Доісторична ера: як виглядали сервісні послуги до інтернету

Одна фірма, 84 послуг

Дирекція «Світанку» — слово «офіс» за тих часів було занадто капіталістичним — розміщувалася за адресою: Хрещатик, 46. Створений у 1961 році, «Світанок» позиціонував себе як «бюро добрих послуг». А у 1966-му його перейменували на «фірму побутових послуг», ставши першою подібною установою в СРСР.

Співробітники «Світанку» (їх було лише 12) прибирали квартири, утеплювали вікна, приводили до ладу гардероб, готували їжу, доглядали за дітьми та хворими. Надавали послуги перукаря, масажиста, Діда Мороза й Снігурки, майстра з манікюру, репетитора з музики та викладання іноземних мов.

Набравши на реле телефонного апарата номер 059, можна було замовити переклад з іноземної мови, урок із хореографії або ж пройти курс молодої господині. І це не все: «Світанок» записував святкові привітання на магнітофонну плівку й аудіолистівки.

У рекламному фільмі 1972 року йдеться, що «навіть людина з фантазією навряд чи зможе вгадати всі види послуг, які “Світанок” включив у свій прейскурант. Їх 84: квіти доставлять, і до театру можете йти, не хвилюючись про вашу дитину, її доглянуть». Це була свого роду фірма-гібрид, яка поєднувала клінінг, офлайн-репетиторство, доставку квітів і ще бозна-що.

Ноу-хау того часу стало створення мережі комплексних приймальних пунктів фірми у мікрорайонах Києва. Крім центральної точки на Хрещатику, існувало ще з десяток філій. Крім того, «Світанок» сповідував принцип «Послуга на довірі» — клієнт мав право оплатити послуги лише після якісного виконання.

Даркстор минулого

Більш-менш регулярно продукти в Києві часів тотального дефіциту доставляли додому чиновникам і працівникам партійної верхівки. Схему описав у своїх спогадах син секретаря ЦК Компартії Геннадій Борисенко:

«Телефонувати могли лише члени родини. Домробітниця, скажімо, не мала права. Замовлення додому кур’єр привозив у звичайній совковій дермантиновій валізі. Ми намагалися замовляти таку кількість, аби вона влізла в одну валізу. Звичайне замовлення — кілограм телятини, молочні сосиски, цукерки, палиця ковбаси, баночка ікри, коньяк гарний, або вино грузинське. Замовляли фрукти, як-от ананаси чи мандарини, тобто те, чого не було у звичайному продажу, до того ж, за дешевими цінами. Розраховувалися готівкою, але за попереднє замовлення, а за це — брали квитанцію та готували гроші на наступний раз».

Проте існували столи замовлень і для звичайних громадян. Згідно з уривком із журналу «Огоньок» за 1953 рік, «мешканці міста Сталіно (нині Донецьк — прим. ред.) повсякчас користуються послугами столу замовлень “Гастроному № 1”. Нерідко з найвіддаленіших районів надходять листи з проханням доставити подарунковий набір рідним і близьким».

Текст супроводжувався постановочним фото продавчині-комсомолки, яка, пакуючи подарунковий набір у напівголодний повоєнний час, ніби сама очманіла від того, що тримала у руках. Ковбаси, копченості, консерви, коньяки з шампанським та плитки шоколаду «Спорт». Це були прообрази сучасних дарксторів, тільки кур’єри доставляли їжу не в термосумках, а в металевих кошиках.

У Києві столи замовлень відкрилися пізніше, у 1976 році, з появою Універсаму № 3 на проспекті Корнійчука (нині — Оболонський). Однак, києвознавець Ігор Однопозов у книзі «Київ торговий: 1930-1990-ті» пише, що перші спроби доставляти продукти додому припали на 1973 рік, коли на Микільській Борщагівці відкрили перший універсам, який охрестили «палацом торгівлі». Послуга, пише Однопозов, була настільки популярною, що за три місяці роботи магазин виконав 8 тисяч замовлень.

Доставка продуктів практикувалася і на деяких підприємствах закритого типу, які називали «поштовими скринями». Назва відсилала до кодових позначень, що використовували для найменування секретних оборонних підприємств (наприклад, авіамоторний завод міг називатися «Поштова скриня № 33»). Для керівництва конструкторського бюро «Луч» у продуктовий набір, наприклад, клали шпроти та мандарини з Марокко.

Дефіцитні товари доставлялися й через мережу спеціальних буфетів, розподільників і санаторіїв. Існували неофіційні «закриті» цехи для виготовлення елітної продукції — наприклад, Ватутінський м’ясокомбінат та радгосп «Чайка», що постачали еліті м’ясо, сосиски, окости, свіжий домашній сир і масло. Або неофіційні крамниці, як-от магазин на Інститутській, 16, де компартійна верхівка, співробітники ОБХСС (відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності), офіцери спецслужб, директори баз і працівники «Інтуристу» купляли фінські салямі, вірменські коньяки, «Артемівське» шампанське та сири з НДР.

Івент-менеджмент по-київськи

Дізнатися про послуги «Свята» можна було з буклету з радянським «Жигульонком» на обкладинці та рекламного оголошення у столичній газеті. Обидва закликали містян берегти час і пропонували послуги кур’єрів, які доставлять продукти додому, або приймуть замовлення на організацію весіль і бенкетів.

Створене 1976 року в Києві, «Свято» розміщувалася на вулиці Пархоменка (сучасна Дегтярівська). По суті це була ледь не перша на території Союзу компанія з надання івент-послуг, які вже ближче до 1990-х називатимуть «корпоративами». Києвознавець Ігор Однопозов у своїй книзі «Київ комунально-побутовий» пише, що «Свято» мало дев’ять салонів і п’ять залів для проведення святкових послуг.

У прейскуранті йдеться про такі заходи, як «свято отримання першого паспорту» та «придбання і вручення торта, шампанського, квітів родичам і друзям, що мешкають у Києві».