«Того Севастополя більше не існує»: фотокнига про молодь Криму до анексії

— Я народився в Тернополі, але головні роки мого становлення припали на пору українського Севастополя. Дитячий садок, школа, інститут, перша робота — весь мій перший досвід пов'язаний із містом біля Чорного моря.

Важливим стовпом моєї самоідентифікації було те, що вдома ми завжди спілкувалися українською. Ми жили, підтримуючи всі канонічні традиції. Моя мати — викладачка української мови та культурна діячка, тому мені з дитинства прививали любов до журналістики та громадських подій.

У Севастополі українська була свого роду фільтром. Хоча, звісно, часом траплявся булінг: у школі всі знали, що в мене вдома говорять українською, тож я не раз чув «хохол» на свою адресу. Але цей фільтр спрацював правильно — багато людей з того часу досі поруч зі мною і вже самі вільно володіють рідною мовою.

Любов, скейтборд і море вина

У севастопольського підлітка того часу було два життя: літо і решта року. Літо — це абсолютна свобода, любов, скейтборд, море і море вина. Решта часу — приблизно те саме, тільки плюс навчання. У 2007 році я почав активно кататися на скейтборді, у 2009-му — фотографувати на плівку. Усе моє оточення займалося тим самим — ми жили наповнене юнацьке життя.

Наша тусовка завжди слухала щось цікаве: постпанк, панк-рок, хардкор, нью-вейв, хіп-хоп. Для мене це був час вузьких джинсів і електропанку. Музику я відкривав для себе через скейтерські відео, шукав треклисти, занурювався в бенди. Вже у 2011-му ми самі робили перші вечірки, де грали електроклеш і дарквейв.

Суспільно-політичний контекст того часу — це дуже хороший приклад роботи російської пропаганди. Політично більшість була атрофована. Назагал, люди не могли чітко віднести себе до українців чи росіян і активно не підтримували ні тих, ні інших.

Найкращий збиральний образ того часу — «Мінка». Це саморобний скейтпарк на закинутій території російського флоту. Колись там був танцювальний майданчик, а згодом першопрохідці-скейтбордисти облаштували парк. За цю територію завжди йшла війна. Солдатні давали накази виганяти молодь: часом вони розбивали всі наші фігури, часом нас не чіпали, і ми все відбудовували заново. Вільна молодь і військові бази з колючим дротом — ці два світи існували в постійному протистоянні.

Анексія посеред океану

Моїми очима Севастополя завжди було два. Перший — сонячне, енергійне місто, яке влітку перетворювалося на рай для подорожей, нових знайомств і натхнення. Другий — місто-військова база з транспарантами, пам’ятниками-гарматами, портами для військових кораблів, ґратами та колючим дротом. Першого більше не існує.

Я отримав очевидну для того часу освіту — моряк дальнього плавання. Професії віддав майже 6 років, відвідавши за цей час 55 країн. Саму анексію я застав, працюючи на круїзних лайнерах у США. Я дивився по CNN разом із багатотисячним екіпажем, як біля «ДОФу» (Дім офіцерів флоту — ред.), де ми раніше каталися на скейтах, «тітушки» робили «народний референдум». Власне, з цієї історії й починається книга.

Я відчував те саме, що відчули мільйони українців, які опинилися за кордоном під час великої війни: мало кому, крім нас, це справді болить. Я згадав, якими очима раніше сам дивився на конфлікти в інших країнах — як на новини, що не викликали емоцій. Був упевнений, що так само байдуже зараз дивляться й на нас. Я старався уникати розмов з колегами на цю тему — за попередні 24 роки мені українсько-російського питання вистачило цілком. Намагався берегти нерви, багато займався спортом і пив — усі ці емоції та думки шукали вихід.

Коли я нарешті зміг повернутися в Крим після анексії, місто вже було іншим. Найяскравіший приклад: закрили модний молодіжний бар «Рінго Стар», а на його місці відкрили їдальню «Шашлик-башлик». Тоді я остаточно зрозумів, що того Севастополя більше не існує.

Як мем став назвою книги

Книга з’явилася з мого особистого архіву. Спершу я хотів зробити просто зін для своїх — там було кілька десятків фото і текстів. Але коли почав шукати глибше, підіймати старі жорсткі диски друзів, робити апскейл матеріалу — зрозумів, що історія вже не вміщується в зін. У мене перехоплювало дихання від натхнення. Зрештою книга вмістила близько 300 плівкових знімків, зроблених мною і моїми друзями.

Родина вивезла з Криму мої плівки, деяким із них було по 17 років. Минулого літа я почав їх сканувати. Деякі взагалі не були проявлені. У мене феноменальна пам'ять на деталі: коли я передивлявся ці кадри, то згадував, про що ми тоді говорили, який був день, навіть який світ був навколо. Це був мікс болю і короткочасного відчуття колишньої легкості та безпеки. Ці відчуття стали паливом для проєкту.

Назва «Sevastopol Unity» — це іронія для тих, хто в курсі. Вислів «севастопольське юніті» свого часу став мемом у хардкор-панк-тусовці. На одному з гігів п’яний чувак виліз на сцену і почав дякувати за крутий концерт, а коли сказав, що «севастопольське юніті круте» — під сценою почалася серйозна бійка. Відео тоді розлетілося пабліками. Пам’ятаю, колись у Тернополі сказав, що я з Севастополя, а мені відповіли: «А-а... Севастопольське юніті…»

Ця книга не має одного вектора. Для мене вона про неймовірну енергію, якою тоді жив півострів. Для моєї дівчини — про загублений світ. Для друзів — про найкращі роки життя. Я займаю позицію двигуна, а куди саме припливе цей корабель — вирішувати читачу.