12 найкращих фільмів 2025 року: вибір українських кінокритиків

В опитуванні взяли участь Алекс Малишенко, Дарія Бадьйор, Ігор Кромф, Станіслав Тарасенко, Наталя Серебрякова, Дмитро Сидоренко, Катерина Сліпченко та Юрій Самусенко. Кожен з учасників вніс до переліку до трьох проєктів, а ми обрали з них 12 фільмів із найбільшою кількістю згадувань.

«2000 метрів до Андріївки», режисер Мстислав Чернов

Андріївку — невелике село біля Бахмута — та українських солдатів розділяє усього два кілометри. Попри невелику відстань, дві тисячі метрів долаються з колосальним трудом, ніби бійці просуваються не через клаптик, а через цілу область, а дві години, проведені з ними, ніби перетворюються на роки битви за п’ятачок землі. Фільм Чернова ніби грає з сприйняттям часу та простору, хоча режисер не вдається до жодних монтажних чи сюжетних маніпуляцій, залишаючись у просторі чесної документалістики і показуючи її такою, якою вона є — Першу світову війну XXI століття.

Алекс Малишенко: «Найважливіший український фільм року (нехай мене пробачить Павло Остріков з його «Ти — космос»), стрічка, що показує ціну української землі та нагадує, що за змінами на мапах DeepState стоять конкретні люди».

Юрій Самусенко: «Мстислав Чернов намагається довідатися у солдатів та офіцерів, чи вартує людських життів пропалена й потріскана від снарядів українська земля. І отримує щиру відповідь про віру та надію на відроджене майбутнє від хлопців, для яких бій в окопах — це ще один понеділок».

Що про фільм писав БЖ — тут.

«Одна битва за іншою», режисер Пол Томас Андерсон

Натхненний романом письменника-постмодерніста Томаса Пінчона «Винокрай», фільм Андерсона міксує політичну сатиру, конспірологічний екшен і політичне висловлювання про поляризацію поглядів правих та лівих. Головний герой — колишній лівак-революціонер Боб Фергюсон — залишає позаду підривну діяльність та ховається від федералів у провінційній глушині з пакетом марихуани та донькою-підліткою. Але правий режим не спить, тож спокійно спати не дадуть і Фергюсону.

Дмитро Сидоренко: «Андерсон втомився спостерігати, як Америку знову роблять “великою” під гаслами різних таборів, тож створив їдку сатиру в жанрі параноїдальної комедії. На відміну від багатьох його робіт, ця стрічка — не про минуле, а про теперішнє та майбутнє, де політичне самознищення і соціальна деградація утворили замкнений цикл. Підкріплена блискучими акторськими перевтіленнями фурії Теяни Тейлор, обкуреного революціонера Леонардо Ді Капріо та карикатурного, проте химерного Шона Пенна, вона стала одним із ключових фільмів року».

Юрій Самусенко: «”Одна битва за іншою” не мала би працювати на папері. Ну як в одному фільмі можуть поєднуватися колишні революціонери, уперті генерали, Generation Z та інструктор з карате. Але працює».

Що про фільм писав БЖ — тут.

«Таємний агент», режисер Клебер Мендоса Філю

Бразилія 1970-х, країна зісковзує в яму диктатури. Науковець Марсело дізнається, що його дослідженнями хоче скористатися військова хунта, і, щоб не співпрацювати з режимом, тікає у рідне приморське місто Ресіфі. Повернувшись туди, серед карнавалу, поліцейського насильства й таємного руху опору він прагне возз'єднатися з сином і втекти з країни.

Ігор Кромф: «”Таємний агент” — багаторівнева історія, де знайшлося місце трилеру, горорній небилиці, міському фольклору та сімейній драмі. Водночас це дуже грамотний приклад того, як працювати з темою національної пам'яті в ігровому кіно».

Наталя Серебрякова: «Я давно стежу за Філю — від “Водолія” до “Бакурау”, — і саме тут його авторський метод здається найбільш радикальним і вивіреним. Фільм перетворює історичну травму не на ілюстрацію, а на фізично відчутний простір, у який буквально вкидають глядача. Філю працює з жанрами й образами так вільно, що насильство, абсурд і чорний гумор складаються в єдину гіпнотичну реальність, де кіно стає способом прожити пам’ять, а не пояснити її».

«Зброя», режисер Зак Креггер

США, невеличке містечко Мейбрук, вівторок, 02:17 ночі: усі діти молодшого шкільного віку, наче сомнамбули, встають з ліжок, ідуть у темряву на незнайомий поклик і зникають назавжди. Усі, крім Алекса Ліллі. Зникнення дітей розслідує вся громада — від поліції до шкільної вчительки та батьків. Здається, за цим стоїть не серійний убивця чи організована злочинність, а самі діти.

Алекс Малишенко: «”Зброя” влучно поєднує горор та комедію, що стало трендом останніх років, і перевинаходить піджанр фільмів про втрату».

Станіслав Тарасенко: «Еталонний мультижанровий і мультитематичний постгорор, який поєднує в собі відверто глядацький розважальний мейнстрим з авторською роботою. Сучасне “Кримінальне чтиво”, тільки інакше».

«Ти — космос», режисер Павло Остріков

Через кліматичну кризу ядерні відходи вивозять у космос. Під час чергового рейсу космічний далекобійник Андрій Мельник стає свідком вибуху Землі й залишається єдиною людиною у Всесвіті — допоки на зв’язок не виходить француженка Катрін, що вціліла на станції біля Сатурна. Між ними виникає зв’язок, який штовхає Андрія на небезпечну подорож назустріч незнайомці.

Юрій Самусенко: «Це фільм, який змінює враження про українське кіно загалом. Головний актор Володимир Кравчук, сценарій та режисура Павла Острікова, операторська робота Микити Кузьменка та музика Микити Моісеєва створюють справжню магію про самотність, любов та героїзм».

Дмитро Сидоренко: «Ця стрічка стала можливою передусім завдяки витримці Павла Острікова, який впродовж десяти років працював над проєктом, відмовляючись змінювати космічну тематику на щось більш приземлене. У результаті ми отримали один із найкращих українських фільмів часів незалежності. “Ти — космос” легко полюбити за простого хмельницького хлопа у космосі та за космічну далечінь під акомпанемент ВІА “Калина” й Миколи Гнатюка».

Що про фільм писав БЖ — тут.

«Сират», режисер Олівер Лаше

Луїс разом із сином і собакою вирушає через марокканську пустелю на пошуки зниклої доньки. Приєднавшись до групи рейверів, вони поринають у сюрреалістичну подорож крізь безкраї піски Сахари, але провалюються в біблійну притчу.

Ігор Кромф: «”Сират” — водночас метафізична та реалістична мандрівка, де дорога через пекло зливається з майже шаманським ритмом танцю. Фільм, який заколисує зернистою красою пустелі та пробуджує сталевим звуком смерті».

Катерина Сліпченко: «Лаше розмірковує на тему родини. Що важливіше — кров чи духовна спорідненість? Це неквапна притча, яка, як і всі притчі, обертається трагедією».

Що про фільм писав БЖ — тут.

«Буґонія», Йоргос Лантімос

Пасічник-конспіролог Тедді переконує наївного кузена викрасти гендиректорку фармакологічної корпорації. Він упевнений, що жінка — іншопланетянка з Андромеди, яка планує знищити Землю. Лантімос висміює все, що робить сучасний світ абсурдним — корпорації, теорії змов і, зокрема, саме висміювання теорій змов (бо якщо кепкують із твоєї віри в інопланетян, це ще не значить, що їх не існує).

Катерина Сліпченко: «Лантімос створює дивовижний набір жанрів, які з’являються інколи по черзі, інколи одночасно. Тут і чорна комедія, і трилер, і кіно про маніяків, і фантастика. Від режисера дістається і правим, і лівим. Водночас з гумором та глибоким песимізмом він не втомлюється і висміювати, і препарувати людську натуру. І він не в захваті від того, що бачить».

Станіслав Тарасенко: «Найбільш актуальний фільм про американську дійсність-2025. Інтелектуально-(а)моральне протистояння героїв Джессі Племенса і Емми Стоун — це ілюстрація того суттєвого соціально-політичного поділу, який проліг у США між лівими та правими, багатими та бідними, конформістами та анархістами, колективістами та індивідуалістами, людьми та прибульцями».

Що про фільм писав БЖ — тут.

«Марті Супрім. Геній комбінацій», режисер Джош Сафді

Спортивна комедійна драма про шахраюватого мрійника Марті Маузер, який йде на велику авантюру — залишає позаду роботу працівника магазину взуття, аби стати королем непопулярного в Америці настільного тенісу.

Наталя Серебрякова: «Цей фільм говорить про амбіцію не як про руйнівну силу, а як про спосіб виживання і самовизначення. Сафді показує героя, який тримається за гру не з жадоби перемоги, а з внутрішньої потреби рухатися вперед, навіть коли світ навколо чинить опір. “Марті Супрім” залишає після себе відчуття надії — ніби наполегливість і віра у власний шлях вже мають сенс, незважаючи на кінцевий результат».

«Пізня слава», режисер Кент Джонс

Ед — американський поет, який не став ані королем бітників, ані відомим серед постхіпі. Тепер, працюючи поштарем у Мангеттені, він наштовхується на групу молодих поетів, які випадково відкривають його єдину збірку віршів. Слава, хоч і не зовсім та про яку він мріяв, знаходить його на пенсії.

Дарія Бадьйор: «Неочевидна перлина 2025 року. Фільм розповідає про кухню творчості, про те, що таке талант і хто має санкцію на те, щоб оголошувати когось талановитим. Це фільм про те, що щоб вимагати, щоб тебе читали, треба читати інших. І про те, що релігійне ставлення до пантеонів митців і канонів не завжди означає розуміння глибини творчості».

«Відображення №3», режисер Крістіан Петцольд

Лаура дивом виживає в автокатастрофі, її хлопцю щастить менше. Знайшовши прихисток у чужій родині, вона помічає, як те, що спершу здавалося рятівною близькістю і шансом на нове життя, поступово перетворюється на тривожну пастку: любов і турбота набувають химерних форм, а за зовнішнім теплом приховується небезпечна таємниця.

Наталя Серебрякова: «Тонка, камерна й водночас неймовірно людяна історія, що перетворює буденність на простір глибоких переживань і тихих одкровень. Завдяки блискучим акторським роботам (насамперед Паули Бір) та бездоганному відчуттю ритму Петцольд створює світ, у якому випадкові зустрічі здатні змінювати життя, а крихкі, майже непомітні моменти відкривають шлях до примирення з болем».

«Звук падіння», режисерка Маша Шилінскі

Альма, Еріка, Анґеліка й Ленка живуть на одній фермі, але в різні епохи — від Німецької імперії та НДР до сьогодення. Але, крім місця проживання, їх об’єднує темна таємниця, захована в стінах будинку. Історії, розділені десятиліттями, поступово складаються в єдину драму про покоління, які несуть спільний тягар мовчання, травми та спадщину часу.

Дарія Бадьйор: «Тонкий і сміливий фільм про чотири покоління жінок та їхні життя і смерті за останні сто років. “Звук падіння” — про транспоколіннєву травму, але також про виживання і про цікавість до світу, яка робить нас людьми».

«Відображення у мертвому діаманті», режисери Елен Катте, Бруно Форзані

Літній агент Джон Діман живе в тихому готелі на Лазурному березі, але тінь минулого не дає йому спокою. Випадкова жінка у бікіні подумки повертає його в молодість — у ті часи, коли він полював на невловиму шпигунку Серпентик. Звучить іронічно — бо так і є.

Алекс Малишенко: «Головний жанровий фільм року. Візіонерська ревізія шпигунських трилерів, яка вміщує 60 років жанру менш ніж за 90 хвилин хронометражу».