«Корисний привид» — найдивніший кандидат на «Оскар»
Для тих, хто відсвяткував Гелловін і подивився класичні горори, Наталія Серебрякова радить історію про привида-пилососа. На прохання БЖ вона розповідає, як «Корисний привид» тайця Рачапума Бунбанчачока (стрічка-лауреат Канн і кандидат на «Оскар») закликає людей та фантомів любити один одного навіть після смерті.
Сюжет фільму досить дивний. Померши від хвороби легень, молода тайка Нат повертається до свого чоловіка Марча... у вигляді пилососа. Певною мірою, метаморфоза вигідна Нат: Бангкок охоплений пиловими бурями — чи то спричиненими індустріальним фактором, чи то виступаючи хитрою соціальною метафорою, — тому вона намагається захистити коханого від забруднення.
«Корисний привид» наповнений сюрреалізмом, ніби сюжети шведа Роя Андерсона поєдналися з кінематографом іншого видатного тайця — володаря «Золотої пальмової гілки» 2010 року Апічатпонга Вірасетакула. Ось кілька сцен. Окрім жінки-пилососа до світу живих повертається померлий працівник фабрики — вже у вигляді холодильника. Техногенні привиди говорять із живими про політику, кохання й інакшість. Високопосадовець санкціонує стирання пам’яті населення електрошоковою терапією.
У фільмі Бунбанчачока любов померлих до живих — передусім політичний акт спротиву системі. І ось чому. Померлі тайці у вигляді привидів приходять у сни до рідних. Один із героїв фільму, міністр, незадоволений такою ситуацією, тому організовує лікування електрошоком громадян, аби стерти привидів з їхньої пам'яті. Привиди у Рачапума стають кимось на кшталт дисидентів, небажаними елементами, яких треба стерти з історії країни.
Режисер вплітає у фільм історію Таїланду, відсилаючи до антиурядових протестів «червоних сорочок» 2010 року, які були жорстоко придушені військовими. Автор прямо натякає на ці події: коли Нат погоджується співпрацювати з міністром зі стирання пам’яті, Марч, засмучений цим, читає книгу про протести 2010 року, коментуючи: «Ви стираєте пам’ять. А я не хочу забувати цих людей».
Стирання пам’яті громадян електрошоком, повернення привидів, пилові бурі — усе в фільмі натякає на меморіальну політику Таїланда. Після військового перевороту 2014 року хунта демонтувала пам’ятники революції 1932-го, коли було повалено монархію та встановлено демократію, та поставила на їх місце нові — промонархістські. Як пише The Guardian, саме руйнування пам’ятників породжує пил — алюзію на постійну екологічну кризу в Таїланді, спричинену забрудненням повітря. Пил, за словами режисера, — це ще й символ «безсилих людей, позбавлених голосу».
На тлі абсурдистської історії є й квір-лінія. Як каже у коментарі БЖ сам автор, він намагався показати, як квірність — у тому числі інакшість привидів — інтегрується владою в систему. Так, брата Марча, Мосса — гея, що одружився з австралійкою, не вигнали з родини лише тому, що він відкрив для них австралійський ринок збуту продукції, а привид-пилосос — теж квірна фігура — співпрацює з владою, аби допомогти стерти пам’ять людям.
За словами режисера, йому подобається ідея привида в електроприладі, бо вона буквально візуалізує процес дегуманізації: «Привид — майже людина, але не зовсім. А коли він змушений існувати у формі об’єкта, то стає ще менш людським». Привид Нат прагне бути корисним — передусім допомогаючи міністру зі стирання пам’яті (у неї свої мотиви). І саме в цьому проявляється парадокс: навіть після смерті людина намагається відповідати очікуванням системи.
«У моєму фільмі, — говорить режисер, — я хотів показати не лише революційний потенціал квірності, а й те, як влада здатна її привласнювати й використовувати. Те, що колись було опором, може бути перетворене на інструмент системи».
Головний конфлікт фільму полягає у боротьбі між особистими бажаннями і колективним благом. Бунбанчачок згадує тайський вислів: «Чесна людина в кривій країні». Щоби вижити, ти маєш бути співучасником системи корупції, вважає він. Фільм не зображує героїню як мученицю чи месію; він показує істоту в процесі повільної трансформації на «корисний» суб’єкт.
Утім, поміж іншого, «Привид» — фільм про кохання. Любов між загиблим і людиною — не «жарт» і не «парадокс», а формулювання нового типу бажання, що виходить за межі нормованого тіла. Квірність привида тут не про сексуальність, а про нездатність бути завершеним, впорядкованим, вписаним у систему. Бунбанчачок створює кінематографічний простір, у якому привиди — це не символи минулого, а активні агенти сучасності; любов — не емоція, а політичний акт; абсурд — не форма гри, а спосіб говорити правду у світі, де сама реальність стала гротеском.
Зображення: Collection Christophel via AFP
