Модельєрка Поліна Кадільнікова: «Я не хотіла робити з війни естетику»

— Після перемоги ви сказали, що для українців чимало міст лишилися існувати тільки як зображення, бо їх знищила чи окупувала Росія. Як ця ідея стала локомотивом проєкту?

— Точка старту колекції — мої спогади про місця, куди поки що немає можливості повернутися. Місце, про яке я думала ще до створення колекції, — квартира моєї бабусі в Армянську в Криму, де я провела більшу частину дитинства. Міста немає на моїх принтах, воно залишилося у спогадах як розмиті звуки, текстури, магазини, парки. Так само важливою для мене була дорога до Криму — вона йшла через окуповану нині Нову Каховку.

Появі Casualties також передував страх втрати. Мабуть, ідея колекції з’явилася в мене минулого року, на ранок після масштабного обстрілу, коли виходиш з укриття, не знаючи, що побачиш перед собою. Так я почала знімати Київ на телефон та цифрову камеру, придбану на ОLХ. Напевно, не стільки через бажання відзняти столицю, а радше через те, що коли приїжджаю сюди додому, в мені все більше присутній страх не побачити певні будинки.

Коли я будувала колекцію, дивилася на фотографії, зроблені батьками в Харкові, Кривому Розі та в Криму, а коли зрозуміла, що хочу вийти за кордони персонального досвіду, почала шукати світлини в архіві Central Saint Martins, де я навчаюся. Я обирала фото, які передавали візуальну мову довоєнної України та використовувала їх комбіновано з персональними фотографіями.

Я відмовилася від занадто особистого проєкту на користь колективного, адже в багатьох українців є місця, куди вони не можуть повернутися.

— Чому Casualties? Це слово означає «жертви», хоча ви сама описуєте колекцію як одяг, що нагадує про надію.

— Назву Casualties я обрала тому, що найчастіше це слово перекладають як «жертви серед мирного населення». Почасти воно обране саме для закордонного глядача.

Люди в ліберальних країнах схильні говорити про війну як про математичну задачку. Новини про Україну за кордоном нерідко зустрічають браком емпатії — жертви війни стають просто статистикою, цифрами. Тому ця назва нагадує: надія можлива лише після усвідомлення всіх зазнаних нами втрат.

Крім того, зображення, які я обирала, несли позитивний сенс. Фотографії весіль, знімки літньої природи — я хотіла показати, що окуповані території чи міста, котрі зазнають обстрілів, це все ще місця, де будують життя. Ці знімки нанесені на тканину, щоби зафіксувати спокій, його цінність і вартість.

— Ви не боялися, що посил колекції сприймуть в багнети в час, коли мода намагається бути аполітичною?

— Для мене мода тісно пов’язана з мистецтвом, а мистецтво має віддзеркалювати політичний стан суспільства. Я бачу брак позиції та прямого впливу на культуру з боку великих компаній і брендів — успіх там залежить від комерційності колекцій, а не від політичного впливу.

А є, навпаки, ніша, де одяг існує як мистецький проєкт. Є дуже багато сильних робіт, які мене надихають, — де модельєри висловлюються про нерівність, проблеми міграції, класовість суспільства. Переважно це старіші проєкти, автори яких — Рей Кавакубо, Кетрін Гемнетт, Хусейн Чалаян. Можливо, таких робіт було більше, люди мали більше простору для висловлювання. Сьогодні студенти, мої однокурсники, теж роблять дуже сильні політичні висловлювання в моді — але такі самі приклади у великих компаніях я бачу рідше.

— У подібних роботах завжди існує ризик естетизувати біль. Вам вдалося цього уникнути?

— Я не була до кінця впевнена, чи зможу зробити колекцію про війну. У моді особливо складно провести межу між мистецтвом і костюмом. Тому я її не проводила. Посил був прямим, висловлювання — буквальними, без спроб пом'якшити реальність.

Водночас мені було важливо не використовувати війну як візуальний ефект. Межа проходить там, де біль починає працювати як декорація. Я не хотіла, щоб робота романтизувала руйнування чи перетворювала війну на естетику — мене цікавило, як візуалізувати відчуття втрати й тривоги.

Через дуже високу конкуренцію в коледжі не всі колекції зрештою виходять у світ, і моєю головною метою було привернути увагу. Місцями видавалося важко втримати баланс між тим, що я вважала підходящим для теми, і тим, що хотіли побачити викладачі.

— Наприклад?

— Викладачі доволі прямо натякали на те, щоб зробити колекцію більш «військовою» — взяти більше силуетів чи деталей військової форми, щоб глядачам було легше зрозуміти, про що робота. Я висловилася проти, я вважаю це неповагою.

— Але в колекції представлена сукня зі сталевого листа — робота, яку важко зчитати не як мілітарну.

— Я завжди хотіла використати метал у цій колекції, бо сталь найпряміше описує війну як матеріал. Це була спроба перетворити матеріал захисту чи атаки на символ людської стійкості. Вдягаючи живу людину в метал, я хотіла показати, як оборона стала частиною нашого повсякдення.

— Вашу роботу здебільшого побачила іноземна аудиторія. Що вони ймовірно зчитали неправильно?

— Напевно, я боюся, що тему війни сприймуть поверхово — як щось, про що вже все сказано і що не потребує глибшого осмислення. Хотілося б, щоб глядач не оминав теми, а вдивлявся в неї. Ще є простір для співпереживання і для підтримки, яка досі дуже потрібна.

— Майже гарантовано вас називатимуть «українською дизайнеркою, яка робить про війну».

— Я це приймаю. Але в майбутньому хотілося би працювати над роботами, пов'язаними з культурою України, не обов'язково з війною. Утім, поки війна триває, я говоритиму про неї через свою роботу.