Напередодні Різдва у Києві відкрилася виставка, присвячена історії української ялинкової прикраси, де можна побачити екземпляри вітчизняних ялинкових іграшок минулого та сучасності.
В інтерв'ю БЖ кураторка виставки Марина Лук’янова розповіла 100-річну історію української ялинкової прикраси.
Звичай прикрашати ялинку на Різдво прийшов до нас із Західної Європи і органічно поєднався із давньою слов’янською традицією вбирати деревце на різні свята протягом року.
Починаючи з 19 століття, українська ялинкова іграшка формувалася як виріб окремої професійної індустрії. Україна у той час була розділена між двома імперіями – Австро-Угорською та Російською. Відтак західні звичаї інтегрувалися у власну народну обрядовість та унікальність.
Традиційними ялинковими прикрасами в Україні у той час були свічки, горішки, яблука, кулі зі скла та пап’є-маше й обов’язкова християнська символіка.
Верхівку ялинки увінчувала Вифлеємська зірка, а на гілках розвішувалися ватні, картонні й літографічні образи святих та янголів.
Головним персонажем різдвяного свята був Святий Миколай, який у різних регіонах країни був або добрим чудотворцем (на територіях, що належали до Австро-Угорщини), або злим духом (на територіях, що перебували у складі Російської імперії). Сама технологія виготовлення іграшок була запозичена з Німеччини, звідти ж експортували готові вироби ті, хто міг собі це дозволити.
“Традицію ялинкової прикраси започаткували німці. У 19-му столітті вітчизняні майстри, можливо, ще не розуміючи технології, по-своєму надихалися німецькими іграшками. Власний стиль і традиції з’явилися вже згодом.
Маємо декілька іноземних іграшок того періоду, які представили їх на виставці для розуміння, як вони виглядали.
Як приклад – німецька різдвяна зірка. У той час популярністю користувалися іграшки за дрезденським зразком – їх виготовляли з обʼємного картону, який проклеювався з обох сторін.
До речі, німці завжди були передовими у цьому виробництві й у інші роки. Дрезден, звідки прийшли до нас найперші іграшки, пізніше входив до складу НДР (Німецької Демократичної Республіки), і вже після Другої світової війни була налагоджена співпраця з Радянським Союзом, відповідно, традиції виробництва передавалися”.
У сільській місцевості у той час популярними були витинанки – ажурні та силуетні прикраси, якими прикрашали стіни й вікна у домівках. У період, коли у селах ще не було паперу, перші витинанки виготовляли зі шкіри.
Різдвяне дерево також прикрашали "ялинковим намистом", спочатку це були справжні жіночі намиста зі скла, пізніше – довгі, метрові, створені спеціально для ялинки.
“На початку 20-го століття українці скуповували у великій кількості німецьку літографію – зображення ангелів та Святого Миколая і клеїли їх на створені своїми руками іграшки, практикуючи своєрідний штампований метод, - продовжує Марина, - саме тому іноді на цих іграшках обличчя Дідів (або Миколаїв) майже не відрізнялися одне від одного, а от інші частини тіла та “гардеробу”, як от шуби, їм вже робили самостійно”.
З приходом радянської влади, до початку 1930-х років ялинкові іграшки в Україні не виготовлялися, а на території України заборонили святкувати Різдво як релігійний та буржуазний пережиток.
У 1935 році було прийняте рішення 1 січня святкувати Новий Рік та організовувати новорічні заходи з ялинками для дітей та школярів. Автором ініціативи був другий секретар української компартії Павло Постишев. Перша новорічна ялинка у СРСР з’явилася на центральній площі у Харкові, тодішній українській столиці.
“Але громадяни, зазвичай, містяни (бо у село Ялинка прийшла пізніше – у 1950-60-х роках) вже звикли до традицій, і все одно святкували, - розповідає кураторка, - ховали ялинки у шафах, десь під столами з довгими скатертинами знаходили різні способи це робити.
Тоді ж зародився персонаж Діда Мороза, образ якого частково було запозичено зі Святого Миколая, частково – зі злого духа Мороза.
До цього у нас зустрічалися поняття “святочний Дід”,“Різдвяний Дід”, так само і “Мороз”. Його онука Снігуронька – абсолютно вигаданий персонаж, спочатку її заявили як маленьку дівчинку приблизно п’яти років, а вже пізніше, у 1970-х роках, вона трохи “підросла”, перетворилась на таку собі юну дівчину”.
У ремісничих та художніх об’єднаннях – артілях – почалося масове виробництво ялинкових прикрас. Найбільш відомою була артіль “Всекохудожник” – спілка кооперативних товариств працівників образотворчого мистецтва.
Іграшки того періоду виготовлялися вручну: верхній шар з гігроскопічної вати натягувався на металеву основу, обличчя ляльок робилося з пап’є-маше (або з мастики чи тканини), личка фігурок розмальовували фарбами, а ватну “шубку” покривали клейстером та подрібненою слюдою.
“Артільні ватні іграшки були досить популярні у 1930-х роках, вже у 1940-х їх стало менше, бо вата пішла на потреби фронту.
Кожна іграшка мала пройти затвердження партійним керівництвом та допускалася до виробництва тільки після підпису відповідальної особи, - продовжує пані Лук’янова.
Особливих вимог до фарби не було, тому фарбували тією, яку закуповувала артіль. Туристам, які у 1920-ті роки ще могли приїздити до СРСР (зазвичай це були американці та англійці) продавали ляльки та ялинкові іграшки на експорт. Їх можна було придбати лише за валюту, громадянам Союзу вони були недоступні.
Оскільки технологія була непростою, артільних іграшок виготовляли небагато. Приміром, майстриня за день виготовляла умовно п’ять екземплярів, далі вони мали пройти усі етапи підготовки та удосконалення – склеювання, висихання, доведення до необхідного стану, загалом на це йшло близько місяця.
“Якщо вам хтось розповідає, що через десятки років знайшов у скрині чи на горищі ватну іграшку у нормальному стані, не вірте, скоріше за все, її можна викинути як ганчірку. Навіть скляні іграшки не варто залишати на горищі, бо ялинкові прикраси дуже не люблять температурні перепади”, – каже пані Марина.
Скляні іграшки теж мали популярність у той період: кулі, святкові намиста, конусоподібні прикраси, а також фігурки у вигляді посуду чи ламп.
Ялинкова іграшка як головний символ різдвяного та новорічного свята ввібрала у себе й мілітарні тенденції. Під час воєн вона відтворювала у собі відповідні реалії: ялинковими прикрасами ставали постаті захисників, силуети зброї, знаки військової атрибутики:
“На нашій експозиції є екземпляри періоду нацистської Німеччини та періоду правління Кайзера Вільгельма Другого, що припадає на Першу світову війну, - розповідає кураторка, - пропаганда вже тоді була яскраво представлена у цьому жанрі: можна побачити ялинкові іграшки у вигляді наголівника кайзера, або – на перший погляд щось схоже на виноград, але насправді – бойові гранати. Так само, як у сучасній українській іграшці, намагаються відобразити дух часу”.
1950-60-ті роки вважаються "золотим періодом" ялинкової іграшки: вона стає масовою та доступною, водночас естетичною та різноманітною. Виробництво з ручного артільного перетворюється на повноцінну індустрію. У цей час з’являється нова святкова оздоба – гірлянди. Їх виготовляли на приладобудівних заводах разом із пластиковими свічками, зірками чи лампами інших форм. У моду увійшли також маскарадні новорічні маски із пап'є-маше, які покривали шаром ґрунту та розписували вручну.
“Це період розквіту ялинкової прикраси всюди у світі, - розповідає Марина, - в Україні у той час скляні іграшки виготовляли Лисичанська, Куп’янська (розбомблена ворогом у грудні 2022 року, - БЖ), Львівська, Теребовлянська фабрики. Трохи пізніше – Клавдієвська на Київщині, яка спочатку була заводом з обробки медичного скла, а згодом стала найбільшою у Східній Європі фабрикою з виробництва новорічних прикрас.
Іграшки виготовляли з тонкого скла, видуваючи вручну по гіпсовій формі, вони проходили декілька етапів підготовки, після чого їх розписували фарбами та лаками. Враховуючи, що вироби розмальовували вручну, то у однакових за формою іграшках часто зустрічаються різні обличчя персонажів.
Іграшкам давали назви, вони були неофіційні, але прижилися у народі: “Гімназист”, “Саночник”, “Укутиш”, “Озябиш”. Популярними були казкові персонажі – Чіполіно, граф Вишенька, Лимончик та інші.
Основна тематика тодішніх іграшок – діти взимку, зимові види спорту, народи Півночі (бо там зима триває велику кількість часу), жителі Союзу у національних строях, циркові артисти, казкові персонажі. Ідеологічних іграшок було не так багато, все ж, вони робилися для дітей. Але цікаво, що найбільше зірок, піонерів та серпів з молотами виготовлялися українськими фабриками, а козаків та українок у національному вбранні – ленінградськими.
Ще цікава особливість: дуже часто саме українські іграшки робили на підвісах, а от прикраси на прищепках виготовлялися іншими підприємствами країни”.
Також у цей період харківські та київські фабрики робили іграшки з вати. Вони характерні обличчями персонажів у стилі “наїв-примітивізм”. Зазвичай ці іграшки трохи крупніші від інших і відрізнялися “блискучою” ватою: її посипали слюдою або подрібненим склом, і тому шубки на героях залишалися білими і не темніли навіть через багато років.
“У виробництві використовували два види фарб – амальгамна, з блиском, та звичайна емальована, - пояснює кураторка, - амальгамна фарба дуже блискуча завдяки поєднанню металів родію та ртуті. Свого часу навіть попереджали, що у радянських іграшках був вміст ртуті, хоча й не у дуже великій кількості”.
Наприкінці 1960-х років виробництво ялинкових прикрас в Україні поступово автоматизувалось. Ватні іграшки зникли з полиць магазинів, вироби ручної роботи змінилися на тиражовані скляні набори. Натомість скло стало більш товстим і міцним, завдяки чому іграшки менше бились і краще зберігались.
Вже у 1980-х роках заводи переймали німецькі технології – набували популярності іграшки з пластику, фольги, пінопласту. Здешевшання матеріалів зробило ялинкові прикраси більш доступними для населення:
“Я вважаю цей період найцікавішим, - каже Марина, - саме у цей час почалося виробництво промислових іграшок, які виготовляли величезними партіями.
Зазвичай їх робили із стеклярусу – це такі циліндри та трубочки зі скла з різними комбінаціями, їх ще називають “монтажні іграшки”.
Наше виробництво надихалося чехословацьким стеклярусом, а у Чехословаччині в свою чергу надихалися Богемським стеклярусом кінця 19 століття.
Також у 1980-х роках почали виготовляти іграшки з нового синтетичного матеріалу – лавсану, який користувався величезною популярністю та був просто всюди. Коштував він недорого, ми його у той час не дуже цінували, а зараз цей матеріал не так просто знайти. Іграшками з лавсану прикрашали ялинки на вулицях, підприємствах і в оселях”.
Українська ялинкова іграшка, каже пані Марина, незаслужено менше цінується, ніж інші:
“Якщо ви потрапите на аукціони, то часто там навіть не знають, як виглядають українські іграшки. Мені б хотілося це змінити, як мінімум на території України. Так, звісно, у пітерських й московських артілях працювали чудові художники, які створювали якісні робити, але я вважаю, що українська ватні іграшки більш цікаві”.
Великі частини колекцій українських ватних іграшок знаходяться у Росії.
До повномасштабного вторгнення пані Марина намагалася їх викупити.
“Велика колекція була у двох росіянок. Я так їм казала: буде повномасштабна війна, і ми не матимемо змоги забрати ці іграшки. Одна жінка віддала, друга відповіла, що не готова з ними розлучатися, а через декілька місяців продала росіянам. Прикро, що це рідкісні екземпляри, які тепер непросто дістати, але ми постійно за ними полюємо та відслідковуємо”, – додає Марина Лук’янова.
Фото надані Мариною Лук’яновою