Архітектор, який зрадив фашизм: історія П’єра Луїджі Нерві

1943 рік, Італія змінює три політичних керівництва протягом року, країну охоплює хаос, фронт на Середземномор'ї слабшає не на її користь. Рим патрулюють загони фашистів-чорносорочечників, вистежуючи партизан і опозиціонерів-комуністів. Частина з них знаходить прихисток у будинку 52-річного сеньора Нерві — людини, яка надала фашистським ідеям матеріальну форму та переклала ідеологічний лозунг мовою бетону та сталі.

П’єр Луїджі Нерві був одним з улюблених архітекторів фашистів і тим, хто мав стояти за розбудовою la Terza Roma — Третього Риму, великого політичного проєкту фашистів. Фашизм мав на Нерві великі плани, тоді як той зрікся ідеології, котру допоміг вбудувати в саму суть італійських міст. У 1953 році Луїджі Нерві зрозумів, що утопія Третього Риму завела його самого та його країну в прірву.

Всевидяще око фашизму

Біографія Нерві збіглася з історією залізобетону. Він народився в 1891-му — за рік до того, як французький інженер Франсуа Еннебік запатентував залізобетон. Саме з нього майбутній зодчий збудує новий Рим.

У 1923 році 32-річний Нерві, ветеран Першої світової війни, переїхав до Риму й заснував архітектурну фірму. Його перші проєкти — залізобетонний міст в Помаранці, купол і галерея театру «Політеама Пратезе» в Прато, а також театр «Аугустео» в Неаполі — швидко склали репутацію Нерві насамперед не як новатора, а як вправного інженера.

Роботи архітектора привернули увагу впливового члена нової партії «Союз боротьби», яка набирала все більший авторитет у країні — так на Нерві накинув оком фашизм. Луїджі Рідольфі да Вераццано, політик правого штибу й засновник футбольного клубу «Фіорентина», став першим впливовим замовником Нерві. Він запропонував очолити проєкт стадіону у Флоренції.

Рідольфі, як і іншими фашистами, керував ресентимент: на ту мить Італія була однією з наймолодших європейських держав, 60-річною країною-немовлям, яка нагадувала вицвілу тінь Римської імперії. Фашисти мріяли повернути Риму велич — вони збиралися стати економічним центром європейського Півдня, підкорити північ Африки і Середземномор’я. Від Риму в усі сторони мало розходитися чимало доріг, і тут міг знадобитися Нерві.

Стадіон «Джованні Берта», названий на честь убитого комуністами бійця партії «Союз боротьби», відкрили 1931 року. Він став першою втіленою в камені й бетоні будівлею Нерві, яка говорила мовою фашизму. Головний фасад повторював мотиви неокласицизму — улюбленого стилю диктаторських режимів, — а за входом з колонами розташовувалися зовсім не притаманні тодішній Італії футуристичні форми. Нерві створив залізобетонні трибуни, які накриває консольний дах, схожий на парус — легкої конструкції, типової для повоєнного модернізму, але незнайомої італійцям.

Нерві не вважав себе затятим фашистом, хоча симпатизував руху. Обманутися новими ідеями було легко. Муссоліні обіцяв економічний ренесанс, політично сильну Італію та розширення зон впливу. Навіть Вінстон Черчилль казав: «Якби я був італійцем, то певен, що всім серцем став би на ваш бік від початку й до кінця». Якщо фашистським ідеям, хоч і недовго, симпатизував британець, чому не міг би Нерві?

Лабораторія Нерві

3 жовтня 1935 року о п’ятій ранку Італія вторглася в Ефіопію — колишню колонію і, як мріяли фашисти, майбутню частину Римської імперії. У відповідь Рада Ліги Націй застосувала до країни-агресора санкції. Вони вдарили по виробництву залізобетону, яке залежало від імпортної сталі. Потрібні були нові підходи до будівництва — економніші, але не менш ефективні. Фашистський уряд знову звернувся до Нерві.

Проєкти авіаційних ангарів, які він мав розбудувати, стали для нього своєрідною лабораторією. Дефіцит ресурсів і потреба швидкого зведення споруд змушували шукати принципово інші рішення: традиційні монолітні конструкції ставали занадто дорогими й непрактичними. Нерві сприймав обмеження не як перешкоду, а як інженерне завдання.

Нерві запатентував два будівельні методи. Перший полягав у панельному збиранні (замість залізобетонного моноліту, що вимагав багато сталі, пропонувалося використовувати легкі бетонні панелі, виготовлені безпосередньо на будівельному майданчику). Другий — у будуванні із фероцементу (кілька шарів дрібної сталевої сітки заливаються бетоном, утворюючи тонку, але надзвичайно міцну оболонку).

Фероцемент дозволяв створювати конструкції будь-якої форми за мінімальної товщини. Їх товщина могла складати 3 см, а конструкція при цьому буде надміцною. Саме цей метод у повоєнний час використовував Фелікс Кандела для створення гіперболічних параболоїдів, Оскар Німеєр — в архітектурних «скульптурах», Флоріан Юр’єв — у проєкті «тарілки» на Либідській у Києві, а Ада Рибачук і Володимир Мельниченко — для крематорію на Байковому кладовищі.

Сам Нерві вважав своїм учителем інженерії природу. Він вбачав у ній не тільки джерело декоративних мотивів, а й систему конструктивних рішень, відшліфованих мільйонами років еволюції. Мушлі, листя, кістки тварин, гілки дерев досягали максимальної міцності за мінімального використання матеріалу. Спостерігаючи за природою, архітектор дійшов висновку, що найдосконаліші форми виникають не з прагнення краси, а з необхідності.

Повернутися до природи

Син архітектора, Вітторіо Нерві, згадував епізод 1943 року. Його батько робить фальшиву стіну, за якою переховуються студенти-партизани, переслідувані поліцейськими. У першій половині 1940-х Нерві-старший розчаровується у фашистах і допомагає підпіллю. По завершенню Другої світової війни Нерві оминає доля Альберта Шпеера — німецького колеги по архітектурному цеху та улюбленця Гітлера.

Пощастило й будівлям фашистського періоду. Італійський і німецький режими по-різному втілювали візуальну мову. У Третьому Рейху архітектура Альберта Шпеера тяжіла до важкого монументального неокласицизму, який після 1945 року почав асоціювався з тоталітарною машиною та мілітаризмом. Натомість в Італії за Муссоліні архітектурна візія часто спиралася на вже наявні європейські модерністські тенденції 1920–30-х років, тому візуально значно менше сприймалася як суто фашистська.

Попри минулу колаборацію з фашистами Нерві запрошують працювати над проєктами у Франції, США й Австралії. Тепер його стиль еволюціонує в іншому, не схожому на фашистську архітектуру, напрямі. Ботанічна тематика стає магістральною рисою його майбутніх проєктів. У будівлі зали Туринської виставки 1947 року Нерві використав структуру листка вікторії регії. Відтворюючи її фактуру, він створив тонкі хвилеподібні перекриття, укріплені системою серпоподібних ребер. 1951 року, зводячи ткацьку фабрику Gatti в Римі, він звернувся до будови стебла цієї ж рослини, де складна система прожилок функціонує як ребра жорсткості й дозволяє листку витримувати вагу до 30–50 кілограмів. Те саме він втілив 1960 року у Палаці праці в Турині.

Урочиста зала в К’янчано — проєкт Нерві 1962 року — повторювала чашечку соняшника. Він спроєктував еліптичний купол із гладким центром, від якого розходиться мережа вигнутих ребер, що перехрещуються діагонально, розширюються назовні й пропускають природне світло.

Подібний принцип він застосував і в Палаці спорту в Римі, збудованому до Олімпіади 1960 року. Як і в природних структурах, де матеріал зосереджений лише там, де він необхідний для роботи конструкції, купол формує систему ребер, що, мов гілки, сходяться в точках Y-подібних колон.

Можливо, розмірковуючи над устроєм природи, Нерві зрозумів, що та вічна. На відміну від політики.