Сьогодні в Україні зареєстровано 1,2 мільйони ветеранів, а після завершення війни їхня кількість може зрости до 5-6 млн осіб. Повертаючись з фронту, ветерани потребують як якісної реабілітації, так і адаптації до мирного життя та реінтеграції у соціум.
Зібрали успішні бізнес-кейси українських ветеранів, які повернулися з війни і продовжують або започатковують власну справу.
Сергій Жуковський — ветеран та підприємець. На фронті втратив обидві руки, а після реабілітації та протезування розпочав власну справу із виробництва снеків. Свою торгову марку назвав “Сушена радість”. Це стало його реабілітацією та реінтерацією у суспільстві.
Родина Жуковських приїхала на Львівщину із Запорізької області. У перші дні повномасштабного вторгнення їхнє рідне місто Токмак стало першою ціллю на шляху російських військ, тож довго не думаючи і не чекаючи окупації, Сергій зібрав родину і вивіз на захід країни.
Попри “білий квиток” чоловік вирішив, що не може залишатися осторонь у такий важкий час і приєднався до ЗСУ. Там він пройшов шлях від солдата до командира десантно-штурмового взводу. Але у червні 2023 на рідному Запорізькому напрямку Сергій Жуковський отримав мінно-вибухову травму, внаслідок чого втратив обидві руки.
А далі був довгий шлях реабілітації. Йому встановили міоелектричні керовані протези у львівському центрі реабілітації Superhumans. Сергій розумів, що на фронт він вже не повернеться і треба думати, як жити далі, поки рідний Токмак тимчасово в окупації.
“Я ФОП з 2005-го року. Займався різними видами діяльності. Коли постало питання, чим займатися далі, то зрозумів, що те, що я робив до повномасштабної війни, вже не робити не зможу через обмежені можливості.
Ми почали шукати ідею бізнесу. Я записався я на гурток з підприємництва в реабілітаційному центрі Superhumans, і з цього все почалося”, — згадує Сергій Жуковський.
До війни підприємництво було головною справою Сергія. Тоді чоловік збирав ретро- мото-техніку й постачав запчастини для автівок. Тепер завдяки гуртку прагнув знову повернутися в бізнес. Але хотів, щоб це була якась нова спеціалізація.
На навчанні до Сергія та інших слухачів курсу запрошували різних підприємців, проводили онлайн і офлайн лекції. На випуск усіх запросили до Буковелю на три дні. Втім, туди треба було їхати вже з ідеєю власної справи. Тож Сергій зібрав вдома родину на консиліум, щоб визначитися, що ж це може бути:
“Старший син запропонував виготовляти джерки. Він зробив презентацію, нам з дружиною дуже сподобалося, а я зробив бізнес-план. Після навчання я приїхав з ідеєю, але кошти на мій бізнес не було де взяти. Я подався на грант, виграв його, і з цього почалося”.
Так виробництво крафтового сушеного м’яса стало продовженням його реабілітації і водночас реінтеграцією у суспільсво. Сергій каже, що важливо знайти себе, свою справу чи хобі не лише, щоб забезпечувати себе і родину, а ще щоб “дурні думки” в голову не лізли. У родині ретельно розподілили обов’язки між собою:
“Основна частина – на дружині. Вона отримує м’ясо, розрізає, потім слайсує, маринує. Це ще допомагає робити теща. Далі вони викладають все це на пліт і сушать, потім розкладають по пачках. Старший син постійно підкидає нові ідеї. Малий в нас більше по дегустації фахівець. Всі задіяні.
Я веду блоги переважно в Instagram та TikTok. Знімаю майже весь контент сам, стараюсь його якось розповсюдити, а ще приймаю замовлення через сайт. Тобто я керую бізнесом, що де і як, а основна частина виробничого процесу – на родині”.
Звісно, у підприємництві багато труднощів. але Сергія нічого не лякає. Каже, що слова “важко” для командира десантно-штурмового взводу немає, завжди знайдеться бодай один вихід. Виклики постали перед підприємцем ще з моменту запуску власної справи. Спершу довго не міг знайти постачальника м’яса, а коли знайшов, то той в останній момент відмовився від співпраці. Тож на грант чоловік подавався вже без постачальників, але, попри це, виграв. Щоправда, грантодавець дав йому можливість впродовж двох днів знайти постачальника. Задіявши усі контакти, Сергій вирішив своє питання за 5 хвилин.
“Ветеранський бізнес – трошки інший, і вести його треба по-іншому. Коли я почав вести Instagram, зробив якісь там фото і відео і чекав клієнтів, а їх немає. І от одна знайома дівчина, яка працює в Запоріжжі директором рекламної агенції, каже, що мені треба поміняти свою стратегію і подавати себе як ветеранський бізнес. Тоді я задумався, почав себе знімати, показувати, хто я такий, як я долаю свої перешкоди. І мене підхопила Instagram-сторінка Superhumans, декілька великих блогерів поширили мої відео, і таким чином я набрав десь 6 тисяч підписників та велику купу замовлень за 3 місяці. Зараз в нас черга на замовлення десь на три тижні вперед”, — зауважує підприємець.
Зараз Сергій прагне масштабувати свою справу:
“Приблизно місяць тому ми знайшли приміщення — це окрема квартира саме під виробництво, де можна буде розмістити найманого працівника. Придбали додаткове обладнання, хочемо такого невеличкого масштабування. І працівника я хочу взяти саме ветерана, або члена його родини, щоб задіяти до роботи”.
Поради Сергія для ветеранів, які тільки планують розпочати власну справу:
“Одна із головних — я б радив гуртуватися, об'єднуватися у ветеранські простори, хаби, ділитися досвідом. Є багато людей, які можуть щось порадити ветеранам, які не можуть себе знайти”.
Олексій Логачьов — ветеран та підприємець. Усе життя його цікавила друкарська справа. Починав від роботи на видавництві і доріс до власної друкарні. Йому вдалося зберегти свій бізнес попри фінансові кризи, пандемію і війну. Його невелика друкарня "Веда" на Вінниччині пережила глобальну світову кризу 2008-2009 років, обвал гривні після Революції Гідності та початку війни на Донбасі, пандемію коронавірусу. І працює зараз, під час повномасштабного вторгнення.
Олексій Логачьов на фронт пішов у 2014-му. Поки захищав країну, усі справи у друкарні залишив на дружину. Майже два з половиною роки вона підтримувала життєдіяльність друкарні як могла. Після повернення Олексія з фронту на друкарню чекала нова хвиля негараздів.
“В приміщенні, де знаходилася наша друкарня, поверхом вище, сталася пожежа. Нам нанесли дуже великі збитки. Ми переїхали в нове приміщення і почали майже все з нуля. Після війни мені ще треба було відновитися, бо я був списаний за станом здоров’я, і друкарня не процвітала, скажімо так. Потім почався ковід — це теж був дуже сильний удар по видавничій справі”, — згадує Олексій Логачьов.
Потім почалась повномасштабна війна, і Олексій вирішив повернутися на фронт. Усе знову лягло на плечі його дружини.
“Повернувся з війни я в кінці вересня, мене вже повністю списали після контузії. Я почав працювати, стан друкарні був дуже поганим. У мене були думки “все, я не зможу займатися цим бізнесом”.
І тут мені хлопці скинули інформацію про ветеранський фонд. Я подав заявку. На перший конкурс не пройшов, бо зробив помилки в бізнес-плані.
Але я дуже вдячний ветеранському фонду за те, що вони мені скинули думки експертів, які зазначили, де і що я зробив не так. І коли пізніше оголосили другий конкурс, я знову подав заявку, пройшов і отримав грант і закупив обладнання. Так в нашої друкарні відкрилося друге дихання і нові можливості”, – розповідає Олексій.
Створюючи власну друкарню, чоловік вирішив працювати не з авторами, а з корпоративними клієнтами. З самого початку знаходив організації, яким потрібна різноманітна поліграфічна продукція і брав їх на повне комплексне обслуговування. Його справа інколи стає в нагоді і захисникам:
“Я не можу не допомагати хлопцям, але не можу бути волонтером, бо не хочу ні в кого нічого просити. Те, що в мене є — те я можу дати. Тому ми для волонтерських організацій робимо те саме.
От приклад, в нас є організація, яка виготовляє хліб, з якого 50% віддає на потреби ЗСУ. Звісно, ми робимо на цей хліб етикетки за свій рахунок. За таким принципом ми допомагаємо”.
Окрім цього, Олексій вже 4 роки робить дуже цікавий соціальний проєкт, робоча назва якого – “Значок для сім’ї героя”. Надихнув ветерана на це досвід США. Там є традиція: коли військовослужбовець гине при виконанні завдання, держава, повертаючи його особисті речі родині, в цьому комплекті надсилає спеціальну наліпку для автомобіля. Вона означає, що це родина загиблого героя і всі в Штатах здалеку розуміють, що це за наліпка.
“У нас не настільки автомобілізована країна, щоб робити наліпки на машини. Але має бути все одно якась ідентифікація, що це родина загиблого. Тому ми закупили обладнання і почали виготовляти значки з портретами загиблих хлопців для родин. Ми це робимо за свій кошт. Будь-яка родина за бажання може звернутися до нас. Нам потрібні лише портрет і ім'я та прізвище чи позивний загиблого героя”, – розповідає чоловік.
Олексій вже надрукував декілька тисяч подібних значків. Єдине, що його турбує – те, що про його ініціативу мало хто знає і одразу не розуміє, що це значок. Для цього треба розголос або інформаційна кампанія, а чоловік зазначає: у нього на це, на жаль, ні часу, ні сил немає.
“Я звертався до багатьох волонтерських організацій і до Міністерства ветеранів. Всі кажуть, що це дуже добре, і на цьому все, на жаль. Я поки не знайшов зацікавлених людей, які б допомогли мені це все зробити. Причому мене не цікавить якесь авторство чи ще якісь привілеї. Я хочу, щоб наша пам’ять була жива, щоб ми пам'ятали про сім'ї, щоб проявляли повагу до героїв. Бо пам'ять має властивість затиратися: минає рік-два, і нікого вже не згадують”, — розмірковує Олексій Логачьов.
Він радить своїм побратимам, які тільки хочуть стати на шлях підприємництва, ретельно подумати і зважити усі за і проти. Адже потрібно бути готовим брати на себе відповідальність за всі процеси та добре розумітися, як все працює.
“Небагато людей можуть стати бізнесменами. Я, наприклад, займаюся бізнесом вже близько 30 років, але так і не став гарним бізнесменом. Вибачте, Бентлі в мене немає. Я критично дивлюсь на свою діяльність. Тому перше, що треба — це знайти через різні волонтерські організації курси і розібратися, що ж таке бізнес, як він робиться. А ще є така гарна річ, як менторство, коли до бізнесмена, який вже стоїть на ногах, приходить молодий підприємець-початківець, і той його як вчитель у школі навчає, поки людина не стане на ноги”, – вважає Олексій.
Петро Красицький — ветеран війни та засновник власного медичного центру “Разом” у Києві. У 2014 році служив у 25-й парашутно-десантній бригаді. Попри високий тиск і застереження лікарів, повернувся на фронт після 24 лютого 2022 року. Тоді воював на сході в складі 72-ї бригади ЗСУ. Петро відчував, що його досвід буде корисним у перші місяці повномасштабного вторгнення.
За час служби здоров’я Петра суттєво похитнулося, саме тому перший рік повномасштабного вторгнення провоював "на пігулках". Після інсульту був демобілізований, далі на нього чекала півторарічна реабілітація в Україні та за кордоном. У чоловіка паралізувало праву сторону тіла. Саме після проходження курсу лікування у Чехії вирішив відкрити власний медичний центр.
“Після всіх реабілітацій, лікувань, госпіталів, коли я лікувався після інсультів, я зустрівся зі своїм сімейним лікарем Юлією Барболіною. І так, за горнятком кави, ми жартівливо вирішили зробити медичний центр.
Тепер вона – моя напарниця, мій бізнес-партнер. Ми разом заснували цей центр, і я сподіваюся, що ми разом будемо продовжувати розширювати його”, – каже Петро.
Від задуму до реалізації ідеї пройшло лише півтора роки. Згадує: найважче було знайти приміщення потрібної конфігурації, адже воно повинно було підходити під вимоги НСЗУ та МОЗ. Медичного досвіду Петро не мав, до війни працював у муніципальній охороні завідувачем територіального комплексу. Саме тому запропонував своїй сімейній лікарці об’єднати зусилля. Вони самостійно склали бізнес-план та розподілили обов’язки. На Юлії Станіславівній були усі медичні питання, а Петро взяв на себе менеджерські обов’язки.
“Відкривати власний медичний центр важко. Але водночас я воював у 2015-му році, пішов у 2022-му році в армію, і це не набагато складніше, ніж бути там. Але там за тебе думають, а тут доводиться думати самому.
Ми отримали грант на власну справу з Дії на 250 тисяч і майже весь використали на закупку обладнання. ще один грант отримали від Українського ветеранського фонду, але кошти ще не надійшли, чекаємо”.
Для свого медичного центру Петро закуповує найсучасніше обладнання, втім найбільше пишається своїм персоналом. Каже, що після тривалого лікування за кордоном зрозумів, що українські лікарі — найкращі фахівці. Саме тому був присутнім на усіх співбесідах працівників до свого центру.
“Лікарів підбирав так, щоб були однодумці. Наприклад, коли педіатр на співбесіді дізналася, що я військовий сказала: все, я згодна, я з вами. І так більшість лікарів. Кардіолог теж свого часу мене лікувала і пішла з нами. Наша медицина у будь-якому випадку найкраща. Можливо, фінансування і такого, як у Європі, обладнання не вистачає. Але нам – тільки ресурс, а лікарі найкращі. Я вже бачу, працюючи у цій сфері”, — зауважує Петро Красицький.
Медичний центр “Разом” спеціалізується на амбулаторному лікуванні та сімейній медицині. У клініці працюють педіатри, гінекологи, урологи, масажисти-реабілітологи, кардіологи, нейрохірург, лікар-УЗД і медична сестра. А ще медичний центр активно співпрацює з київським центром Military Hub, що надає соціальні послуги ветеранам. Військові та ветерани відвідують клініку на пільгових умовах.
“Два рази на місяць ми надаємо безкоштовні послуги для військових на будь-які процедури, крім лабораторії. Тому що у нас власної лабораторії немає. Загалом, в нас постійно діє знижка 20% на всі послуги для військових”, – каже Петро.
Чоловік і надалі прагне ще більше допомагати ветеранам, а ще мріє про розширення можливостей свого медичного центру:
“Ми настільки далеко не заглядаємо, але, звісно, хочеться, щоб наш медичний центр був в кожному районі Києва. Щоб ветеран і будь-хто міг звернутися у наш заклад і отримати якісні послуги”.
Петро вважає, що правильне оточення грає важливу роль, тому радить бути у колі професіоналів. А побратимам, які тільки планують розпочинати щось радить: “Збирайте команду, бо один – в полі не воїн. Тільки вперед, як завжди”.
Сергій Кучерявий — ветеран та співвласник кафе “5. 45” у Києві. 25 лютого 22 року здав справи на роботі і поїхав на фронт. Спершу доєднався до лав ТРО і з перших днів був на захисті Києва на гостомельському напрямку. Нещодавно після отриманих травм демобілізувався, попереду у чоловіка ще операція, але це не завадило йому відкрити власну справу. Його підтримав інший побратим Сергій Шендрик, який і став його партнером.
“Довелося ризикнути, вкласти все, що є. І навіть з розумінням того, що попереду – операція, довге відновлення, але ризикнути. Основні труднощі — це фінанси, тому що ми робили все без грантів, на свої збереження, то трошки було тяжкувато розпочинати”, – каже Сергій.
Надалі планують подаватися на грантові проєкти, щоб відкрити наступний заклад. У мріях Сергія — мережа кафе:
“Ми плануємо зробити франшизу для побратимів. Для військових це буде набагато дешевше. А нашу справу це буде примножувати і продовжувати. Ми будемо допомагати ветеранам, адже за цей час наб’ємо собі гуль, і іншим буде легше”.
Заклад назвали символічно “5. 45”. У військовій термінології це означає калібр.
“Один із варіантів назви закладу був “4.5.0” (сигнал – “все спокійно”), але виявилося, що ця торгова марка вже зареєстрована. Але ми хотіли щось таке, щоб асоціювалось (з військом, бійцями – БЖ), і щоб людина розуміла, що це щось наше, щось близьке”, – каже Сергій.
Заклад зробили у мілітарі стилі: на стінах – маскувальна сітка та колоритні плакати, а в залі – дерев’яні столи. Облаштовували усе всередині власними силами. Якщо виглядати заклад з вулиці, то він може нагадати вам криївку або інший військовий пункт.
“Нам пощастило з правильним вибором концепції закладу, не довелося вкладатися в якісь дороговартісні ремонти, все вийшло бюджетненько.
Цей заклад у військовому стилі потрібен для того, щоб сюди могли прийти побратими і їх нічого не тригерило, щоб вони могли посидіти, поспілкуватися. Для цивільних ми теж завжди відкриті”.
До створення закладу підходять із гумором. Кажуть: відвідувачі це відчують із назв страв у меню і з елементів декору.
“Ми так і понуємо це кафе, як музей. З фронту нам привезли гільзи та каску під****, її нам передали побратими. На підході – ще декілька експонатів. Тільки поставимо табличку “шановні громадяни, прохання не плюватися на лайно — це експонат”, — жартує Сергій.
До столу подаватимуть українські страви, є окреме мангал-меню. Кажуть: воєнних харчів хлопці і там наїлися, тож тут пропонуватимуть смачні українські страви. Заклад “5. 45” тільки нещодавно відкрився, але у Сергія вже є прості і дієві поради, які можуть стати у нагоді побратимам, які тільки планують розпочати власну справу:
“Основне — це повірити в себе, не здаватися і як можна більше працювати. Тоді все вийде”.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі "Вікно Відновлення". Усе про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
Фото: Борис Корпусенко, Кучерявий Сергій, а також надані героями статті