Григорій Довженко: художник, який навчив архітектуру говорити українською

У 1950-ті суттєва частина будівель Нової Каховки була оздоблена орнаментами Григорія Довженка, одного з небагатьох уцілілих під час сталінських репресій бойчукістів. Радянська влада намагалася приховати його роботи, але не змогла. Зараз, окупувавши місто, її справу продовжує Росія. Тетяна та Ліза Євсеєви, матір і донька, які присвятили десять років відновленню цих «кам'яних вишиванок», намагаються врятувати їх попри російську окупацію. БЖ поговорив з однією із них.

Нова Каховка залишається під окупацією від перших днів повномасштабного вторгнення. Місто постійно потерпає від обстрілів. Попри це, громадська організація «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини», яку представляють Тетяна та Ліза Євсеєви, продовжує працювати дистанційно. Вони моніторять ситуацію через усі доступні канали, впізнають на фото знайомі будинки і фіксують руйнацію. Уже відомо про щонайменше 50 пам’яток, що були або повністю знищені, або зазнали серйозних пошкоджень.

У перші два роки після початку повномасштабної війни товариство домагалося, щоб забудову Нової Каховки внесли до реєстру пам’яток національного значення. Такий статус забезпечує більшу увагу до об’єктів, особливо у випадках їхнього руйнування. 15 березня минулого року цей статус нарешті отримали 201 будівля.

Тепер команда прагне, щоб архітектуру Нової Каховки внесли до переліку об'єктів Світової спадщини в небезпеці від ЮНЕСКО. Сприяти наданню статусу може лише Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, яке поки що не робить жодних кроків. Родина Євсеєвих вважає, що в них залишається остання опція — говорити про місто і не дати світу забути про спадок Довженка.

— Творчість Григорія Довженка нерозривно пов’язана з іменем Михайла Бойчука. Вони познайомилися у Києві на початку 1920-х, а згодом працювали разом в Одесі — місті, яке тоді стало осередком прогресивних художників. Під час навчання в Одеському художньому училищі імені Грекова Довженко влаштовується на кіностудію, де працювали режисер Олександр Довженко та актор Лесь Курбас. У цей самий час Бойчук отримує замовлення на оформлення Селянського санаторію на Хаджибейському лимані та приїздить до Одеси. Саме тоді він запрошує до роботи свого учня Григорія Довженка.

Це був переломний період і для Олександра Довженка, який втомився від німого кіно з його манірними жестами під акомпанемент піаніно. Ідеї Михайла Бойчука про відродження традицій монументального розпису захопили його настільки, що він приєднався до робіт у Селянському санаторії й детально описав цей досвід у своїх записах. Саме завдяки йому ми сьогодні знаємо про розписи Бойчука в Одесі, адже у 1930-х їх безжально знищили, і жодного з тих творів уже не існує.

Після робіт на Одещині, Бойчук запросив Григорія Довженка до Києва викладати на архітектурному факультеті Київського художнього інституту. Та все обірвалося у 1936–1937 роках, коли Бойчука заарештували за «контрреволюційну діяльність» і розстріляли. Така сама доля спіткала більшість його учнів. Довженко дивом урятувався: хтось із близьких попередив його про обшуки, і він встиг спалити всі роботи, що могли свідчити про його зв’язок із учителем. Про дружбу з Бойчуком, утім, знали, тому Довженка звільнили з інституту. Але принаймні він залишився живим.

Довженко продовжує справу Бойчука у 1949 році, коли при Академії архітектури створюють Інститут монументального мистецтва. Він стає науковим співробітником, розвиває власні ідеї, зокрема швидко й водночас якісно оздоблювати українські міста в умовах повоєнної відбудови.

Коли говорять про Бойчука, зазвичай згадують його фігуративний монументальний живопис. Але його методика була ширшою. Він учив працювати не з окремим фасадом чи стіною, а з простором загалом. Казав, що декор не має бути випадковим чи гучним, а повинен органічно народжуватись із самої архітектури. Для Бойчука головним було, щоб мистецтво не зводилося до шаблонів, а виростало з конкретного місця, людей, контексту. Якщо це Селянський санаторій, то розписи мають розповідати історії самих селян, для яких він збудований.

Ця ідея була близька Довженкові. Як ніхто інший серед учнів Бойчука, він навчився підкреслювати архітектуру тонко й делікатно, не затьмарюючи її декором. У його оздобленнях завжди відчувається українська мелодійність — тягуча лірика, життєрадісність, м’яка теплота народного мистецтва.

Бойчукісти прагнули, щоб мистецтво не стало елітарним. Вони вірили: краса належить усім, і від неї залежить якість повсякденного життя. Хтось назве це комуністичною ідеєю, але саме комуністи поставили на творчості бойчукістів хрест. Вони вирішили, що монументальні твори пасують лише палацам культури й кінотеатрам, а житло нехай залишиться сірими коробками. Проте в Україні так ніколи не було: здавна люди прикрашали свої оселі розписами, орнаментами й кольорами, які створювали відчуття освяченості простору.

Саме такою ідеєю дихала Нова Каховка на початку 1950-х. У 1952–1953 роках Григорій Довженко оформлював там Палац культури і Літній театр. Будинки залишалися скромними та непомітними, доки до міста не приїхав інший Довженко.

Нова Каховка виросла на місці села Ключове як селище будівельників Каховської ГЕС. Її почали зводити у 1950 році. Будівництво ГЕС вважалося однією з «великих будов комунізму». Олександр Довженко називав Нову Каховку найважливішим містом країни, навідуючись туди щороку. Коли він приїхав туди, то очікував побачити реновації. Натомість перед ним відкрилася інша картина: мальовничі села, церкви й кургани зникли під водою, а нове місто складалося з простих сірих будинків.

Це зовсім не було схоже на ідеал. Довженко-режисер звернувся до голови будівництва міста Сергія Андріанова. Той також переймався виглядом Нової Каховки. Разом вони вирішили добитися, аби сюди запросили Довженка-монументаліста. Для цього потрібно було мати неабиякий вплив, адже чиновників довелося переконувати, що архітектурна краса не менш важлива за бетон і цеглу. Олександр Довженко, скориставшись своїм авторитетом, таки зміг це зробити.

Повернувшись до Нової Каховки, Григорій Довженко зрозумів, наскільки масштабна робота на нього чекає. Йому потрібно було не лише створювати, а й виростити нове покоління майстрів. Під час роботи він навчав їх не лише техніки, а й розповідав про історію української архітектури, про мистецтво. Для нього було важливо передати не просто ремесло, а світогляд, де народжується форма.

Уперше метод різьблення по тиньку Довженко випробував ще під час роботи над житловими будинками в новозбудованому селищі «Будівельник» на Дніпропетровщині. Спочатку він створював орнаменти у техніці сграфіто: на стіну наносили кілька шарів різнокольорової штукатурки, а потім вишкрябували малюнок. Але темпи будівництва були шалені: за день виростав один будинок, і художники просто не встигали оздоблювати їх у цій техніці.

Тоді Довженкові спала на думку інша ідея — різьблення по сирому тиньку. Кольорові шари стали непотрібні: достатньо було самої рельєфності, щоб поверхня заграла. Він довів технологію до досконалості, зробивши її простою й швидкою — так, щоб кожен майстер міг вирізати орнамент ножем. А коли вимагала композиція, до рельєфів додавали яскраву смальтову мозаїку або розпис.

За приблизними даними, над оздобленням будинків працювало шість бригад. Точну цифру вже не дізнатися — доступ до власних матеріалів і до архівів краєзнавчих музеїв втрачено. Усе знищено. А мені дуже хочеться знати їхні імена. Бо пізніше в Україні створювались кам’яні вишиванки, і це могли робити учні Довженка.

Наприклад, у Херсонській області, в селі Давидів Брід, є палац культури. Його зводили вже на початку 60-х. Силікатна цегла, шифер, усе спрощено, але на фасаді є кам’яні вишиванки. Не такі тривимірні, як у Довженка, не така глибина різьби. Проте композиція без сумніву його школи. Хто це робив? Історія замовчує. Уся документація, що зберігалась у палаці культури, згоріла під час обстрілу. Нічого не лишилося.

За літо й осінь 1954 року Довженко зі своїми бригадами оздобив понад сотню будинків. Не всі зі 189 житлових споруд отримали орнаменти. Ті, що мали виразну архітектуру, не перевантажували різьбленням. Довженко був уважним і стриманим — він розумів міру, не прагнув засіяти все своїм орнаментом.

Працювали над вишиванками вночі. Жодного дерева ще не виросло, а це південь — спека неймовірна. Не встигнеш нанести цемент, як він уже висихає. Тому ще ввечері приходили штукатурниці, набивали рамки під панно і у кілька шарів накидали розчин. Близько п’ятої ранку, коли тільки світало, до роботи ставали художники. Вони швидко переносили намітки зі шаблону й починали різати. Це була тяжка праця, де помилка неприпустима, а час — обмежений. Стояти доводилось на лісах, майже впритул до стіни. А панно — величезне. Треба було весь час відходити, аби зрозуміти, чи правильно ріжеться орнамент, чи не порушується композиція.

Для Довженка робота в Новій Каховці була не просто про декор, це було про відродження України. Він створив на Палаці культури паву, що розпускає золотий хвіст. Сьогодні ми її вже не побачимо: у 2017 році стіна з павою обвалилася після пожежі. Задум був простий — розповісти про родючість землі й радість життя. Орнаменти Довженка — це завжди щось живе: ягоди, квіти, колоски, виноград, — усе, що промовляє: це місто-сад.

Довженко мав абонемент у Київський ботанічний сад. Він спостерігав за рослинами в усіх стадіях розвитку, малював їх, стилізував і повторював у орнаментах. Коли до Нової Каховки приїжджали люди з різних регіонів, вони впізнавали щось своє регіональне. І мені подобається, що воно так прочитується, що люди впізнають це і привласнюють. Значить, робота має велику цінність.

Багатство цих образів не випадкове. На будівництво міста прибували люди з усіх кінців Союзу. У радянських енциклопедіях згадують понад сотню націй. Перевірити це важко, але східні мотиви там справді є. Наприклад, на одному дитсадку фасад оздобили орнаментами, схожими на традиційні середньоазійські шкатулки.

Кожен орнамент показував призначення будинку, як учив Бойчук. На архітектурному управлінні — капітелі з волютами, на управлінні ГЕС — схематичне зображення станції, на художній школі — палітра і пензлі. А на готелі зображені бджоли, метелики й квіти: щоб гості знали, що вони потрапили в місто-сад. Лише на двох-трьох будинках були серпи-молоти — там, де сидів якийсь виконком.

На літньому театрі була цікавинка у вигляді дерева життя: колоски, грона винограду й раптом квітки бавовни. Незвично для України. Виявляється, у 1952 році проєктом будівництва керувало Міністерство бавовництва. ГЕС будували, серед іншого, щоб забезпечити зрошення для вирощування бавовни. Після смерті Сталіна ідею швидко скасували, бо неможливо її у нас вирощувати. Рослина просто не дозрівала, люди мучилися, досушували її вдома. А Довженко зашифрував для нас таке історичне свідоцтво.

Пощастило, що Довженко встиг оздобити будинки Нової Каховки до постанови 1955 року «про архітектурні надмірності», документа, яким заборонялося використання декоративних елементів на догоду стандартизації житла. Постанова люто пройшлась по місту. Каховська ГЕС повністю лишилась без декору, навіть без гранітного оздоблення, яке вже виготовили і привезли. Дорогий граніт пішов просто на мощення набережної. Великий картуш (декоративний щит), який мав бути на адміністративній будівлі, розбили і закопали під фундамент. На свій страх і ризик, архітектори поставили зверху вежу і на фотографіях для керівництва обрізали її. Місто лишилось незавершеним і лише вишиванки Довженка встояли.

Але їх накрила хвиля архітектурної критики. У статтях за 1955 рік Григорія Довженка критикували за «архітектурні надмірності», а орнаменти назвали непотрібним «вицяцьковуванням». І з того часу їх почали зафарбовувати двічі на рік, на 1 травня і 7 листопада, у колір фасаду. Вся тонка система відтінків, контрастів, ансамблевої гри кольорів просто зникла.

Є спогади мешканців, які бачили, як Нова Каховка тільки народжувалася. Вони казали, що адреси їм були не потрібні, бо орієнтувалися за орнаментами. Один жив у будинку з виноградом, інший — із полуницями, третій — із птахом. Потім усе перетворилось на одноманітний ряд однакових будинків.

Моя мама Тетяна Євсеєва ще у 2011 році почала працювати над захистом історичної забудови Нової Каховки. Відтоді з’явилося «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини», було затверджено Історико-архітектурний опорний план, а забудові присвоєно статус пам’ятки місцевого значення.

У 2017 році ми розпочали реставрацію. Орнаментальні панно треба було очистити від нашарувань, які накопичилися за понад 70 років. Хотілося «проявити» ці орнаменти, повернути їм колір. Іноді нам вдавалося знайти автентичний відтінок і відновити його. Якщо панно відходило від стіни, ми обережно закріплювали його.

Стан панно був важкий. Через кожне панно проходить жовта газова труба. Я не могла зробити жодного фото без неї. Далі — кондиціонери, утеплення. Люди не просто закривали рельєф, вони його збивали. Декілька таких історій вдалося зупинити: ми викликали поліцію, і люди припиняли роботи.

Ми встигли відновити вісім житлових будинків, по одному в кожному кварталі. Нам було важливо, щоб у кварталі був хоч один об'єкт. Також ми відреставрували один дитячий садок, де панно було значно більше, — над ним ми працювали майже весь 2021 рік.

До відновлення долучилося тридцять волонтерів — усі місцеві жителі. Одночасно на об’єкті працювало п’ятеро-шестеро людей. А в останній рік перед повномасштабною війною до нас приїжджали цілі автобуси з Києва. Люди просили залишити їм хоч невеликий шматок, який можна почистити. Особливо цінно було бачити, як юнаки й дівчата, народжені тут, по-новому дивилися на своє місто і вперше усвідомлювали, яка цінність весь час була поруч.

Реставрація відбувалася на волонтерських засадах. Допомагали власники будинків, пізніше долучилися місцеві бізнеси — тихо, без афішування, бо все це відбувалося всупереч місцевій владі.

Місцева влада, навпаки, прагнула знищити старі будівлі під нову забудову. Нам казали, що відсудять Історико-архітектурний план, затверджений ще у 2015 році, бо ми, мовляв, «заважаємо місту розвиватися». Вони діяли разом із забудовником Валентином Сєровим, який планував забудувати квартали новими шестиповерхівками.

Два квартали йому таки вдалося знести. Ми боролися, але він встиг це зробити до присвоєння статусу. Зовсім не дивно, Сєров виявився колаборантом. Саме він у 2022 році приймав російські війська, ремонтував Антонівський міст після обстрілів, щоб окупанти могли ним користуватися. Він відливає для них довготривалі оборонні точки (ДОТи). Тепер, коли його руки розв’язані, нам тривожно за долю будинків. Але наша мета — робити все можливе для їх збереження.

Це стосується не лише Нової Каховки, а й усіх українських міст. Історичні будівлі скрізь під загрозою знищення. Ми маємо нарешті зрозуміти: зберігати пам’ятки — це не перешкода розвитку, а ефективне керування ресурсами.

Наша спадщина може переживати важкі часи, але її треба не руйнувати, а підтримувати, берегти й передавати далі. Це наш капітал. Не треба додавати своє, не треба «покращувати», треба просто зберігати.

Фото: ГО «Новокаховське товариство охорони культурної спадщини»