ЛГБТ-пара з Києва — 38-річна Наталія і 35-річна Катерина розповідають, як ростять двох дітей у своїй родині.

Про себе

Ми познайомилися і живемо разом уже понад 10 років. Живемо, як і будь-яка інша сім'я, зі своїми радощами та складнощами, працюємо, якийсь час вели свій бізнес.

У нас двоє дітей: старша дівчинка, якій у квітні буде 6 і молодший хлопчик, йому 4 роки.

Діти — наші, старшу народила я, молодшого — Катя. Ми їздимо у відпустку, ростимо дітей, сплачуємо за квартиру, спілкуємося з друзями й родичами, заходимо до сусідів за цукром або сіллю, якщо дуже треба. Любимо подорожувати, але з дітьми багато не виходить, хотілося б більше.

Про появу дітей

Те, що ми хочемо спільних дітей, знали практично з самого початку наших відносин, тому їхня поява була тільки питанням часу і фінансової можливості.

Ми обидві були готові народжувати, тому вирішили що дітей буде двоє, народжувати будемо по черзі в порядку старшинства.

Обговорили варіанти та визначили, що ідеальним виходом для нас буде анонімний донор в обох випадках, адже ми не хотіли, щоб у біологічного батька залишалася хоч найменша можливість претендувати на дітей і на їх виховання.

Нам пощастило, що не було проблем зі здоров'ям, тому і в першому і в другому випадку було досить штучної інсемінації. Старшу доньку ми "привезли" з Дніпра, так на той момент склалися обставини й був вихід на надійного лікаря-репродуктолога, молодший — київський хлопчисько.

У той час всі аналізи та процедури обійшлися нам орієнтовно в 6 тисяч гривень на кожну дитину.

Це з урахуванням того, що не з першої спроби була успішна інсемінація, плюс сперма донора — платна. Складно сказати порядок цін на сьогодні, але, думаю, інсемінація може коштувати від 500 до 1000 доларів, в залежності від стану здоров'я жінки, кількості спроб і так далі.

Про відносини з дітьми

Обидві дитини називають нас мамами. Якщо потрібно більш конкретно, то кажуть мама Катя і мама Наташа. Ми від самого початку хотіли, щоб так було, але вирішили не нав'язувати їм будь-які варіанти. В результаті діти почали говорити, як їм було зручно, і це повністю збіглося з нашими бажаннями та відчуттями.

Раніше виникав внутрішній дискомфорт, коли діти зверталися по черзі до кожної з нас і обом говорили "мама" в присутності чужих людей або у громадських місцях.

Але ми жодного разу їх не виправляли та не зупиняли, вважаємо це правильним. Вони повинні знати й розуміти, що їхня сім'я нормальна і про неї можна говорити.

Про складні питання

Роки в три, напевно, дочка запитала в перший раз, чому у неї немає тата. Тоді їй вистачило відповіді, що у неї є дві мами і сім'ї бувають різні.

У п'ять вона знову повернулася до цієї теми і запитала, звідки вона з'явилася, якщо у неї немає тата.

Ми сіли поговорити на цю тему. Я пояснила просто: для того, щоб з'явився малюк, потрібні дві клітини, від тата і від мами. Якщо у мами немає тата, то вона може піти в спеціальну лікарню, куди хороші дяді приносять свої клітини, щоб допомогти з'явитися на світ новим діткам. Там мамі можуть дати татову клітинку і покласти її в живіт, щоб вона зустрілася з маминою клітиною. Разом вони починають рости й перетворюються на малюка.

Тому у неї дві мами, які її дуже хотіли. І хотіли так сильно, що пішли і знайшли клітини у тата.

І у неї є тато, просто ми його не знаємо, але він хороший, тому що подарував нам свою клітинку і нашу принцесу.

Точно так само з'явився і її брат. Ця відповідь цілком влаштувала і поки додаткових питань не було.

Ще ми читали книгу "Майя та її мами" про різні сім'ї — дочка дуже раділа, що в кінці є розповідь про таку ж сім'ю, як у нас.

Молодший поки ніяких подібних питань ще не ставив. Чи то вони вже все між собою обговорили, чи то його це поки не цікавить.

Про ставлення родичів

Наші батьки нас приймають, хоча не знаю, наскільки розуміють, тому що в чужу голову все ж таки не влізеш. Батькам у будь-якому випадку важко, але відносини у нас з ними нормальні. Дітей сприймають як онуків з обох боків.

Коли розповіла своїй мамі про відносини з Катею, вона відразу запитала, чи щаслива я.

Після відповіді: "Так" сказала, що, значить, і вона щаслива за мене. У неї було тільки одне питання — як же діти. Я заспокоїла, що вони в планах, і це її, мабуть, порадувало. Вона прекрасно спілкується з Катею, ми разом їздимо відпочивати і ніякої напруженості не відчуваємо. Моя мама любить дітей і користується будь-якою можливістю їх побачити, провести з ними час. Хоча це складно, бо вона працює і живе в Маріуполі.

З татом як такої розмови не було — мої батьки в розлученні. Але він з часом сам все зрозумів. Теж іноді приїжджає в гості, няньчиться з онуками, не поділяє їх на "свій" — "не свій".

Усі мої родичі вже все зрозуміли та дізналися. Коли є діти, кота в мішку не сховаєш. Ніхто і слова поганого не сказав, спілкуватися з нами не перестали. Діти дружать з родичами.

Мама Каті перші пару років спілкувалася з нами досить відсторонено, не зачіпаючи тему того, що ми живемо разом.

Згодом відносини стали цілком хорошими й рівними. Тато відразу прийняв все, як є. З онуками спілкуються, всі сімейні свята разом, як і у більшості інших сімей. Діти чудово знають, що у них є бабуся і дідусь у Києві, а є бабуся і дідусь у Маріуполі. Всіх люблять і їх люблять у відповідь.

Про відносини в суспільстві

Що стосується реакції навколишніх... Ми ходимо в поліклініку, але там взагалі всім пофіг, хто приводить дитину. Ніхто нічого не питає. Тому з дітьми туди ходить та з нас, кому зручніше.

Коли старша пішла в ясла, вона вже цілком добре розмовляла і називала нас обох мамами.

У якийсь момент одна з виховательок спробувала її виправити, що за нею прийшла не мама, а тітка.

Того разу її забирала Катя і вона попросила вихователя не виправляти дитину, бо вона говорить все правильно. Питань не було, але і виправляти більше не намагалися.

Ставлення в дитячому садку ні до нас, ні до дитини не змінилося, прекрасно спілкувалися і в яслах і потім, коли перейшли далі, і зараз. Іноді разом приходимо на батьківські збори, ніколи негативу на собі не відчували.

Коли син пішов у той же сад, питань вже ніяких не виникало.

З батьками інших дітей теж ніякого негативу, пов'язаного з нашою сім'єю, поки не було.

Діти ходять на дні народження, запрошують до себе друзів. З боку інших батьків все здорово: з деякими цілком приятельські відносини, з іншими — просто нема потреби спілкуватися ближче. Тобто, негативу саме через інакшість сім'ї не відчували. Якщо хтось щось погане і думає, то не вказує і не говорить. Ні нам, ні тим більше дітям.

Окрема категорія — сусіди. З багатьма з них роззнайомились і, можна навіть сказати, певною мірою здружилися саме на ґрунті дітей. Якщо діти одного віку, ходять в один сад, живуть в одному будинку і гуляють на одному майданчику, неминуче починають спілкуватися і батьки.

Прямих запитань ніхто не ставив і не ставить, хоча всі все розуміють.

Але ми помітили, що навколишнім часто просто незручно питати.

Їм, напевно, страшніше запитати, ніж нам — розповісти. Тому вони просто дивляться, і вже за фактом продовжують спілкування, як ні в чому не бувало. Думаю, що нам трохи більше пощастило з сусідами, ніж деяким іншим.

Напевно, нас можна назвати щасливою сім'єю. І я дуже сподіваюся, що так і залишиться. Поки ми на побутовому рівні не стикалися з негативом в наш бік або в бік наших дітей. Можливо, тому що у нас такі чудові, красиві, розумні й чарівні діти. І нехай у них це залишиться. Для нас думка навколишніх значить дуже мало, а за них ми переживаємо. Особливо перед школою.

Про нетерпимість

Якщо ж говорити про нетолерантність взагалі, то, звісно, таке було. Коли починаєш відкриватися, робиш це поступово: найближчі, друзі, сім'я, знайомі, колеги і так далі. Кола розширюються поступово.

Звісно, хтось зі знайомих перестав спілкуватися, хтось міг висловитися негативно.

Але ми були готові відкритися, а значить, були готові й до подібного негативу, навіть очікували його проявів.

Але серед тих, хто припинив спілкування з нами або висловлювався негативно, не було дійсно близьких людей, друзів. Значить, інші просто були зайвими в нашому житті. Про це ми не шкодуємо.

Фото: Ольга Ліскевич