На полицях з’явився переклад «Точки Омега» американського класика постмодернізму Дона Делілло. На прохання БЖ перекладач Максим Нестелєєв продовжує знайомити читачів із пластом американської літератури і розповідає, чому Делілло (як і Тоні Сопрано) любить сміття, як в його романи постійно потрапляє Гітлер, і як один його текст пов’язаний з Костянтинівкою.
Дон Делілло — один із найвизначніших письменників США. І якщо численні нагороди та статус постійного претендента на Нобелівську премію вас у цьому не переконують, то варто нагадати про інше, не таке очевидне, але знакове досягнення: п’ять його романів передрукували в серії «Бібліотека Америки» (Library of America). У цій серії друкують тільки класиків, за життя таку честь здобули тільки п’ятеро: Юдора Велті, Філіп Рот, Джоан Дідіон, Урсула Ле Ґвін і Делілло. Він же з них натепер лишився єдиним живим класиком американської літератури.
Цьогоріч Делілло виповниться 90 років, і майже 70 із них він пише прозу. Перше його оповідання — «Річка Йордан» — вийшло в 1960-му, а перший роман — «Американа» — в 1971-му. Саме назва дебютного роману в чомусь і визначила його письменницьку долю: творчість Делілло — це спроба охопити все розмаїття соціально-культурних феноменів, які визначають Америку. І якщо його друг і колега Томас Пінчон називає себе винятково історичним автором, то Дон Делілло, як видається, це більше побутописець, філософ і візіонер. Або ж можна вслід за літературознавцем Джоном Леонардом сказати, що насправді існує три Делілло:
— «хлопчик з плаката постмодернізму» — співець випадковості та невідповідності; майстер бриколажу та пастиші; теоретик змови корпоративної влади, урядової таємниці, зловмисних систем та «всієї величезної гнилі, перенасиченості та блиску» попкультури і споживчого насильства; дельтаплан на хвилях параної;
— «боєголовка», для якого жах — це не просто розвага, а Голокост і Хіросіма — літерки на сторінці; в уявленні якого не лише споживацька культура, а й політика й історія прямують до смерті;
— «таємний садху», який поводиться, наче святий у пошуках Бога.
І всі ці три іпостасі часто наявні в межах одного твору, що, безперечно, ускладнює розуміння його ідей. Загалом же творчість Дона Делілло зосереджена на художньому аналізі всіх тих явищ американського життя, які визначали другу половину ХХ століття і продовжують бути значущими зараз. Насамперед це спорт (бейсбол, американський футбол і навіть хокей), кіно (переважно європейське), реклама, телебачення, музика (від фолку до рок-н-ролу), автівки, захоплення наукою і прогресом (і пов’язаний із цим страх атомної бомби), політика, фашизація суспільства і, хай як дивно, сміття як багатозначний символ.
Та, проаналізувавши різні аспекти національного буття, Делілло, здається, доволі кардинально розійшовся зі співвітчизниками, заявляючи в останніх нечисленних бесідах із журналістами, що більше не впізнає США та називаючи Трампа «нашою національною галюцинацією». І в його текстах, написаних в ХХІ столітті, відчутне навіть дедалі більше нерозуміння нинішнього життя з його комп’ютерами, смартфонами й інтернетом. Власне, тому в найновішому його романі «Тиша» зображена ситуація, коли вся сучасна цивілізація просто «вимикається», а людство вдивляється в чорний екран ґаджетів, як австралопітеки в чорний моноліт у «Космічній одіссеї-2001» Стенлі Кубрика.
Що читати?
«Американа» (1971)
Роман, який виріс із прози Керуака, але обрав іншу «дорогу». Головний герой, називаючи себе «дитиною Ґодара і кока-коли», п’ять тижнів мандрує Америкою, знімаючи артхаусний фільм. Історія про пошуки себе в США, і США в собі, коли у твоєму серці — мотель, а довкруги країна, захоплена споживанням і нарцисизмом.
«Кінцева зона» (1972)
Другий роман Делілло. Цього разу про американський футбол, філософа Людвіга Вітґенштайна й атомну бомбу. Делілло осмислює спорт як війну, умовну боротьбу «логосу» і «центру», яка вивершуються розмислами про протистояння душі й тіла.
«Ґрейт-Джонс-стріт» (1973)
Третій великий текст письменника, подібний на псевдобіографічний опис епізоду із життя Боба Ділана, коли він наразився на непорозуміння публіки, перейшовши з акустичної гітари на електричну. Головний герой, музикант Бакі Вандерлік, тікає від усіх, вирішивши замовчати й переосмислити мову, стаючи новітнім Христом. Делілло пропонує вважати «секс, наркотики і рок-н-рол» філософськими категоріями, препаруючи свою буремну добу.
«Зірка Ратнера» (1976)
Найбільш томас-пінчонівський роман Делілло: у ньому багато технологічних деталей, математики й параної. Автор продовжує традицію мовних експериментів, започаткованих Льюїсом Керролом, а персонажі намагаються розшифрувати таємничне повідомлення, яке нібито надійшло з космосу. Історія про пошуки «гармонії та симетрії» в негармонійному і несиметричному світі.
«Гравці» (1977)
Кінематографічний роман Делілло, подібний на втрачений фільм Ґодара. Розпад родини Вайнентів письменник проєктує на розпад суспільства, в якому тероризм і сексуальні експерименти є лише намаганням позбутися нудьги й рутини. Історія про втечу з раю, яка виявляється шляхом у пекло.
«Собака-посіпака» (1978)
Авантюрний роман Делілло про пошуки порнофільму за участі Гітлера. Твір, який неодноразово обманює очікування читачів, змінюючи жанри частіше за зміну дня і ночі. Історія про змови, параною, консюмеризм і хаос.
«Амазонки» (1980)
Текст, написаний під псевдонімом Клео Бердвелл, про який Делілло довгий час волів би забути через його занадту маскультурність, але який цьогоріч несподівано став популярним, зважаючи на успіх серіалу про «Запекле суперництво» (на піку популярності шоу письменника вмовили перевидати роман). «Амазонки» — це автобіографія першої жінки, яка професійно грала в НХЛ. Це весела і грайлива історія, сповнена тонких зауваг про жінок і чоловіків та влучних деталей про Америку кінця 1970-х.
«Імена» (1982)
Своєрідний гімн Греції, завдяки якій письменник краще зрозумів зв’язок мови та реальності. Делілло зображує культ, який шукає прамову, примітивну й потужну, «очищену» від усього зайвого, навіть від смислів, що знову порушує таку важливу для письменника тему, як мовчання. Роман про послідовність, порядок, інформацію та смерть, що ховається в імені та між рядків.
«Білий шум» (1985)
Перший бестселер Делілло. Роман про те, як в Америці Гітлер стає таким самим популярним, як і Елвіс Преслі, а ще про те, чи може страх смерті зруйнувати сім’ю. «Американська книга мертвих», в якій мовиться про те, як супермаркет стає символом сучасного життя і водночас вироком йому, бо споживацтво змушує сприймати життя як товар. Та важливіше, що це ще й роман про диво, котре непомітно проростає навіть посеред автостради.
«Терези» (1988)
Художнє дослідження феномену 22 листопада 1963 року, коли вбивство президента Кеннеді «назавжди змінило щось в Америці, а ми загубили оповідну нитку». І для Делілло не так важливо те, хто вбив президента Кеннеді, а те, що вбивця ніби виникає зі «сміття і папірців, що лишилися в кишенях», виступаючи самим фатумом і роком. Письменник показує, як політика проникає в життя кожного, підміняючи історію параноєю.
«Мао II» (1991)
Роман про відлюдника Білла Ґрея, в котрому всі впізнали Томаса Пінчона. Це історія про те, як письменник намагається врятувати колегу, але фактично не може врятувати навіть себе, бо в цьому світі можуть щось змінити тільки «бомбісти та стрільці». Історія про смерть автора як смерть Бога у світі, де «майбутнє належить натовпам».
«Підземний світ» (1997)
«Великий американський роман», який починається з бейсболу, а завершується виходом у кіберпростір. Напевно, найвище досягнення Делілло, і найбільший його текст, документ доби холодної війни. Делілло написав твір про те, як мова оформлює світ, а «великомасштабна жага робить історію», де немає випадковостей, адже навіть радіоактивне осердя атомної бомби й м’яч ідентичні за розміром — 23 сантиметри.
«Художниця тіла» (2001)
«Похмура еліптична поема» — тут процитуємо рецензентку The New York Times Мітіко Какутані — про втрату і намагання заповнити мистецтвом порожнє місце в душі. У перформансистки Лорен Гатке несподівано гине чоловік, але натомість в її житті з’являється (можливо, породжений уявою Гатке, можливо, ні) містер Таттл. І з усього цього вона витворює незабутній і сюрреалістичний перформанс «Тілесний час». Історія про час, мову і людське горе.
«Космополіс» (2003)
Роман, в якому Делілло своєрідно передбачив економічну кризу 2008 року, показавши екзистенційну кризу мільйонера і геніального аналітика Еріка Пекера. Сюжет кружляє навколо Пекера, що застряг у заторі в своєму шикарному лімузині під час масових протестів. Це такий собі рапорт з обложеного міста, що вирує революцією, а ще роман про застарілі слова, нові сенси й одне вбивство.
«Людина, що падає» (2007)
Історія довкола трагедії 9/11, натхненна відомим фото Річарда Д’ю, на якому людина в діловому костюмі падає з палаючого хмарочоса. В романі цей образ відтворює загадковий перформансист, якого називають «безсердечним ексгібіціоністом» і «відважним нелітописцем віку терору». Делілло дивиться на події 9/11 через сімейну, мистецьку й азійську призму, прагнучи, ніби в калейдоскопі, скласти світ, що розвалюється.
«Точка Омега» (2010)
Роман, що починається з відеоінсталяції шотландського митця Дуґласа Ґордона «24-годинне Психо» («сповільнений» до доби фільм Альфреда Гічкока зі швидкістю два кадри на секунду), а завершується як «Пригода» Мікеланджело Антоніоні. Це більше філософська поема в прозі чи деталізована хайку, аніж роман, що пропонує зрозуміти наш апокаліптичний час за допомогою концепції Теяра де Шардена, винесеної в назву твору. У ньому де Шарден описує еволюцію як процес розширення й ускладнення і вводить концепцію «Точки Омега», за допомогою якої пояснює можливий новий етап еволюції людини через симбіоз з планетою. У Делілло ж вийшла метафізична сторія про наслідки Іракської війни, циклічний час і пустельний простір.
«Зеро К» (2016)
Цікава спроба вийти за межі американського світу. Автор водночас реагує на події, на позір не пов’язані, називаючи одну частину роману «За часів Челябінська» (з натяком на метеорит, що там упав), а другу — «За часів Костянтинівки» (з натяком на українсько-російську війну). Та в іншому це роман про намагання батька і сина порозумітися, а ще про кріогеніку як спосіб відтермінувати нерозв’язні проблеми сьогочасся.
«Тиша» (2020)
Оригінальну назву «Silence» можна також перекласти як «Мовчання», що, певно, було б навіть доречніше, бо це роман про втрату можливості описати світ. Головний настрій роману вичерпно пояснює епіграф — фраза Альберта Айнштайна: «Не знаю, якою буде зброя Третьої світової війни, але в Четверту воюватимуть палицями й камінням». За сюжетом, друзі збираються подивитися фінальну гру з американського футболу Супербоул, та раптом вся техніка вимикається, і люди зненацька лишаються без звичного інформаційного «білого шуму». Роман про залежності, крихкість світу і технофобію самого Делілло.
