені здається важливим, що ми не завжди розуміємо, що насправді означає незалежність. Незалежність — це відповідальність: за життя, рішення, майбутнє. Тому я закрила дівчинці очі. Ми не завжди бачимо, куди йти і як буде краще. Не завжди знаємо, що є правильним шляхом. Ми майже наосліп рухаємося до омріяної незалежності.

Олександр Магула

— Євгеній Аверкін, старший сержант з позивним «Ігла», брав участь у бойових діях на сході України ще до початку повномасштабного вторгнення. З 2022 року воював на найгарячіших напрямках фронту: пройшов бої під Києвом, брав участь у звільненні Харківської області, обороняв Бахмут, виконував завдання на Херсонщині, коли окупанти завдавали по українських позиціях понад 50 авіаударів за добу.

У 2023 році на Софійській площі я зробив портрет Євгенія разом із сином. Момент, коли син бачить, як його батько, що пройшов горнила найстрашніших битв, отримує відзнаку за мужність, вразив мене, став прикладом розуміння незалежності у наступних поколінь українців. Також, з усіх моїх робіт, це й улюблене фото вже мого батька.

Сергій Мельниченко

— Я почав знімати серію у 2017 році, коли не було ні пандемії, ні великої війни. Знімав хлопців, які серед пісків, річок та озер стрибають у небо просто тому, що можуть. Тоді це здавалося звичайною справою, і ніхто з нас не називав це свободою. Здавалося, що так буде завжди.

Частину серії я зняв у Олешківських пісках на Херсонщині. Зараз туди не поїхати. І люди, яких я тоді знімав, живуть уже зовсім інакше. Для мене Незалежність саме про це — про право бути вільним на своїй землі. Фотографія нагадує мені не про те, що ми втратили, а про те, що маємо повернути.

Катя Москалюк

— Фотографія Хрещення у Львові — на самому початку повномасштабного вторгнення. Для мене ця фотографія — про надію та майбутнє. Незалежність — це не просто політичний статус, це можливість для українських дітей народжуватися і рости вільними на своїй землі.

Марися М’яновська

— Вся наша Незалежність проходить на барикадах. Революція на Граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності, війна... Покоління країни, чиє життя проходить на барикадах і в окопах. Ці барикади стали частиною ідентичності.

Євген Нікіфоров

— Концерт гурту «Океан Ельзи» з туру «20 років разом». Це фото для мене про відчуття єдності, радості та з вірою в майбутнє. Заповнений стадіон, українські прапори розчинені в натовпі. Відчуття історичності моменту і єднання після Революції Гідності. Коли здавалося, що найважче вже позаду та країна нарешті виборола Незалежність.

Михайло Палінчак

— Це фото зроблено на вулиці Грушевського під час Революції Гідності. Ніч, протестувальник гріється взимку біля бочки з вогнем.

Роман Пашковський

— Неподалік від Костянтинівки, 2024 рік. Для мене воно символізує волю і жагу до життя. Це озеро, куди приїздили військові, волонтери, місцеві. Лінія фронту за 20 кілометрів, дрони ще тільки набирають обертів, і люди, які прагнуть жити, ще можуть створити для себе цей осередок життя хоч на якусь мить.

Юлія По

— Я народилася та до 2006 року жила в Криму. Цей прапор я вишила на своїй куртці бісером у 2005 році, носячи його в рідному Сімферополі. Мені здавалося, що в такий спосіб я пропагую та популяризую Україну в Криму. Вже тоді я вбачала велику проблему у тому, наскільки сильно Росія вкладає гроші та робить усе для того, щоб її в Криму було дедалі більше.

Поліна Полікарпова

— Я тільки повернулась з шестимісячної одіссеї по артрезиденціях Західної Європи в жовтні 2022-го і мала бажання передати щастя по поверненні додому на камеру. Я лише на один рік і один місяць молодша за свою країну, і цей експресивний автопортрет, що передає безстрашність та свободу самовираження, напряму асоціює мене з нею.

Аліна Прісіч

— Ці дві супутникові тарілки я сфотографувала в Одеській області у 2019 році.

Їх збудували, щоб приймати телевізійний сигнал, але в якийсь момент хтось вирішив, що цього недостатньо, і додав їм обличчя. Відтоді вони мали дві роботи: ловити сигнал і виглядати щасливими.

Їх могли залишити недоторканими і білими, але хтось вирішив зробити інакше. Мабуть, у цьому маленькому «я вирішив інакше» є щось важливе для мене, як і в самій ідеї незалежності. Можливість дивитися на світ, який уже кимось придуманий, і все одно домальовувати на ньому своє обличчя.

Іван Самойлов

— Хлопчик в українських кольорах на тлі Михайлівського Золотоверхого монастиря і знищеної російської техніки — це для мене про майбутнє країни. У цьому фото не тільки війна, а й відчуття майбутнього.

Сергій Сівяков

— Це фото було зроблено в переломний момент, коли залишки мирної України й безтурботного Криму поступово зникали, але в кадрі — підлітки, море й та сама легкість, яка стає символом віри в майбутнє, попри те, що реальність уже була зовсім іншою. Мабуть, у цьому і є Україна: постійна боротьба між реальністю та вірою в майбутнє, між тим, що ми втрачаємо, і тим, у що все одно продовжуємо вірити.

Ярослав Солоп

— Для мене цей знімок певною мірою є пророчим і асоціюється з боротьбою за відновлення та збереження незалежності України. Його було знято ще до початку Революції Гідності, під час роботи над проєктом «Пластмасова міфологія», у якому я відтворював міфологічні сцени Давньої Греції, екстраполюючи їх на події в Україні.

Бути між Сціллою і Харібдою — вислів про вибір меншого зла, коли безпечного виходу немає. У міфі Одіссей, пропливаючи через Мессінську протоку, зважив ризики й вирішив, що краще пройти повз Сціллу та втратити кількох побратимів, ніж повз Харібду, яка загрожувала вбити всіх.

Після 2014 року, а особливо після початку повномасштабної війни у 2022-му, робота набула додаткового сенсу: Україна опинилася перед вибором, у якому йдеться не про абстрактне «менше зло», а про право самостійно визначати майбутнє, зберігати незалежність і захищати свою територіальну цілісність.

Ксенія Томчик

— На фото — пані Ольга та її песик за кілька днів після деокупації Херсона в листопаді 2022 року. Памʼятаю, мені стало дуже тепло від побаченого. По-перше, ще пару днів тому така картина була неможливою. Мати щось у кольорах українського прапору вдома наражало на небезпеку.

По-друге, уявіть: серед усього, що людина мала зробити за перші дні після деокупації міста, вона знайшла час зв’язати цей символічний светр для своєї собаки, аби разом піти святкувати на головну площу.

Маргарита Фаль

— Важко думати про незалежність в умовах, коли ми залежні від усього на світі.

Але я точно можу говорити про волевиявлення. На фото — тренування футбольного клубу «Незламні». Протези та милиці тут не стають символом обмеження, радше інструментами, які дають людині змогу повернути самостійність. Так і ми кожного дня намагаємося повернути те, що втратили. Така воля людей на цій світлині.

Тарас Федоренко

— Незалежність — це вертепувальники в Ізюмі. Яскраві й гучні, під антидроновими сітками, вони нахабно, а можливо, й самогубно, святкують супротив війні.

Я вже другий рік документую вертеп у деокупованих і прифронтових громадах, і бачу, наскільки важливо не тільки віднаходити наші традиції, а ще й повторювати їх із року в рік. Незалежність — це і відчувати порожнечу, коли війна унеможливлює повернутися в ті самі громади, побачити тих самих людей.

Олексій Фурман

— Українська волонтерка й медикиня Олена Сонцеслава збирає соняхи в полі під Слов’янськом, початок липня 2014 року. У цьому фото для мене багато символізму — наша боротьба за незалежність, яка почалася в 2014 році, наша молодість, невід’ємною частиною якої є війна, і наша радість від життя, незважаючи ні на що.

Олексій Чарєй

— На цій світлині футболка мого побратима Тесака — він закинув її на кільце в спортзалі, де ми базувалися під час оборони Києва. Коли ми виїжджали в перше відрядження на Донеччину, він забув її. Ми з Тесаком трохи не ладнали — він був із іншого боку Майдану, стояв проти нас у складі Внутрішніх військ, ненавидів Революцію Гідності. Ми неодноразово сварилися.

По дорозі на оборону Лисичанська, Тесак вирішив підстригтися наголо і шукав, хто йому допоможе. Я вирішив, що це чудовий час, щоб протягнути руку примирення. Я підстриг його на закинутій газовій заправці за Бахмутом. За декілька днів Тесак загинув від прямого пострілу танка на позиціях під селом Миколаївка. Це був один із перших загиблих у нашій добровольчій компанії.

Черняк Антон

— Це фото я зробив влітку 2021 року. Тоді суспільство здебільшого не помічало війни, а ставлення до військових було зовсім іншим. Хлопці на фото їхали проходити строкову службу, атмосфера була легкою та веселою.

Чому це фото асоціюється в мене з незалежністю? Бо військо — це запорука існування держави. Воно необхідне в усі часи. Саме завдяки таким людям, як вони, наша держава продовжила існувати. Через пів року вони буквально зустріли повномасштабне вторгнення. Це фото нагадує мені, що незалежність — не щось абстрактне. За нею стоять конкретні люди.