Іспанський фотограф Альберт Лорес: «Після відряджень до Сирії чи Лівану я повертаюся додому — в Київ»

Альберт Лорес

фотограф та винороб з Мадриду, з 2017 року проживає в Києві. Лорес співпрацює з виданнями Le Figaro, El Mundo та Vice. Висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Сирії, регіоні Кашмір, Грузії та Україні.

— Воєнні кореспонденти, які бачили не один конфлікт, часто говорять, що важко оминути одну з війн, яка стає для них особистою. Так сталося і з вами?

— По-перше, я не дуже вірю в ярлики. Я не воєнний фотограф. Я просто фотограф. Я документую те, що бачу. Для мене поняття «воєнний фотограф» — людина, яка їздить з однієї війни на іншу. Я спостерігав кілька конфліктів, але не можу сказати, що шукаю війну. Я мешкаю в Україні з 2017 року, війна сама прийшла сюди. Тому я почав її документувати.

Ця війна справді стала найбільш персональною для мене, чого не було в Сирії чи Кашмірі. Інколи війни, попри всю трагічність, для фотографа чи журналіста можуть бути черговим відрядженням. Інколи — чимось більшим. Я бачив кілька війн, жив у багатьох країнах, але якимось чином Київ став місцем, де я почуваюся вдома. Після відряджень до Сирії чи Лівану я повертаюся не в Іспанію — я повертаюся в Київ. Я жив тут до початку повномасштабної війни й планую жити далі.

Думаю, я можу сказати, що в 2022 році Росія напала також і на мій дім.

— Філософ Вальтер Беньямін писав, що іноземцеві здаються найцікавішими ті риси країни, котрі самі її мешканці сприймають як найбільш буденні. Що спочатку здавалося вам найбільш екзотичним в Україні?

— Я вперше приїхав до України 2014 року, коли за редакційним завданням мав знімати війну на Донбасі. Я провів там півтора місяця і був вражений цією екзотичністю — ландшафтами, териконами, і, звісно, людьми.

У мене є пунктик: аби розповідати про місце, ти маєш його знати. Через кілька тижнів я збагнув, що насправді не розумію Донбасу. Я просто фотографував кліше — речі, які видавалися екзотичними для західного ока, але не вхоплювали суть. Фотографувати екзотику — це як прийти в зоопарк і знімати тварин. Тож я вирішив поїхати. Бо не відчував морального права говорити про це місце.

Інакшість України порівняно з рештою європейських країн — суперечлива тема, яку я багато разів обговорював з іншими фотографами. У кожного, хто приїздить сюди, є цей етап. Спочатку — екзотика. Потім, коли проводиш тут більше часу, — глибша робота. І з часом для тебе як для фотографа стереотипи втрачають привабливість.

— І що приходить на зміну стереотипам?

— Розуміння. Взагалі, проживши тут кілька років, я зрозумів, що між іспанцями та українцями є багато схожого.

У чому саме схожість? Багатьом це може здаватися натягнутим, але обидві країни — Україна й Іспанія — розташовані на краю Європи. В українцях я відчуваю щось дуже іспанське: ти почуваєшся європейцем, але маєш комплекс того, що ти ніби не повноцінний європеєць. В Іспанії те саме: у нас є відчуття, що французи, німці, італійці — це «справжні» європейці. А ми — ніби теж європейці, але не до кінця.

Минуле Іспанії зовсім інше, більш імперське. Хоч я ризикну і скажу, що за останні 200 років і Україна, й Іспанія мали дуже схожу історію: багато воєн, багато несправедливості, багато соціальних конфліктів. У вас був Радянський Союз, у нас — диктатура Франсіско Франко. Мої батьки й дідусі з бабусями не могли вільно говорити, вільно думати — і це формує характер людей.

Я був замалим, щоби бачити період транзиту влади від франкістського уряду до демократичного в 70–80-х роках. Але бачив його наслідки. Я дуже добре знаю культуру постфранкістського періоду — і те, що я бачу тут, у ваших 90-х і 2000-х, дуже нагадує мені Іспанію того часу. Це неймовірно — бути в місці, де відбувається такий перехід. І те, що відбувається тут, дуже схоже на те, що було в Іспанії. Ви переживаєте перехід від диктатури до демократії та формування ідентичності — і водночас війну за власне виживання. Це надзвичайно цікаво.

— Чому ви обрали саме фотографію?

— У мене трохи чудернацька життєва траєкторія: спочатку вивчав машинобудування, потім — мистецтво, потім — фотографію і виноробство. У 20 з чимось років перед тобою завжди постає питання «Чим ти хочеш займатися насправді?». Я відповів собі, що хочу розповідати історії.

Мені подобаються велика історія та маленькі людські історії. Мене завжди цікавило, чому відбуваються історичні катаклізми і як саме вони відбуваються. Щоби переповідати історії, бажано вміти вправно писати, а я ненавиджу писати. І я знайшов фотографію — доступніший спосіб робити по суті те саме. Я завжди підколюю журналістів: їм потрібно написати три сторінки, щоби побудувати сюжет, а якщо я добре зроблю свою роботу, то мені достатньо одного знімка.

Одна з найкрасивіших речей у фотографії — те, що фотограф не мусить пояснювати. Він ставить питання. А правильно поставлене питання змінює все. Фотографія — це про питання. Фотограф ставить питання, змушує глядача ставити його собі. Фотографія, яка пояснює все, зазвичай слабша за ту, яка змушує питати.

Фотографія — це як риболовля. Чекаєш, чекаєш і чекаєш. Поки не побачиш щось, що захоплює або визначає момент. Але цієї захопленої камерою миті достатньо, щоби передати суть людини чи суть ситуації в одному кадрі. Він може бути прямим, може бути дуже абстрактним. Але в будь-якому випадку передає суть.

Врешті-решт фотографія — це і про тебе самого. Я завжди намагаюся передати суть — через мою ідею, моє розуміння того, що відбувається. Коли ми говоримо про фотографію у порівнянні з письмом — це ще й про економію і лінощі.

— Отже, історії крізь зображення. Можете розповісти про кілька найважливіших для вас знімків?

— Я одразу згадую матеріал про батальйон «Аль-Катрас», зібраний з колишніх українських ув’язнених, які пішли на фронт.

Це був привілей — перебувати з ними в останній день перед тим, як вони пішли на свою першу бойову місію. Коли командир пояснював, куди вони йдуть, я зрозумів, що це надзвичайно складне місце. Вони вирушали з Дружківки в «сіру зону» — туди, звідки більшість цих хлопців не повернуться. І вони це теж розуміли.

Оця остання година, коли вони телефонували своїм дівчатам, родинам або пакували речі, справила на мене дуже сильне враження. Із семи солдатів троє загинули того самого дня. Це було надзвичайно важко і сильно мене зворушило, бо мені вдалося бути з ними в останні години їхнього життя.

Ще мені подобається ця світлина. Літо 2022 року, я провів близько двох тижнів із хлопцями на лінії фронту. Одному з них, котрий на фотографії, було 19 років. Боксер із Троєщини. Він був дуже, дуже… безладний, недбалий, непосида. Але він був дуже яскравим прикладом того хлопця, якому 19 років, який вирішив піти в армію, захищати свою країну і свою землю. Але водночас він усе ще був дитиною.

Якось він просто підскочив до мене, зробив «колесо» й вигукнув: «Donbas, baby!». І я подумав: ось сутність людей, які беруть участь у цій війні, — це дитина, яка не повинна воювати. Гадаю, що це моя найкраща фотографія з війни.

— Є інші, які ви вважаєте найбільш вдалими?

— Я робив сюжет про шлях дрона — від заводу до передової. Фотографував його на кожному етапі, від виробництва та транспортування до використання. На заводі виготовили дрон. Мій друг військовий купив його й наклеїв стікер з фото свого брата на дрон. Дрон передали волонтерам. Волонтери повезли його на фронт. Солдати на передовій доставили на позиції. І потім вони воювали проти росіян.

А ось це — дорога на передову з волонтером з іграшковим рожевим глоком та диско-кулею. Я дуже люблю цей знімок.

— Чи є у вас відчуття, що після отриманого досвіду війни решта сюжетів здається не такою цікавою?

— Ні. Іноді я хочу документувати інші війни, іноді — речі, не пов’язані з війною. Наприклад, минулого листопада–грудня я був у Балтії та Польщі, робив історію про напруження на кордоні з Росією. Я не хочу називати себе воєнним фотографом — мені не подобається цей термін. Моя робота на фронті — це, можливо, 20% або й менше. Мені цікавіше суспільство, життя в селах, у тилу.

Наприклад, одне моє завдання в Сирії спочатку стосувалося культурної теми. Я говорив з художниками, режисерами, поетами, які поверталися додому після падіння режиму Башара Асада. А потім знову почалися бойові дії, множилися масові вбивства алавітів [колишня панівна релігійна меншина в Сирії — прим. ред.]. Я це знімав, це важливо, хоча, відверто кажучи, перша історія була саме для мене важливішою, ніж «бах-бах».

— У вас є проєкт People Live Here про сільських мешканців, які відмовляються залишати свої домівки. Цей ступор, бажання залишитися у власному домі попри небезпеку — універсальна чи чисто українська риса?

— Я думаю, це чисто українське.

— Після всього побаченого ви змогли зберегти емпатію?

— Я б не робив цю роботу, не будучи емпатичним. Якщо в тебе немає емпатії, якщо немає зв’язку з людьми, яких ти фотографуєш, треба шукати щось інше. Якщо я відчую, що роблю свою роботу без емпатії, я її не робитиму.

— Ви казали, що, працюючи тут роками, дізнаєшся, які люди тут живуть. А що ви дізналися тут про себе?

— Не довіряти першому враженню. Давати більше часу і простору, щоб зрозуміти речі.

— Ви маєте ще одну пристрасть — виноробство. Один з ваших продуктів ви присвятили Києву та загиблому другові...

— Так. Він був музикантом, грав джаз, працював барменом. Потім пішов до армії. Він міг піти в дрон-підрозділ, але сказав, що не хоче вбивати людей дистанційно. Він пішов у піхоту. Намагався евакуювати пораненого товариша — і його вбив російський дрон. Його тіло досі на передовій.

Я зробив вино на честь друга. Усі кошти з продажу йдуть на допомогу військовим. Вино називається Renaissance Kyiv. Назва з’явилася ще до війни, але під час неї набула зовсім іншого сенсу — як новий етап для Києва і країни взагалі.

Загалом вино певної країни може багато розповісти про її людей. Італійське вино співає, це веселий, легкий напій. Вино в США — як самі американці: тяжке, інтенсивне, не дуже добре збалансоване. Французьке — трошки брудне, але дуже цікаве.

— Тоді як ви опишете українськість через смак вина?

— У вас є гарна риса. Коли shit happens, ви робите з цього fun. Таке саме й ваше вино — легке, веселе, артистичне, але з характером.