«Еддінгтон» та «Одна битва за іншою» — політична сатира в часи Дональда Трампа
Різницею в кілька місяців на екрани вийшли фільмі Арі Астера та Пола Томас Андерсона — на перший погляд, абсолютно різні картини. Ольга Усачова вважає, що в них чимало спільного: вони змушують нас боятися усього того, що сталося після 2020 року.
Коли суспільство проходить через період політичної та соціальної турублентності, воно повертається до міфів. Для Америки таким міфом завжди був вестерн: історія про самотнього ковбоя, який живе між цивілізацією та дикою природою, прогресом і консерватизмом, завжди з однією і тою самою мораллю — самотність є синонімом сили. Цей жанр дарував ілюзію порядку в безладному світі: добро протистоїть злу, цивілізація — дикій природі фронтира, а герой залишається непохитним, навіть коли довкола все розсипається.
Цьогоріч два режисери — Арі Астер та Пол Томас Андерсон — дослідили цю міфологію, хоч і з різних ракурсів. Їхні фільми «Еддінгтон» та «Одна битва за іншою» не стільки відроджують жанр вестерну, скільки переосмислюють його, оголюючи теперішні тривоги суспільства. Разом ці роботи сприймаються не як жанрові вправи, а як послання з розломів сучасної Америки.
Випущені з різницею у кілька місяців і зняті на схожих ландшафтах американського Південного Заходу, дві картини сильно відрізняються. «Еддінгтон» розповідає про суперництво між консервативним шерифом (Хоакін Фенікс) і мером-прогресистом (Педро Паскаль) у маленькому містечку під час пандемії COVID-19. Частіше ніж зброю тут показують смартфони та ноутбуки: у фільмі багато думок про теорії змов та здатність інтернету заражати й ізолювати свідомість.
«Одна битва за іншою» — класичний екшен, зосереджений навколо лівої революційної групи «Франція 75», яка намагається демонтувати уряд США та зупинити військові та поліцейські кампанії проти нелегальних іммігрантів.
Ці роботи глибоко вкорінені в нинішній американський політичний контекст, але саме в тому, як вони досліджують цю манію, і полягає їхня схожість. Хоча режисерські інтонації Андерсона зазвичай тяжіють до художньої драми, а Астера до території горору, обидва знаходять спільну точку в абсурдистському портреті американської турбулентності. Стрічки охоплюють різні кути сучасного американського культурного ландшафту — ренесанс правих, імпотентність лівих, спробу перехопити в уряду монополію на насилля. В «Еддінгтоні» містяни виходять на протести Black Lives Matter, однак чимало з них роблять це не з переконань, а для того, щоб здаватися прогресивними — позиція перетворюється на позу. У фільмі Астера гасла та пости в соцмережах стають формою самоідентифікації, а не глибоким осмисленням болю, який стоїть за рухом. Тоді як «Одна битва за іншою» зображує активізм як багатопоколінну політичну боротьбу (тут радикальний лівий активізм ведуть вже три покоління родини).
Вестерн завжди був дзеркалом Америки, яке проєктувало фантазію про незалежність і сталість — образ, за який нація могла триматися у часи змін і тривоги. Саме тому хвилі популярності вестернів збігалися з моментами національної нестабільності. Наприклад, у 1900-х, коли США охопила кампанія розбудови залізниць (консерваторів лякали поїзди, а ковбой завжди відсилав до звичного побуту предків; саме тому у фільмах так часто грабували вагони). У 1930-х, під час Великої депресії, коли публіка шукала втечі в романтизоване минуле. У 1950-х, на тлі холодної війни та страху перед ядерною загрозою. І знову у 1970-х, після В’єтнаму, коли «антивестерни» почали деконструювати міф про героя, що тримає ситуацію під контролем. Але Астер та Андерсон демонструють, що вестерн сьогодні більше не дає жодної втіхи. Навпаки, він став жанром для демонстрації американських культурних розломів, колективних сумнівів і усвідомлення: успадковані міфи більше не захищають.
В «Еддінгтоні» Астер розбирає вестерн до кісток. Там, де колись розгорталися безкраї прерії, а горизонт фронтиру символізував свободу та підкорення, тепер бачимо тісні вулиці маленького містечка. Міф про завоювання героєм нічийної землі поступається історії про його виживання. Замість героїв, які борються з природою чи ворогом, — люди, що дрібнішають перед світом, пандемією і самоізоляцією. Астер показує локдаун часів пандемії COVID-19, коли зв’язок між людьми здається неможливим. Цей світ тривожно знайомий, він показує, як 2020-2021 роки породили соціальний симптом, який досі з нами, а саме тотальна недовіра і поляризація поглядів, посилена алгоритмами соцмереж. В «Еддінгтоні» шериф (власник пістолета й ефектної гвинтівки) — вже не герой, а порожня оболонка, яку рухає не борг перед містянами, а страх.
«Одна битва за іншою» спрямовує фокус на інше. Якщо Астер працює зі стисненням простору, то в Андерсона все зав'язано довкола вічного повторення. Боб Фергюсон (Леонардо Ді Капріо) — спец по вибухівці, колишній революціонер, що грабував банки і мріяв про США без расизму, приєднався до афроамериканської родини, що веде підпільну діяльність вже три покоління. По ту сторону протистояння — таємний клуб ультраправих «Різдвяні авантюристи», «бункерні ілюмінати», що потайки керують політичними процесами. В Андерсона герої стають тим типом ковбоя-вігіланта, який протистоїть не просто бандиту, а бандиту в законі — праворадикальній владі, обігруючи класичний сюжет про корумпованого шерифа. Але в його антивестерні немає фінальних битв чи перемог — битва із владою, здається, продовжуватиметься вічно.
Боб втомлюється швидше за ковбоя у сідлі, який роками подорожує пустелею. Після років боротьби він перетворився на параноїдального «стоунера», який забув усі секретні паролі для зв'язку з колішніми колегами по цеху через щоденний косяк з марихуаною. В одній сцені ним рухає чітка політична мотивація, у наступній він губиться в мареві й безініціативності, але кумедно вигукує: «Viva la revolución!». Цей провал між минулою і сьогоднішньою версіями Боба робить його героєм-парадоксом: людина, яка все ще носить у собі ідеали боротьби, але не завжди здатна їх реалізувати. Андерсон жорсткіший до свого героя: ліві старої школи в його прочитанні трохи кращі за правих, але страждають від політичної імпотенції та відсутності чіткого плану дій. Якщо Астер констатує кризу, то Андерсон нагадує, що важливо не здаватися. Тож і виживання Боба не в перемогах, а в тому, що він не має зупинятися.
Вестерн завжди будувався на протилежностях: дика природа/цивілізація, консерватизм/індустріальний прогрес, влада народу, який знає, як краще/корумповані шерифи, нарешті добро/зло. У фільмі Андерсона у цьому дзеркальному протистоянні лівих і правих зникає саме поняття сторін, і залишається замкнене коло боротьби за владу, де насильство, страх і маніпуляції зливаються воєдино.
Разом «Еддінгтон» та «Одна битва за іншою» утворюють своєрідний культурний диптих: перший демонструє розпад міфу, другий — блукання в його уламках. Астер оголює внутрішню порожнечу найдавнішої американської легенди — облудної віри в те, що самотність робить людину сильною. Андерсон же зосереджується на сутичках у всіх їхніх проявах. Обидва кіновисловлювання відображають націю, розірвану між ностальгією за чимось сталим і усвідомленням, що вже ніщо не залишається стабільним. Та те, що робить їх своєчасними, — радше не гра із жанровими формами, а точність діагнозу актуальній політичній ситуації.
Кінознавці кажуть, що «у вестерні сюжет не змінюється — змінюється кінь». В Астера та Андерсона жанр вестерна нікуди не зник, а звернув свій фокус усередину, ставши менше про землю і більше про психологічні й політичні кордони, які намагаються перетнути герої. Американські міфи не позаду, а тут і зараз, спотворені, вплетені в політику та медіа. Вестерн не помер, просто кінь тепер везе іншого ковбоя — радикально політизованого і розгубленого, а сам жанр не зміг не ввібрати в себе те, що його оточює: поляризацію політичних поглядів після першого приходу до влади Дональда Трампа і його однодумців у Європі.
Астер і Андерсон ставлять діагноз подіям останніх років, а також працюють із накопиченим за 2020-ті матеріалом. Однак бонусом БЖ пропонує згадати фільми, які передбачили сучасний політичний стан.
Чорна комедія братів Коенів «Після прочитання спалити» — не вестерн, але, як і картини Андерсона та Астера, вона показує ті аспекти, що привели суспільство до сучасної політичної ситуації. У руках Коенів шпигунський сюжет перетворюється на політичну сатиру на логіку державної машини. Колишній аналітик ЦРУ (Джон Малкович) пише мемуари, рукопис випадково опиняється в руках працівників спортивного клубу (Бред Пітт та Френсіс Макдорманд), що сприймають його за секретні дані й вирішують шантажувати чоловіка.
Розвідка в Коенів постає не як ефективний механізм контролю, а як бюрократична машина, чия ефективність вимірюється формальними процедурами, а не реальними результатами. Спецслужби зображені бездушними й безвідповідальними: вони не захищають націю, не вирішують проблем, а лише ховають сліди й продовжують працювати за власними правилами. Фільм висміює абсурдність бюрократичних структур секретних служб, які нікуди не ведуть, а також демонструє, як у системі, побудованій на підозрі й ілюзії контролю, безлад стає єдиною закономірністю. Попри те, що самі режисери не називали стрічку політичною сатирою, критики трактували її як іронічну притчу про сучасну державу, інформаційний хаос і невміння людини знайти сенс у світі, де все — від спецслужб до приватних стосунків — зведено до комедії помилок.
Антиутопічна комедія «Ідіократія» режисера Майка Джаджа бере ширше: вона критикує безглуздість сучасного світу й нині виглядає уже надто схожою на антропологічне псевдодокументальне кіно. Ця картина принесла у масову культуру однойменний її назві термін: ідіократія — тип влади, сформований ідіотами.
За сюжетом, капрал Джо Баверсі — звичайна людина в усіх сенсах: у нього середній IQ і середній пульс. Саме тому армія США вибирає його для участі в експерименті з кріогенної заморозки через його «середність». Експеримент іде шкереберть, і він разом із іншою піддослідною, секс-працівницею Рітою, прокидається за 500 років — у 2505-му. Тепер наші герої виявляються найрозумнішими людьми на планеті. Світ навколо занепав: довкілля зруйноване, сміття лежить горами, мова деградувала до суміші вигуків і рекламних слоганів. Авансом, на майбутнє, «Ідіократія» ставить діагноз людству, яке все частіше демонструє політичний антиінтелктуалізм, соціальну безвідповідальність та невігластво.
Політична сатира «Брудна кампанія за чесні вибори» режисера Джея Роуча 2012 року розповідає про конгресмена, сексиста та консервативного демократа, який без опонентів балотується на переобрання у Північній Кароліні. Але одного разу помилково залишає повідомлення, адресоване коханці, на автовідповідачі побожної християнської родини. Після цього його головні спонсори вирішують висунути проти нього іншого кандидата.
Ця стрічка не зі шляхетної породи тонкої політсатири, але виявляється фільмом розумнішим, ніж здається спочатку. У картині майже не відбувається справжніх політичних дискусій чи дебатів. Персонажі вимовляють порожні лозунги, які, на їхню думку, хочуть чути виборці. А сама виборча кампанія тут зображена не як боротьба ідей, а як бізнес‑операція, де кандидат — лише інструмент. Тут проговорюється ще одна досить очевидана зараз думка: великий бізнес маніпулює політикою, а реальність стає більш абсурдною, ніж сатира.
«Не дивіться вгору» режисера Адама Мак-Кея може викликати в українців асоціації з початком повномасштабної війни. Тоді в мережі почали з'являтися меми про те, як світу байдуже на те, що на країну у центрі Європи напала інша.
Науковці-астрономи відкрили комету — «вбивцю планети», що зіткнеться із Землею через трохи більше ніж пів року. Ймовірність удару становить 99,7%. Вони намагаються попередити американський уряд та інші країни про небезпеку і закликають до дій, але світ переймається дешевими сенсаціями і скандалами. Ніхто не сприймає вчених всерйоз. Так само, як і зараз громадськість і світові лідери недооцінюють швидкість, серйозність і незворотність кліматичної та екологічної кризи.
Після 2022 року картину Мак-Кея називають самопроголошеною алегорією. Протагоністи намагаються врятувати світ, але стикаються з опортунізмом у Білому домі, легковажністю ЗМІ, комерційною жадібністю, некомпетентністю, сексизмом та байдужістю. Але катастрофа у фільмі — не лише загроза, а гала‑шоу останньої ночі на Землі. План порятунку проголошується із музикою, феєрверками та оптимістичними лозунгами, хоча це лише прикриття хаосу. Коли у сторону комети запускаються ракети, що мали би врятувати планету від глобального знищення, герої повертаються додому на сімейну вечерю, готуючись до кінця як до святкового прощання.
