«Буґонія» — найкращий фільм року?
У прокат вийшов фільм «Буґонія» режисера Йоргоса Лантімоса. Це лякаюча сатира про сучасну політичну полярність поглядів, фармацевтичні компанії, бджол та інопланетян (саме так). Кінокритик Станіслав Тарасенко розповідає, чому йому до вподоби радикалізм персонажів і чому аудиторії іноді треба давати ляпаса.
Йоргос Лантімос — хтось на кшталт зоолога в країні людей; сторонній прибулець на планеті Земля, який ніби вперше опинився серед людства і намагається законспектувати якомога більше дивної, абсурдної поведінки і показати нотатки співпланетникам. Майже всім фільмам Лантімоса притаманне не антропологічне, а саме зоологічне вивчення людини — як принципово інакшого, незрозумілого режисеру створіння. В його кадрі людина стає заручником інстинктів, поведінкових моделей, соціальних конструктів і, нарешті, власної психіки. В певному сенсі, люди в його фільмах мало чим відрізняються від диких вовків для National Geographic.
При цьому Лантімос — режисер великої вдачі. Його фільми майже завжди потрапляють у нерв часу. Дослідження самотності в «Лобстері», де всіх самотніх людей перетворюють на тварин, якщо вони не знайдуть собі пару за 40 днів. Карнавальне свавілля королівської особи у «Фаворитці», знятій у перший президентський рік Дональда Трампа. Біографія жіночої емансипації у фантасмагоричній одіссеї Белли в «Бідолашних створіннях». Важко не помітити актуальність цих картин. «Буґонія», як і інші прем’єри цього року — «Еддінгтон» Арі Астера та «Одна битва за іншою» Пола Томаса Андерсона — теж б’є в іншу наболілу зараз точку: поляризацію поглядів.
Сюжет такий: голодранець-інтелектуал Тедді (Джессі Племенс) споглядає на своїй фермі за синдромом руйнування колоній — малодослідженим феноменом, коли медоносні бджоли назавжди покидають вулик. Тедді певен, що в повільному екоциді винні корпорації — глобальний авторитарний уряд, який підкорив людей, тварин і природні ресурси надуманій корпоративній культурі. Загалом, доволі правдивий погляд Тедді на реальність має одну ваду: він вважає, що планету руйнують ззовні — і стоять за цим прибульці з Андромеди.
Тедді вирішує боротися з терором завдяки терору: він викрадає Мішель Фуллер (Емма Стоун), голову фармацевтичної компанії «Аксоліт Корп», вважаючи її «андромедкою». Тедді має чотири дні на те, щоб «розколоти» Мішель і домогтися від неї квитка на космічний корабель, який у день місячного затемнення повинен непомітно проникнути в земну атмосферу. Чи має він рацію, чи просто божевільний, чи є Мішель «іноплою», чи звичайною людиною — ось головна детективна загадка «Буґонії».
Лантімосу вдається балансувати між двома крайнощами, аж до фіналу картини обманюючи глядачів. «Буґонія» прикидається то психологічним трилером про недоумкуватого маніяка, що збожеволів через численні травми (мати Тедді впала в кому через препарат, який випустив «Аксоліт Корп»), то соціальною фантастикою, що пародіює саєнтологічні праці Рона Хаббарда та перераховує найбожевільніші конспірологічні теорії (наприклад, про розумних ящерів та прибульців, що контролюють еволюцію).
Чотири дні, проведені Тедді і Мішель у підвалі його ферми, перетворюються на словесну дуель корпоративної boss-girl і людини, яка настільки ненавидить сучасний уклад, що вже не має ані лівих, ані правих поглядів. Тедді накидається на лівих активістів і правих радикалів, конструктивно викриваючи обидва протиборчі табори в їхній імпотентності та неспроможності змінити світ на краще. В одній із сцен звучить правдорубна фраза: «99% активізму — це поєднання ексгібіціонізму з саморекламою». А в іншій сцені — не менш викривально і навіть знущально — пародіюється знаменита поза Дональда Трампа з піднятим до неба кулаком, після того, як на нього здійснили замах у 2024 році. Є такий вислів: «Ніхто не піде ображеним». Так ось, після фільму Лантімоса ображеними підуть усі.
І ліві, і праві, за твердженням героя Джессі Племенса, ведуть нас у нікуди. Cаркастичне та насмішкувате кіно Лантімоса виводить нового кіногероя-бунтаря XXI століття — він не дотримується політичного мейнстриму, не належить до маргінальних анархістів чи екотерористів; Тедді тримається осібно, ігноруючи існуючі фракції. Там, де персонаж Леонардо Ді Капріо в «Одній битві за іншою» програє свою битву, персонаж Племенса, Тедді, таки перемагає. Тедді відсторонюється від — пряма цитата з фільму — «гіпернормалізованої діалектики», йому противна сама концепція системи й ідея того, що аби протистояти їй, ти теж маєш стати частиною системи, вже іншої — антисистемної. Він обирає радикальний індивідуалізм, що й підкуповує Мішель, яка зрештою визнає в ньому «гідного представника свого виду». Не піддатися зовнішнім силам та зберегти індивідуальність – ось той єдиний бунт, на який здатна сьогодні людина. І саме про це «Буґонія» — фільм, який не менш правдиво розповідає про тривожне сьогодення та невіддалене майбутнє, ніж «Не дивіться вгору» Адама Маккея.
«Буґонія» — саме те кіно, якого ми всі так гостро потребували у 2025 році. Для нинішньої епохи півзаходів і напівкроків – епохи нерішучої, вдаваної, боязливої — радикальність «Буґонії» справляє враження ляпасу всьому людству. «Буґонія», у притаманному Лантімосу нігілістичному дусі, відповідає на найгостріше питання сучасності: «Що ж робити з безладом, який ми розвели?»
Лантімос вкотре утверджує абсурд як абсолют — людський світ, з усіма його чварами і дурницями, абсолютно некерований і хаотичний. Тедді та Мішель, кожен на свій лад, сповідують гуманізм, проте їхні стосунки омиті кров'ю, потом і болем. Мрія Тедді — звеличити людство в очах інопланетян, довести прибульцям, яких він безустанно шукає, що Земля може бути чимось більшим, ніж просто ресурсом. Він щиро вірить у те, що людські інститути та форми капіталістичних взаємин контролюються Великим Інопланетним Братом. І парадокс у тому, що вся ця, здавалося б, конспірологічна маячня породжена інтелектуалом, у звинувачувальних промовах якого 99% правди (звісно, окрім прибульців, але й це не точно). Та чи багато хто з нас здатний на подібний подвиг — шукати істину, навіть коли вона робить з тебе одинака?
У «Буґонії» — назва якої походить від грецького міфу про те, що бджоли зароджуються з тіла мертвого бика — людина нічим не відрізняється від бджоли, організованої, вкоріненої в ієрархію комахи. І хоча фільм Лантімоса змушує хапатися за серце, спостерігаючи загальну деградацію суспільства, образ травмованого Тедді вселяє деяку віру в людство. Ми ще здатні думати своєю головою, залишилося тільки цього захотіти.
Зображення: Focus Features / Everett Collection
