Відчути місто серцем: Ігор Єфімов про вуличну фотографію Києва під час війни
Фотограф Ігор Єфімов віднедавна живе в Києві, тож має незамилений погляд на столицю. Він розповів БЖ про переосмислення міста як дому, любов до київських пагорбів і відчуття подиву під час вуличної зйомки.
— Фотографією займаюся вже понад 15 років. Ще у 2010-му була моя перша виставка. Я родом із Черкас і довгий час жив там. У Києві знімав неодноразово як гість, але постійно тут не мешкав. Все змінилося трохи більше року тому, коли я переїхав до столиці. З того часу почав сприймати Київ не як тимчасове місто, а як свій дім.
Я люблю місця на межі — на перетині міського й природного, шумного й тихого. У столиці для себе заново відкрив київські пагорби. Це ті локації, де ти фізично ще в місті, але вже наче трохи поза ним. Звідти відкриваються гарні краєвиди на Київ, і водночас відчувається певна відстороненість, спокій.
Я люблю місця на межі — на перетині міського й природного, шумного й тихого.
Мені також близька стара центральна частина міста — історична, з невисокою забудовою, яка ще зберігає людський масштаб. Усе це дуже контрастує з масивними панельними районами та шестисмуговими дорогами — така інфраструктура мене, якщо чесно, трохи виснажує. Мені важливий простір, у якому можна дихати.
Мене дуже приваблює відчуття подиву. Пам’ятаєте, яким був смак першого банана в дитинстві? Або ваше перше морозиво? Або той перший поцілунок? Або пісня, яка згодом стане улюбленою — але в той момент ти чуєш її вперше і тебе щось пробирає? Я намагаюся знімати саме з цим внутрішнім станом. Спираюся на емоцію, інтуїцію, інстинкт. Часто відключаю голову й довіряю серцю. Мені важливо не просто бачити об’єкт, а відчути його — як щось нове, незвичне, живе.
Мені важливо не просто бачити об'єкт, а відчути його — як щось нове, незвичне, живе.
Ми вже одинадцятий рік живемо у стані війни. Це вже не виняткова подія, а частина повсякденностіі. Коли значна частина твоєї фотографічної практики відбувається у країні, що живе у війні, ти поступово перестаєш сприймати цю країну інакше.
Після повномасштабного вторгнення я відчув помітні зміни в поведінці людей. Це цілком зрозуміло: ставлення до людини з камерою стало більш настороженим, обережним. І я не просто це приймаю — я вдячний людям за таку обачність.
У своїй практиці я намагаюся бути максимально делікатним, зважати на контекст. Розумію, що деякі речі в Україні сьогодні не варто знімати. Але водночас глибоко вірю: ми живемо в надзвичайно важливий історичний період. І його потрібно фіксувати — для себе, для інших, для тих, хто житиме після нас.
Сьюзен Зонтаґ писала: “Фотографія — це не просто спосіб побачити щось, а спосіб мислити про те, що бачиш”. Для мене це не лише про образ, а й про контекст, присутність, погляд, який змінюється разом із часом і подіями навколо нас. Описувати фотографію — це як описувати музику словами. Її важливо не стільки тлумачити, скільки бачити й відчувати. Я вірю, що фотографія говорить сама за себе.
Я вірю, що фотографія говорить сама за себе.
