Оголені й рожеві: чоловіки та жінки у портретах Олі Чикало

— Все почалося із сестри. Вона подарувала мені рожевий блокнот. Я пожартувала: «Ти тепер маєш мені позувати». Вона прийшла до мене в майстерню, і я намалювала її портрет. Я часто малюю сестру, мені дуже подобається її тіло. Вона народила двох дітей і комплексує через якусь зайву вагу, а мені завжди подобалася її пластика.

Так з’явився перший портрет серії. Коли дивишся на людину, бачиш її зовнішність. Коли малюєш, маєш можливість подивитись на неї уважніше, ніж зазвичай вдається. Я подумала: чому б не носити блокнот із собою? Я зустрічаюся з друзями, подругами, знайомими — можна малювати їх і дарувати портрети. Спочатку я планувала віддавати портрети людям. Але хтось мав справи, чи йшов дощ, і дівчата казали: «Нехай поки що побуде в тебе, потім заберу».

Я вирізала малюнки з блокнота, кріпила їх на стіну в майстерні. Одного дня сіла навпроти неї та раптом згадала сон, який наснився мені ще на першому курсі академії: я стою перед величезною стіною, повністю завішаною маленькими портретами людей. Вже наяву, коли побачила власні роботи, усвідомила: ось вона.

Коли я відчула, що серія жіночих портретів завершується, намалювала автопортрет. Кожна з цих жінок, яких я малювала, певною мірою є мною, але буквального портрета Олі Чикало серед них не було. Тому я намалювала себе на повний зріст. Це стало своєрідним фіналом.

Я завжди досліджувала тілесність, тому після завершення серії вже думала про наступний проєкт, у якому зроблю все навпаки — буду малювати чоловіків. На цих малюнках не буде облич, тільки тіла. Я буду їх об’єктивувати. Перед початком роботи я завжди попереджаю хлопців, що проєкт — певною мірою про об’єктивацію. Але для мене вона не існує сама по собі. Вона виникає у взаємодії між тим, хто дивиться, і тим, на кого дивляться.

Рожевий давно став моїм кольором. Напевно, це стало зрозуміло після роботи «Викидень» — найбільшого мого полотна і першої роботи, у якій я відкрито говорила про власний досвід. Я пережила викидень. Це була незапланована вагітність і дуже ранній термін.

Коли це сталося, я почала говорити про викидень із іншими жінками — з подругами, мамою, сестрою, колегами. І майже кожна відповідала: «У мене теж так було». Це такий поширений досвід — і так мало про нього говорять. Жінки часто залишаються з цим наодинці, і мені теж довелося пройти через це майже самій. Реакція людини, яка була поруч, виявилася зовсім не такою, якої я потребувала. Я почувалася абсолютно спустошеною.

Спочатку я хотіла написати дуже буквальну картину. Зобразити жінку, яку ніби наскрізь пронизав ніж — такою гострою була внутрішня травма. Але поки я готувала полотно, купувала матеріали, збиралася до роботи, всередині щось змінилося: гострий біль перетворився на відчуття невагомості.

Мені було важливо не намалювати конкретну людину, а відокремити від себе цей досвід. Перетворити його на щось, що існує окремо від мене. І передати ці відчуття може лише рожевий. Він дивовижний. Він може бути майже білим. Прозорим. Теплим і холодним одночасно. Дуже ніжним. А може бути насиченим і болючим.

Спочатку я навіть не розповідала, про що ця картина. У цій роботі жінка ніби розчиняється у просторі. Вона беззахисна. Без чітких контурів. У жінки немає чітких меж. Це дуже схоже на той стан, який переживаєш після втрати. Ти існуєш, але водночас ніби перестаєш відчувати власні обриси. Мені хотілося показати, що це не якийсь «неправильний» чи соромний досвід. Це частина жіночого життя, про яку ми майже не говоримо. Саме тоді рожевий остаточно став для мене кольором сили.