Прип’ять замислювали як місто, де фарба будинків відтворюватиме увесь кольоровий спектр. Перші будівлі планували зробити в холодних кольорах, що по мірі збільшення забудови переходили б у теплі яскраві відтінки, — а монументальне мистецтво відображало властивість атома випромінювати світло — і буквально світилося завдяки незвичному матеріалу. На прохання БЖ донька головного художника міста Івана Литовченка Наталія розповідає, чим мало стати найбільш трагічне місто України.
— Після закінчення Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва тата направили до Києва. Його одразу прийняли у Спілку художників. Після бойчукістів усе монументальне мистецтво фактично знищили. Не було ні традиції, ні школи, і тато опинився серед перших, хто почав це відновлювати. Тоді домінував станковий живопис, а вони формували інший напрям — монументально-декоративний. Литовченко швидко став помітною фігурою. Його ідеї підхоплювали інші — багато хто працював у його стилістиці, розносив ці мотиви по всій Україні і далі.
Прип’ять будувалася з нуля. Батько долучився до процесу на самому початку, працюючи пліч-о-пліч з архітекторами ще на стадії проєктування. Формально замовником виступала держава з усією складною системою погоджень — республіканська влада, Держбуд, художні ради, численні інстанції. Але всередині жорсткої рамки він зберігав внутрішню свободу мислення.
Він не просто «декорував» простір, а визначав, де має бути центр, де — домінанта, як рухається людина, як розгортається панорама міста. Це була пластика мислення — робота не з окремим об’єктом, а з вулицею, площею, всією міською композицією як єдиним цілим. Це був час модерністських течій і великих ідей — зокрема впливу Ле Корбюзьє, котрий пропонував бачити місто як цілісну систему. У цьому сенсі батько теж мислив масштабно: прагнув створити подібну цілісність, але по-своєму.
Він умів переконати художню раду. Лише одного разу це не спрацювало. Через звинувачення у «буржуазному націоналізмі» мозаїку в ресторані «Метро» в Києві спочатку знищили, згодом відновили — а потім знову знищили під час реконструкції, вже за наших часів.
З весни — березня-квітня — і до жовтня ми його майже не бачили. Він постійно був у Прип’яті. Іноді приїздив, але жив роботою там. Так тоді й виконували монументальні проєкти, сезонно. З настанням тепла він «зникав». То Донецьк, то Маріуполь, то Прип’ять — це був звичний ритм життя.
Матеріали він часто возив сам, своєю автівкою. Спочатку брали київську смальту із заводу художнього скла. Коли ж замовлень побільшало, з’явився лисичанський завод і матеріал почали постачати вже звідти.
Першою стала мозаїка «Енергія» на кінотеатрі «Прометей», яку тато завершив 1975 року. У центрі — великий пульсуючий атом як символ міста атомників. Друга — «Музика» 1976 року, на фасаді музичної школи. Її вертикалі нагадують органні труби, між якими з’являються крила — образ окриленості, творчого підйому. Тато взагалі любив мотив крил і піднесення. Це відчувалося і в самій пластиці: форми тягнуться вгору, ніби звучать. У першому ескізі це було особливо виразно — глибина, рух, підйом.
Саме в прип’ятських мозаїках тато вперше застосував свій винахід — металеві скоби розміром 2×2 сантиметри. Ними він заповнював випуклі об’єми, створюючи ефект «живого» світла. Поверхня панно змінювалася залежно від сонця: зранку один колір, увечері інший, при заході — ще інший; у спеку світло одне, в похмуру погоду — зовсім інше.
Поки тато працював, малі діти виколупували ці скоби, їх приваблювало, як вони блищать і рухаються. Згодом, уже після чорнобильської аварії, під дією дощу й снігу вони почали осипатися, матеріал не витримував.
Пам’ятаю, коли тато з виконавцями працювали над «Музикою», це було літо. Стояли риштування, метал, відблиски цих скоб, і страшенна спека. Вони піднімали відро з водою нагору, щоб облитися, а вода вже була як окріп — настільки все нагрівалося. Метал на рельєфі рефлексував, сліпив очі, ніби дзеркало. Спека була нестерпна, але батько працював.
Наступною роботою 1977 року стала композиція «До світла» із сильним, драматичним образом Прометея. Він веде стражденний народ до світла, до прогресу, водночас жертвуючи собою. Далі — мозаїка «Світанок» 1979 року. На ній червоний кінь із вершником, що ніби розриваються в напрузі боротьби, ведучи людей до майбутнього. Ця боротьба втілена зокрема у драматичному образі п’єти — матері, яка оплакує сина.
Сьогодні прип’ятські мозаїки виглядають так, ніби ці образи щось передчували. У них відчувається тривога, рух, внутрішня напруга. На окремих сценах — люди з дітьми, що тікають, обличчя, сповнені болю. Це дивним чином перегукується з тим, як ми самі тікали з дітьми від катастрофи. Після 1986 року, коли стався Чорнобиль, багато хто запитував: «Звідки він знав, що таке може бути?».
Останню мозаїку він завершив у 1982 році, тоді ж сталася перша аварія на Чорнобильській АЕС. Під час невдалого пробного пуску першого енергоблоку відбулися викиди. Держава це, звісно, замовчувала.
Мозаїка «Творення» мала показати, що дає людству атом. У центрі сяюча, ніби опромінена, богиня Деметра. Праворуч від неї — освітлені енергією щасливі люди: родина з двома дітьми, які вирощують рослину. Ліворуч — атомний реактор із турбіною і робітники, що завантажують у нього ядерне паливо. Згодом тато говорив про ці зображення так: «Вони, на жаль, стали злим фатумом, поганою прикметою».
Насправді найцікавішими були не стільки окремі роботи, скільки сам задум — яким він бачив Прип’ять. Він уявляв місто цілісно — як художній організм. У нього була ідея створити місто, де працює не лише форма, а й колір: щоби будинки, вулиці, площі утворювали продумане кольорове середовище, яке змінюється і «звучить».
Навіть скульптурна композиція «Дерево дружби» була частиною цього задуму. У ній втілювалася ідея кольоромузики — поєднання звуку й кольору. Композиція складається з труб, через які мала звучати музика. У центрі композиції — герби радянських республік, які мали підсвічуватися. Кожна республіка мала свій колір: Вірменія — помаранчевий, прибалтійські (нинішні країни Балтії — Ред.) — блакитні відтінки. І все це мало працювати разом, як єдина партитура.
Для Прип’яті тато разом із мамою Марією Литовченко створили два гобелени — вони завжди працювали над ними удвох. Перший, «Музами натхненна», розміщувався у холі Палацу культури «Енергетик». У центрі — постать Лесі Українки, довкола — уособлення фольклору, народної пісні, класичної літератури.
Друга робота — «Творчість» — була гобеленом, закріпленим на трубах з нержавіючої сталі. Цю композицію тато присвятив директору ЧАЕС Віктору Брюханову. Після аварії його зробили винним і засудили, хоча багато хто вважав, що його призначили крайнім.
Дуже скоро після запустіння Прип’яті хтось зняв металеві труби, а залишки гобелена лежали на підлозі й тліли, як ганчір’я. Обидва гобелени зрештою зітліли й розсипались — радіація швидко руйнує вовняні волокна. А через зараження їх неможливо було врятувати чи вивезти.
Тато завершив у Прип’яті всі основні композиції. Але не довів до кінця головне — кольорове забарвлення всього міста. Від кінотеатру «Прометей» до атомної станції колір будинків мав змінюватися — від холодних відтінків до гарячих. А те, що він встиг завершити, почало дезінтегруватися. Після запустіння Прип’яті мозаїки швидко руйнувалися. Та навіть у занепаді ці роботи зберігають свою ідею. Бо це не просто декоративні панно, а частини великого задуму — міста, яке мало «звучати» кольором, світлом і формою.
