Ми знайшли киян, які відмовилися від благ столиці та переїхали в село. І розпитали їх про переваги та труднощі нового життя і про те, чи не сумують вони за Києвом.

Мар'яна Микитюк, ілюстратор і дизайнер

 

 

Куди переїхала: село Соколівка, Васильківський район (65 км від Києва)
Де жила раніше: на Дорогожичах

Я прожила в Соколівці трохи більше року. Це була така дитяча мрія — пожити у простоті, самостійно вирощувати їжу і бути весь час на природі. Але до життя в селі я так і не адаптувалася.

Уже через кілька місяців зрозуміла, що моя мрія має більше спільного з картинками, ніж з реальністю

У нас із хлопцем не було автомобіля, тому потрібно було хвилин 20 іти пішки до Одеській трасі, ловити машину і ще годину їхати до Києва. Взимку ця дорога ставала просто нескінченною — близько 2-2,5 години в один бік. Та й з інтернетом були проблеми: ніхто його нам проводити не погоджувався — занадто далеко. Доводилося користуватися мобільним модемом, а працювати з ним було дуже важко. Коли я скачувала робочий файл, то йшла заварювати каву і випивала її швидше, ніж відкривався документ.

Ні аптеки, ні медпункту в селі не було. Якось увечері я поверталася попуткою додому, потрапила в аварію і зламала руку — довелося чекати ранку, щоб поїхати в лікарню у місто. 

У селі працював один-єдиний магазин, який зачинявся о восьмій вечора і в асортименті якого були переважно консерви

Серйозні покупки я вимушена була планувати наперед і робити їх у Києві. А коли поверталася додому, доводилося весь час готувати.

До того ж мені було складно звикнути до самотності. В принципі, я комфортно себе відчуваю на самоті і швидко втомлююся від інтенсивного спілкування. Але в селі було занадто багато днів, коли за день я не вимовляла ні слова, хіба що спілкувалася з кішкою. Виявилося, що перебування в селі — зовсім не той спосіб життя, який я хотіла б вести у свої 22 роки.

Але все ж залишилися дуже теплі спогади про те, як ми робили домашні лікери з липи і жасмину, збирали і консервували гриби, вечорами пили чай в саду. Однак цього виявилося замало і мінусів села не скасовувало. В такому житті мені дуже скоро стало тісно. Я сумувала за київським друзями, культурними подіями, книгарнями та цілодобовими супермаркетами.

Зараз я переїхала до Білої Церкви. Тут, звичайно, немає всіх тих проблем, з якими я зіткнулася в селі, але все одно дуже сумую за Києвом і планую повернутися туди вже в найближчому майбутньому.

Олександр Сіроштан, приватний підприємець

Куди переїхав: село Гора, Бориспільський район (33 км від Києва)
Де жив раніше: на Дарниці

У Києві у нас із батьками була двокімнатна квартира, в якій тіснилося п'ять чоловік. Тому, коли надійшла пропозиція продати її і купити невеликий приватний будинок у селі Гора в Бориспільському районі, ми довго не роздумували. Це не так далеко від Києва — хвилин 20 їзди, тому не було відчуття, що я якось випав із київського середовища.

Коли на початку 2000-х ми туди переїхали, в селі було відверто страшно: погана дорога, часто зникало світло, через це горіла техніка, були проблеми з постачанням газу.

Тоді в плані інфраструктури комфортним селище назвати було складно. Зараз стало легше. Наприклад, місяць тому в Горі почали будувати торговий центр.

Раніше я і подумати не міг про те, щоб займатися сільським господарством. Так, вирощував усе тільки для себе. А потім відчув, що це заняття приносить мені величезне задоволення. Зараз вирощую кролів і перепілок, справи йдуть все краще. З переїздом я не тільки знайшов мальовничий куточок, де приємно жити, а й власну справу. Назад до Києва ніщо не тягне.

Дмитро Лобод, креативний директор digital-агентства Lobods

Куди переїхав: село Хотянівка, Вишгородський район (28 км від Києва)
Де жив раніше: на Золотих Воротах

На переїзд ми зважилися через нашу маленьку дитину, яка хотіла ходити, бігати і все перевертати. Щоб бажання дочки могли реалізовуватися, ми переїхали у приватний будинок у селі Хотянівка.

Адаптація пройшла швидко і непомітно. Ми переїхали цієї весни, коли все розквітало і ставало красивим. Але ось побут у приватному будинку відрізняється від домашніх справ у квартирі. У тебе є додаткова територія, яка вимагає рук.

Якщо є можливість оплатити догляд за твоїм газончиком — період адаптації мине безболісно.

У нас така можливість є, тому ми бачимо тільки хороше: наприклад, можемо посидіти допізна на свіжому повітрі, попити чай і провести більше часу з сім'єю. До того ж зняли з себе вічне питання, куди поїхати на вихідних вигулювати дитину. Тепер не потрібно постійно тримати дочку за ручку. Ми розуміємо, що вона грається на території і не вибіжить, наприклад, на дорогу.

Ми живемо у 15 хвилинах їзди від Оболоні, тому дістатися до роботи - не проблема. А дочка ще не ходить у дитсадок — у нас є няня, яка благополучно доїжджає до нас і сидить із дитиною, поки ми в місті.

Життя в Хотянівці — це такий тестовий період: розуміємо, що, напевно, почнуться складнощі, коли дитина піде в школу. Але приклад наших друзів доводить протилежне. Головне — все вчасно і правильно спланувати.

Єдиний момент, за яким я сумую — це часи, коли, прокинувшись, я міг побігти до найближчої кондитерської, купити каву і круасан

У цьому була своя романтика. Зараз такої можливості немає, зате ми снідаємо на природі і регулярно кличемо друзів до себе.

У місті я завжди був у якомусь русі. Та й зараз у ньому перебуваю, але став більше замислюватися, наскільки мені цього хочеться. Поки що не відчуваю, що проводжу менше часу в якихось цікавих місцях.

Оксана Олійник, викладач англійської мови

 

 

Куди переїхала: село Христанівка, Полтавська область (227 км від Києва)
Де жила раніше: на Борщагівці

Ми переїхали у Христанівку в 2013 році. Тоді особливо не було грошей, щоб їздити по українських селах і шукати найкращий у світі будинок для нас. Тому шукали житло в інтернеті, збирали інформацію на форумах.

Зрозуміли, що в нашому випадку найоптимальніше — переїхати на Полтавщину. По-перше, регіон україномовний. Для мене було важливо, щоб діти росли в середовищі рідної мови. По-друге, Полтавщина не дуже релігійна. А значить, тут, у маленькому селі, де твоє життя у всіх як на долоні, неважливо, чому ти пропустив у неділю церковну службу або працюєш у свято. Третій фактор — тут неймовірні ландшафти. Дві хвилини від будинку — і ми вже стоїмо на кручі, дві хвилини в інший бік — і починається дубово-вільховий ліс.

Ми переїхали в село і зрозуміли, що це наше: тут все маленьке і затишне.

З роботою, звичайно, довелося щось вирішувати. Спочатку чоловік працював дистанційно, але після Революції, коли економічна ситуація погіршилася, роботи не стало.

Однак зараз ми стаємо на ноги — відкрили магазин у селі

Чоловік там зараз працює, а я взялася викладати англійську для дітей у районному центрі. Для життя в селі нам грошей вистачає. Рятує і те, що ми здаємо квартиру на Борщагівці.

Зараз я вчуся у столиці, тому раз на два-три місяці приїжджаю туди, і мені цього достатньо, щоб задовольнити культурні потреби. Але коли приїжджаю до Києва, переживаю стрес — дуже гамірно і дуже багато людей, які постійно "варяться" у своїх турботах.

У селі у мене теж досить насичений ритм, і він нагадує столичний

Друзі з мене навіть сміються: кажуть, що я поїхала з міста, щоб знайти спокій, а вийшло навпаки.

У Христанівці є багато можливостей для того, щоб щось створити — тобі немов дали пластилін і сказали робити все, що заманеться. Наприклад, ми відкрили в селі банк речей: люди з міст присилають речі, які їм не підійшли або не подобаються. Отримали дуже великий відгук, і проект триває ось уже три роки.

Також ми відкрили бібліотеку в нашому магазині.

Чоловік одночасно продає хліб і виконує функції бібліотекаря.

Хочемо створити Музей історій Христанівки. Будемо збирати фотографії односельчан, а потім запрошувати їх і проводити регулярні зустрічі в селі. Говорити про їхні історії, про те, чому вони опинилися у Христанівці, як їм живеться. Ідея в тому, щоб створити не музей у радянському стилі, а платформу для комунікації.

Я хочу, щоб у це село їздили туристи, зараз роблю ремонт в одному зі старих будинків — облаштовуємо там хостел. Хочу, щоб сюди приїжджали люди і залишали тут гроші.

Фото: Oksana Potapova, Алена Вишницкая, Оксана Олейник, Дмитрий Лобод, Марьяна Микитюк, Павло Салига, Александр Сероштан