Усі люблять старі-добрі злочини: як «Убивства в одній будівлі» зробили смерть затишною

2021 рік, Лейк-Іден, штат Міннесота. Анна Свенсен, єдина пекарка маленького міста, прибирає горище, витираючи пил, перебираючи картонні коробки і переглядаючи сімейні фотоальбоми. Коли Свенсен спирається на вологу стіну, та не витримує. Провалившись, жінка виявляє, що кілька десятиліть жила під одним дахом із замурованим у стіні мерцем.

Викликавши поліцію, Свенсен сідає у крісло й неочікувано відволікається: вона думає, наскільки зручне її крісло, що чомусь стільки років простояло на горищі, замість того, щоб прикрашати вітальню. Коли коронер та поліцейські завершують роботу, Свенсен заходить на кухню. Замість того, щоб налити собі склянку чогось міцнішого та втупитися поглядом у порожнечу після побаченого, вона починає пекти шоколадний чізкейк. Замурований живцем чоловік, здається, ніяк не порушив її побуту.

Це приблизний переказ роману Triple Chocolate Cheesecake Murder Джоан Флюк. Убивства у вигаданому нею місті Лейк-Іден відбуваються часто, але ніколи не заважають головній героїні Анні Свенсен, кондитеру та детективці-аматорці за сумісництвом, випікати десерти. «Вбивство в лимонній глазурі», «Вбивство з лохиновим маффіном» — назви всіх книг Флюк побудовані за однією формулою: десерт плюс «убивство», ніби злочин та випічка солодощів зрівнялися в одній площині і вже не сильно контрастують.

Успішний серіал на п’ять сезонів від Hulu «Убивства в одній будівлі» сповідує ту саму стратегію: вбивство в ньому перестає бути трагедією, травмою чи шоком, — воно немов стає… затишним.

Серіал починається з того, як трійця мешканців елітного будинку — колись відомий, а нині забутий актор Чарльз-Гейден Севідж, балакучий бродвейський режисер Олівер Патнем та молода художниця Мейбл Мора — виявляють тіло сусіда. Вони беруться розслідувати його загибель самотужки і водночас вирішують записувати про це подкаст. Герої ведуть нотатки, інтерв’юють свідків, записують усе на диктофон і настільки захоплюються грою у детективів, що забувають: ідеться про смерть справжньої людини.

Саме цей парадокс вловлюють сценаристи «Убивств в одній будівлі». Наприкінці сезону герої доводять, що за смертю сусіда стоять убивці, а їхній подкаст неочікувано стає популярним, тож уже на початку другого сезону біля будівлі розбивають таборують фанати з плакатами «Чекаємо на нові подкасти». Іронія полягає в тому, що другий сезон подкасту, як і серіалу, неможливий без тіла. Аби герої продовжували продукувати розважальний контент, хтось має померти.

Побачити, наскільки cosy mysteries (затишні детективи, до яких належать і «Убивства…») відрізняються від побратимів за жанром — наприклад, скандинавських кримінальних драм, — можна, проаналізувавши, як вони ставляться до смерті. Суворі нордичні трилери не цураються сцен кривавих убивств та аутопсії. В «Убивствах в одній будівлі» смерть зведена до абстракції: кумедні ноги вбитого, що стирчать із дверного отвору, чи мерці, які мало чим відрізняються від сплячої людини.

Усі події серіалу Hulu відбуваються головним чином в одному місці — елітному будинку Arconia з його old money style квартирами, де живе вищий середній клас із підпискою на The New Yorker і власним артдилером. Здається, шоуранери вибрали будинок невипадково: буквально все тут відволікає від мертвого тіла — шпалери, дизайнерські крісла, торшери, окуляри Чарльза-Гейдена Севіджа з роговою оправою, чудернацькі, щойно з хімчистки, пальта Олівера Патнема. Оператори та художники-постановники роблять усе, аби глядацька увага переключилася на декорацію, а не на вбивство. Той самий прийом використовує й дилогія «Ножі наголо» з детективом Бенуа Бланком в екстравагантних костюмах-трійках, які глядачі запам'ятали набагато краще, ніж мотиви злочинців.

Убивство, особливо в камерному місці, де всі одне одного знають, завжди порушує соціальний порядок. Ламається відчуття безпеки, довіра до сусідів і самовпевнена віра у те, що вбивства не трапляються серед людей з високими зарплатами. В «Убивствах в одній будівлі», навпаки, насильство приглушене, ризику мало, наслідки не жахливі, а порядок швидко відновлюється.

«Убивства» — іронічний автокоментар щодо кліше детективу, буму true crime та не до кінця зрозумілої тяги людей до шок-контенту. Сварити серіал за те, що він показує убивство як фарс, важко. В ньому є все, щоб уберегтися від критики і знизити градус серйозності: дружба та співпраця міленіалки у виконанні Селени Гомес та двох пенсіонерів за 70, яких зіграли Стів Мартін і Мартін Шорт (тому тут сусідять жарти про щитовидну залозу й Instagram), дотепні ґеґи та багато, багато самоіронії. Наприклад, жартуючи над жанром, у третьому сезоні Олівер Патнем ставить барвистий мюзикл-детектив, де головні підозрювані — це троє немовлят.

Через це серіал важко звинуватити у нівелюванні людських жертв, адже він занадто свідомо кепкує над цим. Однак «Убивства в одній будівлі» — один із проявів втрати емпатії, який був би неможливим без надпопулярних трукрайм-подкастів 2010-2020-х.

Психологи, культурологи і журналісти не раз порушували питання того, наскільки здоровим є захоплення масової аудиторії деталізованими історіями вбивств та розслідуваннями злочинів. Про це почали говорити зокрема після 2014 року, коли подкаст Serial зібрав 68 мільйонів слухачів. Критики зазвичай вказують на одне й те саме: трукрайм — сам по собі моралізаторський жанр — експлуатує жертв, але не приділяє їм стільки уваги, як убивцям, естетизує злочинців і женеться за сенсацією більше, ніж за справедливістю. Останнє часто приписують авторам серіалу «Таємниці мільярдера» про наслідника імперії з нерухомості Роберта Дерста, якого визнали винним у розчленуванні сусіда — шоуранер передав поліції записи, де чоловік визнає себе винним тільки після прем'єри фінального епізоду.

Психологи висувають різні гіпотези, чому людство так захоплюється злочинами: хтось посилається на концепцію negativity bias — схильність мозку акцентувати увагу на негативі більше, ніж на позитиві; хтось — на те, що трукрайм є вакцинацією від страху (приємно знати, що події відбуваються з кимось іншим).

Так чи інакше, трукрайм одомашнив убивство, впустивши його в кожен телевізор, ноутбук і навушник. Кожного місяця виходить документальний серіал чи нонфікшн-література про те, як когось убили. Критики жанру вважають, що нагромадження матеріалу призводить до втрати емпатії — важко розчулити того, хто вже бачив усе.

Саме це аналізує другий сезон «Убивств в одній будівлі», коли вводить у серіал фанатів подкасту, які потребують більше епізодів. Їх не дуже лякає думка, що для цього має хтось померти. У цьому сенсі серіал Hulu перебуває в амбівалентній, навіть парадоксальній позиції: він критикує культуру трукрайм, хоча сам є її породженням. Але він іде далі, роблячи одомашнену подкастами смерть не просто не страшною, а звичною. Ніби так і має бути.