Кирило Степанець – відомий києвознавець та дослідник міста. У його активі – декілька книжок про столицю: “Невідоме Лівобережжя”, “Найбільша в Києві”, “Київське Лівобережжя”. Він регулярно проводить екскурсії маловідомими для загалу місцями та цікаво про них розповідає у своїх блогах. 

На наше прохання Кирило порівняв атмосферу нинішнього Києва з тим, що відбувалося у місті під час Другої світової війни.

Читайте також: Яким міг стати Київ: Нереалізовані проекти 60-х-70-х в стилі модернізм

Про історичні паралелі

Кияни у черзі за питною водою

Порівнювати теперішній Київ із Києвом періоду Другої Світової – цілком доречно і слушно. Адже історія – це те, що постійно повторюється, це своєрідне ходіння по колу, і нині вона робить черговий виток. 

На цьому етапі війни спільного, мабуть, менше. А от весняний Київ 2022 року дуже нагадував те, що ми бачили з фото та хроніки 1940-х. Я весь час перебував у місті, нікуди не виїжджав. І у березні минулого року Хрещатик виглядав так, яким я за своє життя ніколи його не бачив, але таким, певно, бачили мої родичі 80 років тому: протитанкові "їжаки", мішки з піском біля будівель, барикади на вулицях, запах диму.

Якщо співставити 1941-й та 2022-й, то у обидва роки під час наступів ворога під Києвом була однакова лінія оборони – вздовж річки Ірпінь. Аналізуючи минулорічний спротив української столиці, можна з упевненістю сказати, що сучасні українські військові виявилися мужнішими від тодішніх радянських, а радянські – слабшими від німців. І зрештою, найважливіше те, що завдяки цьому, росіяни у місто не увійшли.

Авіабомба, що впала на завод "Більшовик"

Для СРСР, як відомо, війна почалася з того, що Київ бомбили. Як співалося тоді у пропагандистській пісні: "Киев бомбили, нам сообщили, что началась война"

Справді, місто тоді зазнало потужних авіаційних ударів, але на відміну від нинішніх хаотичних російських, німці наносили їх точково – по військових об’єктах та підприємствах: перших ударів зазнали військовий завод № 43 по Брест-Литовському шосе, завод "Більшовик", летовище "Жуляни", залізничний вокзал. Саме місто та житлові квартали не зазнавали значних атак, чого не скажеш про теперішні ракетні удари росіян.

Взяти хоча б сумнозвісну атаку восени минулого року, коли іранський дрон вбив людей у старовинному будинку на вулиці Жилянській, та зруйнував саму будівлю. А їй вдалося вистояти під час Другої світової, та російську агресію вона не витримала.

Про окупантів

Бабин Яр

Німці увійшли до Києва 19 вересня 1941-го, а напередодні, коли місто, відступаючи, вже залишила міліція і органи влади, тут відбувалися справжня анархія, мародерство та безлад: люди розбивали вітрини, грабували продуктові магазини, крали одяг, взуття, інші речі. Докладніше це описано у книзі Анатолія Кузнецова "Бабин Яр". 

Німців, які заходили у місто, особливо зі сторони Куренівки, дехто із місцевих мешканців зустрічав із радістю, і ледь не із хлібом-сіллю. Адже з пам’яті багатьох киян ще не стерлося Куренівське повстання 1919 року, у якому проукраїнські селяни  на чолі з отаманом Зеленим та Чорнобильським отаманом Струком повстали проти більшовицької влади, і мали тоді усі шанси її скинути. І коли у сорок першому до Києва почали заходити німецькі війська, були ті, хто справді вважав, що це новий шанс очистити місто та країну від більшовизму.

Історії та стереотипи про педантичних німців, які занадто охайні та понад усе люблять чистоту та порядок, аж ніяк не стереотипи, і про це розповідали мої родичі. З німцями їм доводилося контактувати, бо вони періодично навідувалися до помешкання сім’ї моєї бабусі, по Києву постійно шукали комуністів та євреїв. 

Наша родина жила неподалік Житнього ринку, і коли окупанти вчергове заходили з перевіркою, то юну бабусю замотували у хустку, і “гостей” емоційно просили не турбувати родину, мовляв, тут хворіють тифом. Це їх хоч трохи відлякувало. Хоча бабуся і мої родичі тоді насправді хворіли від недоїдання, холод-голод були постійно.

Про підпільників та терор

Бої за Дарницю і Будинок Хімволокна, що зберігся до наших часів

У Києві під час Другої світової діяло багато підпільних диверсійних груп, які скоювали теракти та диверсії. Здебільшого вони функціонували на заводах та підприємствах. До речі, підприємства під час війни стабільно працювали – вироблялися продукти, пекли хліб, деякі з них перепрофільовувалися на потреби окупантів, зокрема завод "Ленінська Кузня" було перезапущено на випуск німецьких автівок.

Між тим у місті діяла розгалужена мережа підпільних організацій, все “за класикою”: паролі, явочні квартири, які іноді викривали німці, розповсюджували агітаційні листівки. На Залізничному шосе (нині це Печерський район) навіть працювала підземна друкарня. Підпільники регулярно влаштовували різні диверсії проти окупантів: приміром, відомі випадки, коли працівники столичного хлібозаводу підсипали у борошно бите скло. 

Власне, трагічний фінал того самого "Матчу смерті" 1942 року між футболістами київського "Динамо" та німецькою командою, коли наших спортсменів було розстріляно, пов’язаний з тим, що їх у цьому звинувачували.

Андріївський Узвіз у 1943-му і 2019-му

Червоноармійці постійно чинили терор, приміром, версія, що саме працівники НКВС підірвали Хрещатик разом з мешканцями, під час відступу у 1941-му та влаштували там пожежі, близька до істини. Це ніби було зроблено з метою "евакуаційних заходів", аби усе надбання не дісталося німцям. Або ж – продукти, які радянські військові не встигли вивезти під час відступу, скинули у Дніпро, де згодом люди бачили, як плавали мішки з борошном та крупами. Взагалі "совєти" у цьому сенсі проводили послідовну цілеспрямовану політику – у них були опасіння, що громадяни при німцях краще почуватимуться, і вони намагалися максимально не допустити цього.

Так само у листопаді 1941-го був підірваний Успенський собор Києво-Печерської Лаври. Весь повоєнний період радянська пропаганда переконувала, що це було зроблено німцями, мій дідусь, який водив мене до Лаври на екскурсії, до останнього був у цьому впевнений. Нині існує версія, що це був радянський теракт.

Про звільнення Києва та покарання злочинців

Підбита німецька бронетехніка у Києві

У 1943 році напередодні звільнення Києва на хутір Нивки зайшла ДРГ визволителів, це була Перша чехословацька бригада Людвіка Свободи. Їм необхідно було дістатися центру міста, аби першими повідомити про початок звільнення, і за традицією підняти прапор над відомою будівлею. Міста вони не знали, і стяга у них із собою не виявилось. Місцева жителька на ім’я Ганна Кривенко дала солдатам свою червону хустку, а провести їх до центру визвався юний житель хутору Дегтярі Микола Дегтяренко. Після цього на будівлі ЦК компартії (нині – це приміщення Міністерства закордонних справ на Михайлівській площі) замайоріла червона хустка, і це був перший сигнал про звільнення міста.

Після закінчення війни радянське керівництво час від часу влаштовувало своєрідні "видовища", як от публічні страти прибічників та діячів фашистського режиму просто у центрі міста. У 1946 році у дні, коли у Нюрнберзі відбувався знаменитий процес, на місці нинішнього Майдану Незалежності поруч з теперішнім Будинком Профспілок, привселюдно було повішено німецьких військових, які брали участь у стратах та каральних операціях. А ще у 1944 році у центрі Києва відбувся так званий "парад" німецьких військовополонених – майже 40 тисяч ворожих військових пройшли центральними вулицями, і через весь Хрещатик у супроводі міліції та конвою НКВС. 

Старожили стверджували, ніби зброя конвоїрів тоді була заряджена холостими патронами, аби запобігти провокацій.

Чому Київ вистояв

Підбитий німецький танк у 1943 році

Завдяки чому Київ вистояв під час Другої світової? Не впевнений, що так цілком вірно стверджувати, тому що населення столиці за час окупації значно скоротилося. У червні 1941 року у Києві проживало близько 930 тисяч громадян, а у листопаді 1943-го, коли його визволяли червоноармійці, їх зустрічало близько 180 тисяч. Крім тих, хто пішов на фронт, багато людей евакуювалися, величезна кількість загинула у Бабиному Яру, багато людей німці примусово відправили на роботу до Німеччини. 

На території сучасної Львівської Площі розміщувалася Біржа праці, яку називали "найвищою спорудою Києва". Чому так? Своєрідно жартували, ніби з її даху видно Німеччину. Багато було кинуто у табори – у Сирецькому концтаборі нараховувалося близько 3 тисяч людей. 

З будівлями та спорудами – так само, багато історичних місць, житла киян було знищено або зруйновано. Але, зрештою, наш Київ не перетворився на ті ж самі Мінськ та Дрезден, які фактично вщент знищили загарбники. Якщо говорити загалом, у духовному, або ж християнському сенсі, то так, Київ виявився незламним та сильним. Як відомо, його покровителем є, навіть не ангел, а Архангел Михайло, і мені здається, про це ніколи не варто забувати.

Як врятувалась моя родина 

Емілія Луциан, прабабуся Кирила

Особиста історія моєї родини: моя бабуся разом з її мамою та сестрою дивом були врятовані і не потрапили до Бабиного Яру. У ті страшні дні наприкінці вересня вони вирушили зі свого будинку на Подолі і планували разом з усіма рухатися вверх, вулицею Глибочицькою  у повному незнанні куди саме йдуть. Їх врятував сусід, який тоді вже влаштувався до німців поліцаєм. Він знав про майбутні розстріли, і попередив аби жінки нікуди не йшли. Допоміг їм сховатися у сараї та провести там деякий час, що власне їх і врятувало. Та одразу після війни цього поліцая було виявлено та повішено.

На щастя, моя бабуся разом із сім’єю вижили під час окупації, і звичайно пройшли через усі жахи та труднощі. Попри те, що їм самим було важко, вони ще й допомагали знайомому сусідському дідусю. Після його смерті у оселі була знайдена велика сума грошей, які він ховав у матраці.

Можливо, вижити у той складний час родині допомогло те, що вони мешкали неподалік Житнього ринку, а там постійно торгували селяни з передмість, і завжди можна було чим-небудь, так би мовити "поживитися". Хоча їжі постійно не вистачало, на усьому доводилося економити, та іноді ділити крихти. 

Район, де жила сім'я Кирила пд час війни

Бабуся розповідала випадок: якось зголодніла, поблизу ринку пішла купила пиріжок, а коли почала його їсти, то виявила всередині… шматок людського пальця. На жаль, випадки канібалізму у Києві під час Другої світової траплялися, люди призвичаювалися, як могли, приміром, харчувалися корою дерев тощо.

Бабуся була дуже спритною та винахідливою, як кажуть, із комерційною жилкою, і це їй допомагало виживати. Іноді траплялося вимінювати якісь особисті речі з дому на їжу. Приміром, у їхньому будинку довгий час висіла картина українського художника Їжакевича, і коли виникла необхідність, бабуся це полотно обміняла на певну кількість харчів. Після війни у неї все склалося добре, вона зустріла інженера, з яким вони прожили щасливе життя аж до початку 1990-х.

Фото надані Кирилом Степанцем